У місті темно!
Ні старому, ні малому не раді.
Камуфльовані Діди Морози ведуть на плацу паради.
"Ать-два!" – командує генерал у папасі.
– Це наші?
– Ні, дитинко, це все ще не наші!
Наші прийдуть, то будуть світлі, як світло.
Стрункі, як тополі,
Як янголи будуть привітні.
Зупинять "ГРАДи", задують жерла "Акацій"…
– Ми будемо вдома? Не будемо мови стидатись?
А місто, його відбудують солдати?
– Напевно, вони ж бо не звикли стріляти.
Вони ж були вчора лікар, вчитель та вчений.
Прийшов "руський мир",
Зробив з них героїв арени.
А з нас сіреньких, маленьких мишок.
Тихіше, дитинко, давай розмовляти тихіше.
Ти ж знаєш, за стінкою, там де сусіди,
Тепер "ополченці",
Товчуться в квартирі діда.
Старого, того, що був щедрий на ласку,
Цукерки давав,
В неділю розказував казки.
Немає у нас діда…
– Поїхав?
– Так, люба, далеко!
Нехай його душу на крилах колишуть лелеки.
Спи, мила, нехай тобі сниться, щось гарне.
– Веселка?
– Так, весела веселка у травні.
– І мир, мамо, мир!
Хай мир мені швидше насниться,
його принесуть нам блакитно-жовті жар-птиці,
веселі, з піснями,
з щедрівками, мамо, з козою,
з Різдвяною зіркою, що діти несуть над собою.
Пісні най лунають, у тому, у нашому мирі,
Наш кіт не загине, і дід знову вийде з квартири,
І більше не буде на вікнах отих перехрестів,
Й родзинки у тісті,
Мені посміхнуться похрестні,
Я більше не буду свої оченята ховати…
Мамо, а руськіе люди, вони позбирають гармати?...
Автор: Степова Олена
Читайте також: Як на передовій зустрічали День Незалежності України