Про українських чоловіків, які постраждали від насильства, але не готові про це говорити. Про те, чи визнають вони саму проблему і чи готові долучатися до змін – читайте далі у блозі.

К теме Привилегированные обидчики: военные и полицейские избегали ответственности за домашнее насилие

Зазвичай вважають, що чоловікам нібито не годиться жалітися, плакати та просити допомогу. Усі питання вони начебто мають розв'язувати самостійно і мовчки. Принаймні так нав'язують людям стереотипи.

Вітчим, який скалічив життя

Неповнолітній Денис із самого дитинства жив без батька, якого невдовзі йому замінив вітчим. За будь-яку провину вітчим брав у руки ременя й фізично повчав Дениса, як потрібно жити.

Мама натомість ніяк не реагувала. Вона сприймала це як елемент виховання. Розповісти комусь про постійні побої Денис не міг, йому банально було соромно.

Зрештою Денис втік з дому в 13 років, далі навчався у спортивному інтернаті. Важке дитинство не могло не мати вплив на подальше життя Дениса.

Наслідки важкого дитинства

Пізніше чоловік відсидів у в'язниці через те, що покалічив людину, коли працював охоронцем і потрібно було оборонятися.

У тюрмі Денис пережив іще страшніші знущання. Тепер він на свободі, але з тривогою і болем згадує всі ці непрості моменти життя.

Це одна з історій, яку ми в Amnesty International почули під час нашої розвідки теми насильства і чоловіків. Вона типова, але дуже показова в тому, що Денис навіть не спробував звернутися по допомогу.

Він промовчав, навіть не шукаючи підтримки. Як зрештою і переважна більшість чоловіків в Україні.

Зараз я поясню чому.

Скільки чоловіків страждають

Наприкінці червня Amnesty International презентувало нове соцопитування про насильство і чоловіків. Результати підтвердили, що більшість українських чоловіків схильні замовчувати випадки насильства незалежно від віку й ситуації.

Тобто де б не відбувалося насильство – у школі, на вулиці, вдома або деінде.

Приблизно 80% чоловіків, що мали досвід домашнього насильства у дитинстві або в зрілому віці, не зверталися по допомогу.

Так само замовчували проблему ті, хто пережили булінг або побої у школі чи на вулиці у віці до 16 років. Трохи краща ситуація в разі вуличного насильства в дорослому віці — про такі випадки повідомляють третина чоловіків.

Перша причина мовчання – необізнаність

Одна з причин, чому чоловіки не схильні звертатися по допомогу, не розпізнавання ситуацій як насильства. Тобто, чоловіки не розуміють що те, що з ними трапилось – це насильство. Аналізуючи результати опитування, ми отримали чітке підтвердження цієї думки.

Обратите внимание Короткие юбки и алкоголь – это не согласие на секс: возмутительные мифы об изнасиловании

Наприклад, лише 25% чоловіків підтвердили, що потерпали від домашнього насильства у дитинстві і юності. Це ми почули, коли задали пряме і чітке питання. Натомість коли ми наводили приклади конкретних ситуацій, як-от ляпаси або погрози, показники були значно вищими.

Зокрема, тих чоловіків, кому члени родини давали ляпаси чи били ременем, виявилося аж 65%.

Тепер порівняйте цифри – 25% і 65%. Погоджуєтесь, що різниця разюча?

Частина результату опитування

  • Крім того, майже половина опитаних зазнавали принижень, словесних погроз, залякування у сім’ї.
  • Також 17% мали в дитинстві досвід позбавляння житла, одягу, коштів, особистих речей з боку членів родини.
  • Відомо, що 4% пережили досвід небажаних сексуальних дотиків чи сексуальних домагань з боку членів родини.

Про що це говорить? Що типові ситуації насильства вдома не визнаються як проблема або свідомо замовчуються. Можуть навіть виправдовуватися.

Виховання чи насильство

Як помітно з цифр, найбільше чоловіків розповіли про ляпаси й "ремені" вдома у період дитинства і юності. Такі ситуації не рідко виправдовуються як насильство з так званою виховною метою. Тобто, ляпаси та "ремені" – це ті виховні методи, які ще і досі виправдовує чверть українських чоловіків.

Друга причина – замовчування теми

Ще одна причина не звертатися по допомогу — замовчування теми насильства в українському суспільстві.

Понад половину тих, хто не зверталися по допомогу після шкільного або вуличного насильства в дитинстві, вважали, що самі впораються з проблемою. Аналогічна ситуація з дорослими чоловіками, котрі постраждали від домашнього насильства.

Третя причина – "ви ж чоловіки"

Ще одна поширена відповідь – чоловікам не варто говорити про такі випадки взагалі. Хлопчики й підлітки не наважуються розповісти про проблему і через страх та сором.

Хвилюються, що отримають додаткову порцію побоїв, наприклад, від вітчима. Або ж через те, що їх висміють однолітки. Це не рідко зупиняє постраждалих просити поміч.

Стоит прочитать Оставили среди кладбища: возмутительные примеры циничного отношения к людям с инвалидностью

Зрештою, можливо, через те, що агресорами в бік чоловіків найчастіше виступають самі чоловіки.

Що ще показало опитування

  • Наше опитування довело, що українські чоловіки вбачають найбільшу загрозу фізичного насильства саме з боку інших чоловіків. Переважно від незнайомих на вулиці, представників кримінальних груп та силових структур.
  • Водночас лише 9% вважають найбільш потенційними агресорками жінок, при цьому вказують на знайомих і представниць кримінальних груп.
  • Серед тих, хто чинили домашнє насильство щодо хлопців, найчастіше вказували батька, вітчима, партнера матері. У дорослому віці чоловіки теж здебільшого скаржилися на батька або вітчима.
  • Натомість про досвід насильства від жінок у шлюбі або стосунках розповіли 15%.

Розв'язання проблеми

Попри очевидну неготовність чоловіків особисто звертатися по допомогу, вони натомість охоче підтримують зміни. Наприклад:

  • запровадити суворіші покарання за насильство, витрачати більше ресурсів на освіту населення під кутом зору неприпустимості насильства;
  • виховувати дітей і молодь, враховуючи принципи гендерної рівності й ненасильницької поведінки, аби в майбутньому вони були менш схильні до агресії.

Наше опитування продемонструвало, що чоловіки також страждають від насильства. Це ще один аргумент щодо необхідності системних змін щодо запобігання і протидії насильству.

Справді ефективним і системним рішенням наразі – це ратифікація Стамбульської конвенції, яка визнає потерпілими, зокрема, чоловіків. Це змусить владу вдосконалити й законодавство, і роботу відповідальних органів, а також стимулюватиме запровадження освітніх програм і підвищення обізнаності людей про проблему.

Не толеруйте насильство незалежно від статі, гендеру, раси, віку, сексуальної орієнтації або будь-яких інших ознак та поважайте автономію та кордони інших людей. Побачимось!