У 1918 році молоденька медсестра Олександра познайомилась у військовому шпиталі з майбутнім чоловіком Омеляном. У нього вже був син від першого шлюбу. Згодом молоде подружжя взяло на виховання й молодшого брата Омеляна, а потім до них приєдналася сирітка Панна. Уже на цьому можна було б поставити крапку, але коли поріднився з трьома чужими дітьми, розумієш, що твоєї любові вистачить і на більшу кількість. До 39 року в їхній сім'ї буде вже дев'ятеро всиновлених дітлахів.
Омелян працював на бурових установках, тож великій родині доводилося часто переїжджати з міста в місто. І якщо зустрічала покинутих сиріт на вулицях, то не вагаючись забирала.
Читайте також: Як упівець Василь Білінчук прихистив та виховав осиротілого ведмедя
Справжнім випробуванням стане Друга світова війна. З міст цілими караванами виводили врятованих дітей. Когось розподіляли поміж лікарнями, дитячими будинками. Якщо ж комусь не знаходилось місця – рятувала. Під час блокади Петербурга з міста евакуювали гурт дітей, вона забере ще 17. Усі хворі, кволі і виснажені голодом.
У 45-ому році сім'я переїхала в українське містечко Ромни. Вулиця Інтернаціональна наповнилася дитячим галасом – дійсно інтернаціональним. За ці роки Олександра ніколи не звертала увагу на етнічну належність. У її сім'ї були росіяни, євреї, узбеки, казахи, українці. Був, до речі, й німець, син колонізаторів. Діти ніяк не могли зрозуміти такого рішення, мовляв, "Вони ж на нас напали!" Вона ж строго відповіла, що малеча не створена для ворожнечі.
На українській землі їй виділять два гектара городу, корову, кіз і ще чотири гектара для сінокосу. Пропонували перетворити оселю на дитячий будинок, виділити трьох доглядальниць, виписати зарплату – вона відмовилась: це її рідні діти, і це справжня сім'я, а не дитячий будинок. Коли було скрутно, то допомагали сусіди – приносили речі, харчі, іграшки. Павло Тичина надсилав дітям книги, а якось подарував фортепіано.
Читайте також: Гарет Джонс – журналіст, який першим розкрив правду про Голодомор 33-го року
Чутки про незвичну родину ширилися краєм. Часом новонароджених дітей підкидали під двері із запискою. Вона приймала. Це на перший погляд складно доглядати за таким гуртом, але вся справа в організації. Обов'язки були закріплені за кожним. Хтось пришивав ґудзики і латав старий одяг, хтось пас корову, інші допомагали на кухні і ходили на базар, старші дивилися за молодшими. Якось Олександра злягла на місяць у лікарню, і діти дали собі раду.
Дорослі діти Олександри Деревської
У цьому, мабуть, заслуга цієї жінки – підготувати дітей до самостійного життя, те, чого не отримують вихованці дитячих будинків. За офіційними даними, Олександра Деревська виховала 48 дітей, утім реальні цифри ближчі до 60-ти.