Вибори у Білорусі, як відомо, жодних сюрпризів не принесли. Олександр Григорович Лукашенко вчетверте переміг своїх опонентів і гарантовано стане президентом знову. Мабуть, йому тих президентських відзнак і посвідчень вже нема куди складати – дома вся шафа забита. От молодший синок Коля і грається. Отож, білорусам слід готуватися до нового перспективного президента – Миколи Олександровича.
Взагалі у колишніх республіках СРСР, особливо тих, що в Азії, слід запровадити спадкову передачу влади від батька до сина. Як це, наприклад, зробили у Азербайджані – Гейдар Алієв, відчуваючи, що часу залишилося йому мало, у 2003 році зробив свого сина прем’єром. За кілька місяців він помер, а сина Ільхама одразу ж оперативно вибрали президентом. Він молодий – ще навіть 50 років нема, отже правити йому і правити.
Про Кім Чен Іра і Кім Чон Уна навіть згадувати не треба – вочевидь, північнокорейський лідер вибрав з трьох синів наймолодшого, щоб сімейка подовше порулила країною. А потім світле царство корейського комунізму потрохи переросте в абсолютну монархію і виникне нова течія – монархо-комунізм.
Те саме я пропоную зробити і в Білорусі. От Олександр Григорович ще гарантовано посидить при владі років 15-20 – більше, мабуть, здоров’я не дозволить. За той час Коля сили набере, підросте, повчиться і десь так років в 25-30 його спочатку призначать головою парламенту, потім уряду, а потім 99% білорусів дружно проголосують за нього на референдумі.
Але не в тому річ. В порівнянні з, наприклад, Північною Кореєю, де більшість просто забула, яке м'ясо на вигляд і на смак і існують на жменьці рису та вірі в комунізм з обличчям Кім Чен Іра, білоруси живуть дуже непогано. Звісно, про політичні свободи мова не йде – на мітинги не ходи, в опозицію не вступай, про президента віршиків не розказуй, а то сядеш на три роки в дурку – загалом всі переваги колишнього старого-доброго СРСР.
Проте суто в плані соцзабезпечення білоруси живуть прекрасно: державний контроль за виготовленням продукції, низькі ціни на необхідні товари, соцзабезпечення, офіційні зарплати і т.д. Тобто на суто споживацькому рівні у білорусів все ОК. Більшість моїх знайомих білорусів (не можу сказати, що в мене їх багато, але трохи є) кажуть, що жити їм за Лукашенка добре. Мовляв, ті всі ігри в демократію то фігня, головне щоб у холодильнику ковбаса була. Нічого не нагадує? Наприклад, старих комуністів, які в чергах потужно скиглять за Брєжнєвськими часами, коли ковбаса була по 2.20 а горілка по 2.50. Тут зразу напрошуються аналогії – от Лукашенко бабла нагріб, а народ гнилою ковбасою кормить.
Ні. Олександр Григорович народ свій любить. Якби не любив, то продався би Росії з потрохами, змотався би на Балі чи ще кудись і до кінця життя сидів би на узбережжі і медитував на свій пупок чи на захід сонця. Якби Лукашенко не любив свій народ, то не мотався би між Брюсселем та Москвою, погрожуючи перекрити транзит газу, не влаштовував би м'ясо-молочних воєн і не бойкотував би саміти ОДКБ на зло Росії. А демократія – для чого вам та демократія, брати-білоруси? Ну скинете ви Лукашенка, прийде замість нього Некляєв чи Санніков – ви думаєте, у вас одразу потечуть молочні ріки? Та ніколи! В нас теж колись таке було, а результату не те що нуль, а мінус двісті. Тому що коли людина доривається до влади, а особливо до керівництва багатомільйонною державою, то всі слова про чесність, рівність і братерство миттєво вилітають з голови, і рука сама тягнеться до годівниці. А народ лишається ні з чим. Це аксіома, і історія має мільйони підтверджень цьому. Але не факт, що ті, хто прийдуть згодом, будуть ділитися.
Так що Олександра Григоровича берегти потрібно, пил з нього здувати, не турбувати мітингами під стінами адміністрації, а чесно приходити кожні чотири роки на дільниці і ставити галочку напроти його прізвища.
Бо вам, білоруси, з президентом повезло. Ще й як повезло.