«Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю»
Тарас Шевченко
В мене є вишиванка, дуже навіть красива, і я її теж вдягаю. В мене досі мурахи по шкірі, коли співаю наш гімн. Я сам навчив його співати не один десяток дітей-українців, котрі «тієї пісні» не знали, у літніх відпочинкових таборах.
Але дивлюсь на традиційні святкування Дня Незалежності, на вишиванки, ярмарки, концерти, на один день в році, коли згадуємо, що ми — українці, що ми — нація, один народ, і мозок розриває запитання: «Що ми святкуємо?!?!?!»
Святкуємо День Незалежності, але на природі, на річці, на озері
після відпочинку залишаємо по собі срач такий, ніби завтра
ми в іншій країні жити будемо.
Звичайно, ми у себе в глибинці не знаємо, що Україна — лідер Європи за кількістю відходів на душу населення і що вже 7% території країни перетворили у смітник. Ми таким не переймаємось, нам просто «влом» забрати за собою навіть набагато легші (бо порожні) пляшки після відпочинку.
Святкуємо День Незалежності країни, в якій платимо податки на утримання всіх державних органів та структур, а потім ще й носимо їм хабарі. А те, що ні міліція, ані інші державні структури не виконують своїх прямих обов’язів, вже ні для кого давно не секрет.
Святкуємо День Незалежності країни, в якій на сигнал про втечу з-під варти одних реагують лише через день, а інших одразу ж «саджають» за вкрадену палку ковбаси. Вже не кажучи про відверто сфальсифіковані справи, підкинуті наркотики тощо.
Святкуємо День Незалежності країни, в якій одні можуть будувати коли хочуть і де хочуть, інші — робити що хочуть і де хочуть — головне знати «до кого підійти».
...а ще інші тендери на мільярди гривень на будівництво лікарень, клінік, інститутів виграють — для дітей, для хворих, для потребуючих — і ні грошей, ані будівництва.
Святкуємо День Незалежності країни, в якій замість дітей-сиріт на оздоровлення в «Артек» цинічно відправляють своїх дітей чиновники і мажори.
Святкуємо День Незалежності країни, якій ні її прості громадяни, ані її герої непотрібні.
Святкуємо День Незалежності України, в якій голова Служби Безпеки з гордістю носить на собі герб іншої країни.
Святкуємо День Незалежності країни, яка з точки зору секс-туризму — найбільша у Європі. Країни, найгіршої у Європі для народження дітей (78-е місце, нижче лише Кенія /79-е/ i Нігерія /80-е/).
Святкуємо День Незалежності, вважаємо себе патріотами, але виїжджаємо з країни, яка й так є чи не головним постачальником нелегалів у різні точки планети, постачальником нових громадян в інші країни.
Святкуємо День Незалежності і вдягаємо вишиванки, але в себе в країні як у гостях чи як на зйомній квартирі — іноземні «господарі-ієрархи», приїжджають в Україну, як до себе додому.
Святкуємо День Незалежності країни, в якій навіть через 22 роки замість державного прапору вивішують радянський.
Ми як та дівчина, яка в дитинстві недоотримала любові, якій часто говорили, що вона некрасива, гидка, а от її старша сестра — ота красу-у-уня. І тепер вона виросла, їй 22 — і її пікаплять банальними компліментами, розповідають, яка вона красуня, які в неї красиві очі-посмішка-волосся — а вона ведеться, веде-е-еться. Так, скажіть українцям, що вони найкращі, що їх дівчата найкрасивіші, що в них найкращий у світі гімн — і вони веду-у-уться, вони раді, їм приємно. І ніхто навіть не спитає: «а хто саме це сказав?», «а чому?», «а кому це було потрібно і для чого?», «а чи правда це?».
А варто лише комусь десь щось ляпнути про Україну чи українців — у нас одразу смертельна образа! Звісно, нам же образливо — в нас, бачте, такі дороги, такий побут, зарплати, медицина, освіта, в нас взагалі рівень життя просто шикарний, а тут нас ображають. Та ми самі себе не поважаємо, а по-дитячому серйозно і образливо вимагаємо поваги від інших!
Святкуємо День Незалежності країни, в якій нас стравлюють на релігійному, етнічному, культурному чи регіональному грунті, використовують нашу неосвіченість і часом недалекість, а потім владарюють (за старовинним принципом — «розділяй і володарюй»)
Країни, в якій у всіх очі кров’ю налились і сипали іскрами, коли приймали закон про «регіональні мови», і ніхто навіть не зауважив, що це був всього лише обхідний маневр, димова завіса, кістка, кинута, щоб відвернути увагу — бо поки всі бавились в патріотів та захисників держави, поки інші спостерігали за сутичками між активістами й «Беркутом» — справжні інтереси держави топтались законом, який в цей же час ухвалювали депутати. Законом, який дозволив роздеребанити мільйони. Законом який дуже болісно позначиться на і так ледве жевріючій українській економіці. Законом на мільярди.
У педагогіці існує такий термін: «контрольований вибір» — батьки підводять дитину до полиці з іграшками, цінові рамки на якій їх у будь-якому разі влаштовують і кажуть «вибирай!» — і в дитини видимість вибору, і батьки «не попадають». Так от, в нас у країні те саме — ми ж можемо АБО СВЯТКУВАТИ цей день і ходити у вишиванці, АБО НЕ СВЯТКУВАТИ. І країна щаслива, і уряд задоволений (як на мене, вони там, нагорі, у далеких владних кабінетах, дивляться на все це «дійство» і думають — а нехай собі ходять в цей день хоч у вишиванках, а хоч голі — головне, що решта днів у році ми біля керма і ми біля «кормушки»).
Святкуємо День Незалежності країни, владі якої ми дозволили довести нас до цілковитої байдужості, коли вже ніхто не вірить в те, що це НАШ дім, і що саме тому що він НАШ — у ньому можна (І ПОТРІБНО) щось змінити.
Святкуємо 22 роки гри у державність безталанного народу. 22 роки очікування, що хтось дасть нам нормальну країну з нормальними умовами для життя. 22 роки незалежної країни, в якій практично не залишилось незалежних ЗМІ, незалежних судів, незалежних думок, незалежних сердець. Святкуємо 22 роки, за які Україна так і не стала незалежною.