На днях я застряг у горах, пробивши заднє колесо мотоцикла. Був дуже важкий і довгий день штовхання свого залізного коня по розжареному асфальті (в повітрі було +37). І після багатьох вистражданих годин, коли я вже в сутінках таки дістався до першого населеного пункту (а він був за 19 км від місця, де я пробив колесо!) – маленького гірського селища, то будь-які мої спроби контакту з місцевими жителями там сходили нанівець. Люди, лише побачивши мене, відразу починали кричати – "No! No!", розмахуючи руками і не даючи мені можливості пояснити свою ситуацію. Я не зміг поїсти у єдиному на моєму шляху придорожньому кафе, а за весь день я нічого не їв, окрім скупого сніданку. Переді мною закрили двері у єдиному в тому районі готелі, на який я натрапив вже у наступному містечку. Потім мене навіть не захотів слухати механік, якого я заледве знайшов, проїхавши до нього на пробитому колесі 25 км і перетворивши це саме колесо на якесь місиво з гарячої резини та дротів.

Зверніть увагу: Коронавірус уб'є вдесятеро більше людей, ніж грип. Що повинен знати і робити кожен

Зрештою я купив у магазині (о, слава здоровому глузду продавця!) якогось печива та молока (це єдине більш-менш їстівне, що я зміг там знайти) і так-сяк втамував свій голод. Різного віку діти бігали довкола, викрикуючи – "Corona! Corona!", світили на мене своїми бісовими ліхтариками і демонстративно закривали носи руками та футболками, а я навмисне кашляв на них і показував їм фак. Пізно ввечері, коли діти вже розійшлися по своїх домівках, я зовсім стомлений і розбитий сидів у темряві на тротуарі перед тим самим єдиним готелем і слухав, як на мене гавкають чи не всі собаки на вулиці, а час від часу, виходить хтось із сусідів і криком дає мені зрозуміти, що я мушу забиратися геть з цієї вулиці, цього містечка і мирного, спокійного життя його жителів. Я був такий розлючений на тих людей, що нестримно бажав якимось чином повернутися назад у часі, вступити добровольцем в ряди американської армії під час війни у В'єтнамі та випалювати всі ці села напалмом без краплі співчуття. Усіх цих клятих вузькооких corona-дітей та довбаних no-дорослих.

Я пройшов нечисленні будинки та невелику заправку, що була чомусь зачиненою, і вперше в житті влаштувався ночувати біля припаркованого на обочині дороги мотоцикла. Вночі трохи надокучали комарі, але я радів, що було тепло і, найголовніше, сухо. Адже, ні намету, ні спального мішка, я, звісно, не мав. І, оскільки, гірська дорога була з мінімальним трафіком вдень, вночі нею майже взагалі ніхто не їздив. Проспавши кілька годин, я прокинувся на світанку, допив залишки води і вирішив заправитись, щоб доїхати до іншого механіка, який попереднього дня був зачинений, так як бензин вже майже закінчився.

Коли я після всіх цих подій, невиспаний, голодний, брудний та злий, прийшов на ту, єдину в радіусі 50 км, заправку і побачив, як жінка, що повинна була б обслуговувати її, почала так само, як і решта здалеку кричати до мене – "No! No!", роблячи жести руками, які мали б означати, щоби я забирався, мій терпець урвався. Хотілося підійти до неї впритул, зірвати маску з її смердючого рота, і крикнути їй просто в обличчя – "Що ні?! Я не можу заправитись на єдиній заправці через те, що я європеєць?!". Натомість я підкотив мотоцикл до потрібної колонки, вихопив пістолет і сам швиденько залив собі, в пориві емоцій, повний бак, після чого розвернувся і почав штовхати мотоцикл на виїзд. І тоді (о, чудо!), все в мить змінилося. Я враз став цікавий цій працівниці автозаправної станції, навіть з моїм гіпотетичним вірусом covid-19. Вона бігла за мною, тримаючи в руці цеглину і щось викрикувала, вимахуючи нею. Я жестами пояснив їй, що повернуся заплатити пізніше, адже планував залити лише літр пального і тримав решту грошей для ремонту колеса, завів мотоцикл і так швидко, як тільки міг на пробитому колесі, доїхав до механіка звивистою дорогою через густий ранковий туман.

Важливо! Коронавірус наш, або Шість років потому

Механік, на щастя, виявився нормальним, не став надягати маску, побачивши мене, і за якихось 15 хв на моєму мотоциклі вже стояло новісіньке заднє колесо. Правда місцевих грошей заплатити йому мені все-таки не вистачило і довелося мчати у найближчий банкомат, що знаходився за 50 км звідти. Менше, ніж за дві години ми з ним розрахувалися, я подякував на в'єтнамській, примотав до багажника свої речі і поїхав на заправку заплатити за, так нагло отриманий вранці, бензин. Нехай знають, що білі мандрівники на мотоциклах не такі вже й погані (погані, звісно, але не такі вже) і можна принаймні ставитися до них нормально. Кхе-кхе!

Автор: Зореслав Слободян
Ориганіл