Водночас Росія намагається всіма силами розхитати ситуацію всередині західних суспільств. Кремль зберігає на території ЄС та США цілу мережу своїх агентів, з якими всіма силами намагаються боротися західні спецслужби, викриваючи та заарештовуючи російських шпигунів. 24 Канал традиційно підготував підбірку матеріалів західних ЗМІ, які пишуть про Україну.

До теми Як за рік змінилася допомога Заходу Україні та чого очікує Київ наступними місяцями: аналіз WSJ

"Боже мій, це справді відбувається" – із таким заголовком вийшла стаття Politico присвячена річниці війни в Україні. Цей рік суттєво змінив усю Європу, отже видання вирішило розповісти, якими були перші дні повномасштабного вторгнення для лідерів Євросоюзу та НАТО, які власне приймали рішення. Загалом, Politico поспілкувалося близько з 20 посадовцями про їхні спогади в перші дні війни, щоб поміркувати про те, як врешті змінився світ за цей довгий рік.

Напередодні вторгнення, ввечері 23 лютого прем'єр-міністерка Естонії Кая Каллас попросила членів свого уряду вночі тримати телефони ввімкненими, в очікуванні нападу. Росія хотіла атакувати Україну, обезголовити уряд та захопити під свій контроль всю країну. Для жителів Естонії та інших країн Балтії, де досі живі спогади про радянську окупацію, перші образи війни пов'язані з національним терором.

Голова Європейської Ради Шарль Мішель згадав, що десь після 3 години ночі йому подзвонили прямо з Києва. У слухавці пролунав голос Володимира Зеленського, який повідомив європейським посадовцям, що "почалася агресія і це саме повномасштабне вторгнення". Врешті, Мішель провів цю ніч обдзвонюючи прем'єр-міністрів країн Євросоюзу. Головний дипломат ЄС Жозеп Боррель вже о 5 ранку був у своєму кабінеті. Вже за кілька годин він стояв на трибуні поруч з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, щоб оголосити першу велику заяву про початок війни від імені всього Євросоюзу. Згодом фон дер Ляєн скликала 27 єврокомісарів, які контролюють політику блоку, на екстрену зустріч.


Урсула фон дер Ляєн і Жозеп Боррель під час звернення / фото AFP via Getty Images

В іншому районі Брюсселя генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг обговорював початок війни з держсекретарем США Ентоні Блінкеном та головою Пентагону Ллойдом Остіном. Після цього Столтенберг вирушив до штаб-квартири Альянсу, де терміново зібрав ставку НАТО. Настрій, згадує Столтенберг, був "серйозним", але водночас "виваженим та добре організованим".

Вже на наступний день після початку війни Євросоюз відповів та запровадив перший з десяти пакетів санкцій проти Росії. Це була найбільша акція ЄС проти діяльності Кремля в Україні, на той момент. Слідом за цим, Німеччина, яку досі роздирали вагання, все ж повністю заблокувала проєкт "Північний потік-2", хоча напередодні вторгнення тиск на німців щодо цього газопроводу був колосальним.

В умовах розгортання масштабної війни світ очікував від ЄС реакції та лідерства. Засідання Євроради з лідерами країн-членів зазвичай необхідне для розробки технічних документів та політичних рішень, цього разу набуло дійсно значущих масштабів. Події в Україні розгорталися дуже швидко. Поки лідери ЄС збиралися, надійшли новини про те, що Росія захопила Чорнобильську атомну електростанцію, Молдова оголосила надзвичайний стан, а тисячі людей почали покидати Україну. Пізніше, того ж вечора Зеленський оголосив загальну мобілізацію.


Нервова атмосфера в ЄС після початку повномасштабного вторгнення / фото AFP via Getty Images

Напередодні зустрічі Еммануель Макрон зателефонував Владіміру Путіну – це була остання спроба французького президента домовитися з російським диктатором. Пізніше Макрон заявив, що дзвінок відбувся на прохання Зеленського, щоб спробувати переконати Путіна зупинити війну.

Це не дало жодних результатів. Путін обрав війну,
– підкреслив Макрон.

Прибувши на саміт, прем'єр-міністр Латвії Кріш'яніс Каріньш був одним з небагатьох, хто усвідомлював всю серйозність ситуації. Він наголосив, що "Європа переживає найбільше військове вторгнення з часів Другої світової війни", отже відповідь має бути єдиною. Натомість інші учасники засідання досі вагалися та роздумували на тему того, наскільки далеко ЄС може зайти у питаннях санкцій, враховуючи потенційний економічний удар по самому Євросоюзу.

Однак, зрештою війна, хоч і не напряму, все ж застала європейських лідерів. Команда Володимира Зеленського встановила відеозв'язок з Брюсселем, коли Київ був майже оточений російськими військами, а вся Україна перебувала під ракетними ударами.

Один із присутніх згадує, що відчув справжню тривогу, коли почалася трансляція. Зображення було розмитим, камера тремтіла, як раптом на екрані з'явився Зеленський, одягнений у футболку кольору хакі та смертельно блідий.

"Всі мовчали, атмосфера була максимально напруженою", заявив один з присутніх. Президент України заявив лідерам ЄС, що вони "можуть його більше не побачити", адже Кремль хоче його смерті. Зеленський заявив, що якщо лідери ЄС сьогодні не допоможуть Україні, то вже завтра війна може прийти до них. Протягом кількох наступних годин було підписано заздалегідь підготовлений другий пакет санкцій проти Росії. Однак дебати щодо майбутніх дій не вщухали.

Однак крім санкцій були й інші нагальні питання, адже прямо під боком ЄС розгорталася потужна гуманітарна криза. Брюссель мав доставляти допомогу в зону бойових дій та згодом розробив для цього спеціальний план.

"Найскладніша та найдовша операція" – так охарактеризував цей план Янез Ленарчич, комісар ЄС з управління кризовими ситуаціями.

У дуже швидкому порядку був розроблений план для українських біженців, що стало для ЄС майже подвигом, адже зазвичай міграційне питання дуже гостро обговорюється всередині блоку. Рішення, на які зазвичай йшли роки, тепер приймалися за лічені години.

Набагато більш дискусійним стало питання постачання зброї, адже за останнє десятиліття витрати ЄС на оборону суттєво зменшилися, а досвід Другої світової продовжував кидати тінь на такі країни, як Німеччина, де ідея відправки зброї в зону бойових дій вважалася глибоко табуйованою. Були й сумніви, щодо того, чи взагалі здатна Україна встояти та навіщо ризикувати прямою війною з Росією, якщо Києву залишилися лічені дні. Згодом всі визнали помилковість таких думок, наголошує один з дипломатів НАТО.

Єнс Столтенберг згодом заявив, що НАТО, США та ЄС знали про вторгнення, союзники ділилися між собою розвідданими, і чим ближче був день 24 лютого, тим очевиднішим це ставало. В той день, згадує він, мова йшла про те, щоб сумлінно виконати план: "Ми були готові, ми точно знали, що робити". "Ви можете бути шоковані цим вторгненням, додав Столтенберг, але ви не можете бути цим здивовані".

Рік потому, як з російських посольств по всьому європейському континенту виставили за двері понад 400 дипломатичних працівників, підозрюваних у шпигунстві, спецслужби США та Європи продовжують працювати над повним знищенням агентурної мережі Росії. Про вдале викриття російських агентів розповіло видання The Washington Post.

Очільник розвідувальної служби Фінляндії Антті Пелттарі наголошує, що "світ сьогодні зовсім інший для російських спецслужб. Їхні можливості суттєво погіршилися". За словами Пелттарі, Росія намагається компенсувати збитки в агентах через кібершпигунство та за допомогою інтернету поповнити свої виснажені ряди. Втім, новобранці в лавах шпигунів обмежені в доступі до російських посольств, а також мають невеликий досвід у подібних справах, що дуже сильно впливає на подальший результат.

  • Німецькі ЗМІ повідомляють, що Лінке та Еллер познайомилися у 2021 році на світському заході. Але в нещодавніх інтерв’ю The Washington Post офіційні особи сказали, що є ознаки того, що їх познайомив член німецької ультраправої партії "Альтернатива для Німеччини", що підвищує ймовірність того, що Лінке, можливо, керувався радикальними політичними поглядами.
  • Схоже, що робота Еллера вимагала майже постійних поїздок — лише за минулий рік, за інформацією людини, знайомої з розслідуванням, було щонайменше 110 поїздок та згідно із записами, він часто заїжджав до Москви. Врешті, його досить швидко ідентифікували як співучасника змови, кажуть німецькі спецслужби.
  • Артур Еллер на початку листопада вирушив до Флориди, звідки відправився до Маямі разом зі своєю дружиною та маленькою донькою. У межах міжнародного відрядження у грудні він повернувся до Німеччини. Після арешту Карстена Лінке, куратори з ФСБ попередили Еллера, що йому також загрожує небезпека та закликали летіти до Москви. Втім, застереження росіян він проігнорував та знову вилетів до Флориди на Різдво.

Цікаво, що з огляду на пряму підозру Еллера в шпигунстві, німці не стали його затримувати та без жодних перешкод випустили до США. Мотивували це тим, що на той момент для подібного затримання вони не зібрали достатню кількість доказів. Зрештою, ситуацію змінило втручання ФБР. Вони тривалий час слідкували за Еллером та під час однієї з чергових поїздок Штатами, вони його й затримали.

Втім, радше ці дитячі виправдання є спробою маніпуляції, вважають слідчі. Еллер дійсно пішов на пряму співпрацю зі слідством, однак німецькі офіційні особи відкидають будь-яку характеристику Еллера як обдуреного. Врешті, він зізнався ФБР та німецьким слідчим, що "саме він просив Лінке вчинити шпигунські дії".

Високопоставлений чиновник зі США сказав, що Міністерство юстиції зважувало, чи висувати звинувачення проти Еллера та врешті вони не побачили доказів того, що він скоїв серйозний злочин у Сполучених Штатах, тож вирішили повернути його до Німеччини, де справа проти нього була сильнішою. Еллера вирішили депортувати з країни, а співробітники ФБР супроводжували його до воріт рідної Німеччини, де у Мюнхені на нього чекали німецькі правоохоронці, озброєні залізобетонними доказами американських колег.

Еллер та Лінке тривалий час працювали у зв'язці. Еллер возив гроші з Росії, що принесло Лінке щонайменше 100 тисяч доларів. За озвучену суму Лінке, користуючись службовим становищем у BND, допомагав Еллеру обходити митний контроль та без жодних перешкод, возити секретні документи до Росії. Інші аспекти справи залишаються загадкою, включаючи мету неодноразових поїздок Еллера між Нью-Йорком і Москвою. Спроби WP зв'язатися з дружиною Еллера або її родичами у Флориді не увінчалися успіхом.

Але поки німецька справа була зосередження на європейцях, звинувачених у зраді своєї країни заради Кремля, решта стосується росіян, які прагнуть проникнути на Захід. Серед них є так звані "нелегали", яких відправляють за кордон не як дипломатів – із супровідним правовим захистом – а під більш детальними угодами, спрямованими на приховування будь-якого зв’язку з Росією.

Минулого року, влада Нідерландів зіткнулася з пасажиром, який пред'явив бразильський паспорт, коли прибув до Амстердаму та врешті отримав посаду стажера в Міжнародному кримінальному суді. Як виявилося пізніше, це був російський офіцер ГРУ Сєргєй Черкасов, якого відправили за кордон більше десяти років тому. Черкасов роками жив у Бразилії під вигаданим іменем Віктор Мюллер Феррейра, здобув наукові ступені та зрештою досяг мети – влаштувався працювати у міжнародний суд, який зараз розслідує звинувачення Росії у воєнних злочинах в Україні.

Темпи арештів і викриттів частково зумовлені посиленням співпраці між європейськими спецслужбами, кажуть чиновники, а також зміною менталітету в країнах, зокрема в Німеччині, яку деякі європейські сусіди вже давно критикують за надмірну заспокоєність щодо загрози з боку Москви, яка виникла після повномасштабного вторгнення в Україні.

Посилення тиску на російських агентів та більша пильність з боку європейців змушує росіян вдаватися до кроків, яких вони до цього всіляко намагалися уникати. Зрештою, це впливає і на якість роботи їхніх оперативників, які стають набагато більш вразливими до викриття. До процесу тиску на ГРУ долучилися і американські колеги. ЦРУ та ФБР почали активніше ділитися розвідувальною інформацією з європейцями, щоб повністю викорінити проникнення російських шпигунів.

Одним із найгучніших в Україні, серед останніх російських операцій в Європі, став "поштовий тероризм", коли росіяни направляли європейським урядовцям та українським посольствам пакунки з вибуховими пристроями, а згодом також листи з погрозами та частинами тіл тварин. Врешті, навіть постраждала одна людина – один зі співробітників посольства України в Іспанії.

Згодом, російська активність в Європі почала нагадувати просто інтернет-тероризм. За останній місяць Литва пережила хвилю онлайн-операцій, спрямованих проти українських біженців. Різним установам, НКО та готелям відправлялися "фішингові листи", у яких шляхом обману вимагалися особисті дані українців, яким вони до цього допомагали або співпрацювали. Згодом додалася масова розсилка листів під виглядом міграційної служби Литви, яка нібито намагається відшукати всіх чоловіків призовного віку та депортувати їх назад в Україну.

Таким чином Росія намагається посіяти розбрат та недовіру між біженцями та приймаючими країнами. Мета подібних інформаційних кампаній – змусити українців думати, що навіть там вони не почуваються себе в безпеці. Як вторинну мету виділяють намагання Росії "зв'язати ресурси державних інституцій". Так чи інакше, варто зауважити, якщо Росія перейшла від прямої агентурної роботи до інтернет-провокацій, шкода для російського ГРУ за останні два роки була нанесена колосальна.

Поки США та їхні союзники не вирішать, як виглядатиме перемога України, в Європі навряд чи настане мир, пише видання Politico. Візит Джо Байдена до Києва та Варшави є гарною політичною акцією в першу річницю найгіршої війни в Європі за останні 80 років. Це поєднання також пояснює всі ставки та важкий вибір, який стоїть перед США та їхніми союзниками у найближчі місяці.

Свого часу "польське питання" розірвало Європу на частини. У 1830 році, коли поляки підняли повстання проти Росії, тодішній цар Микола І поставив на карту саме існування Росії, тож вибір звучав як: "Або Польща, або Росія повинна загинути". Вільна Польща та авторитарна Росія не могли співіснувати, тож зрештою Миколі І вдалося придушити польське повстання та поневолити сусідній народ. Століття потому Адольф Гітлер почав Другу світову війну, отже східний сусід Німеччини знову опинився під окупацією, а за результатами війни Польща відійшла Сталіну в якості "подарунка".

Згодом, падіння Берлінського муру так і не визначило, де саме в Європі проходитимуть кордони свободи та автократії. Лише в 1999 році, коли Польща вступила до НАТО, а через 5 років – до ЄС, вдалося тимчасово стабілізувати ситуацію у Східній Європі. Україна так само формує Європу, тільки вже в 21 столітті. Головними питаннями залишається майбутнє українців як нації, а також прагнення свободи всупереч насильницьким бажанням тирана по сусідству. Втім, результат, як показує досвід Польщі, досі не є однозначним.

"Українське питання" виникло не минулого року, коли російські війська масово перетнули кордони України, та навіть не у 2014, коли Владімір Путін анексував Крим, розпалив війну на Донбасі, чим порушив табу на світовий порядок, сформований за результатами Другої світової війни. Почалося все набагато раніше, коли у 1999 році хворий російський президент Боріс Єльцин передав владу маловідомому молодому прем'єру Путіну.

До цього Єльцин вважався реформатором та президентом Росії, орієнтованим на Захід. Попри обстріл парламенту в Москві та Чеченську війну роком пізніше, він сприймався на Заході радше позитивно, дружив з Біллом Клінтоном та намагався втримати баланс між російськими лібералами-реформаторами та реваншистами. Єльцин також виступив із критичним закликом на самому початку, відкинувши думку свого заступника Олександра Руцького, який наполягав на військових діях, щоб утримати Україну в складі Росії в 1991 році, в рік розпаду Радянського Союзу.

Владімір Путін, зрештою, зруйнував всі його "намагання". Спершу він придушив всіх своїх опонентів всередині Росії, а потім зосередився на відтворенні імперії. Втім, піднесення Путіна всередині Росії збігалося з розквітом громадянської демократії в Україні. Політичні цінності України ґрунтувалися на культурі та історії героїчного опору гнобителям, що сягає корінням у 17 століття. Попри колосальну корупцію та урядові чвари, демократичний імпульс був найяскравішою рисою політики в Україні. Україна встигла змінити шість президентів та пережити кілька революцій, поки сусідні Росія та Білорусь мали одного й того ж правителя протягом усього початку 21 століття.

Саме в українській демократії й полягає головна проблема для Владіміра Путіна. Стало очевидно, що волелюбна Україна навряд чи стане хорошим союзником або партнером для авторитарної Росії, отже почне шукати наближених за поглядами союзників на Заході. Спроби зірвати торговельні угоди з ЄС корумпованим Росією Віктором Януковичем спричинили протести на Майдані. Згодом повномасштабна війна остаточно згуртувала суспільну думку українців навколо вступу до НАТО та ЄС.

Вільна Україна – це відсіч Путіну, який постійно заперечує її існування як окремої від Росії країни чи народу. Але її існування становить екзистенційну загрозу для Росії, якою править одна людина. Виживання режиму є пріоритетом для будь-якого автократа. Якщо люди, які є такими близькими родичами росіян, будують життя за демократії, яка регулярно змінює лідерів, то такі люди, як Путін, справедливо побоюються зараження. Незалежна Україна відкидає назад амбіції Росії щодо контролю над цим регіоном.

Багато хто на Заході волів, щоб українці сповзли в безладний, авторитарний, псевдоімперський "русскій мір", як його називає сам Путін. ЄС мав проблеми з інтеграцією центральноєвропейських країн і не поспішав з їхнім членством у блоці. Захід, схоже, не проти кинути білорусів на відкуп Путіну, але українці не дають західному світу вибору. Вони демонструють це, проливаючи кров за цінності, за які протягом багатьох поколінь людям у вільних країнах навіть не доводилося боротися.

США та їхні союзники швидко мобілізувалися на підтримку українців. Щедрість і незмінна єдність Європи та Америки щодо України, безумовно, застали Путіна зненацька. Але "українське питання" так і залишилося без відповіді. Дискусії у Вашингтоні, Берліні та Києві точаться навколо того, яку зброю надіслати або які додаткові санкції запровадити.

Однак таким перебігом подій стурбовані прихильники України на Заході, поділяючи з Києвом думку, що зброя надходить надто повільно, а час на боці Путіна. Вони кажуть, що російський диктатор не зупиниться, доки не побачить, що Захід не надає Україні переважну вогневу міць, щоб знищити, а не просто послабити його армію. Захід також має відповісти на одне головне питання: якого результату вони хочуть для України?

Ми знаємо, як би українці хотіли, щоб все це закінчилося. Те ж саме стосується і Путіна, який при цьому не може дозволити Україні перемогти. Натомість Захід іноді виглядає загубленим у тумані війни, не маючи бачення того, як виглядає перемога.

Для цього є багато вагомих причин. Якщо придивитися уважніше, то розбіжності в альянсі стають очевиднішими. Північноамериканці, британці, поляки і країни Балтії найбільше наполягають на підтримці України. На ці країни – більшість з яких є членами НАТО, але не ЄС – припадає основна частина зброї та економічної допомоги, що надходить в Україну. Це старий атлантичний блок плюс "нові європейці".

Держави "старої Європи" менш щедрі та більш обережні. У відсотках до свого ВВП Німеччина виділила минулого року на військову допомогу Україні приблизно половину того, що виділила Америка, і чверть того, що виділила Польща. Звідси виникає невизначеність в Альянсі щодо того, куди це йде.

При цьому, така невизначеність вже давно грає на боці Путіна. На саміті НАТО в Бухаресті у 2008 році Німеччина зупинила наполягання США надати Україні та Грузії можливість вступити до альянсу, не бажаючи образити Росію. Зрештою, Росія вторглася до Грузії чотири місяці потому. У 2014 році, після того, як Путін захопив Крим, президент Барак Обама продовжував говорити про "заборону для Путіна" і відмовився надати українцям навіть оборонну зброю, щоб не провокувати російського лідера.

До тогорічного вторгнення США та Європа не бажали називати ціну, яку доведеться заплатити Путіну. Ця модель була знайома ще з Бухарестської зустрічі: Захід краще стримував себе, ніж стримував Росію. Це важкі рішення. ЄС буде змушений взяти на себе зобов'язання перед Україною на багато мільярдів євро. НАТО шукатиме формальну гарантію безпеки, можливо, створивши ще одну демілітаризовану зону на кшталт корейської вздовж східного кордону України з Росією.

Росія при цьому, як і Китай, будуть стримуватися від агресії в інших місцях. Перемога України також означатиме Росію без Путіна, а саме на цьому, що "ця людина не може залишатися при владі" наполягав Джо Байден у Варшаві в березні минулого року, перш ніж його обережні помічники прибрали цей рідкісний вияв чіткого сигналу. Дебати поступово, але чітко рухаються в цьому напрямку. Навіть найвідоміший реаліст Генрі Кіссінджер тепер вважає, що Україна повинна бути прийнята до НАТО.

Поки на "українське питання" цього століття не буде дана відповідь з однозначним формулюванням кінцевих цілей, за якими слідуватимуть рішучі дії, важко уявити тривалий мир в Європі. Цей шлях несе серйозні ризики для Європи та її американського покровителя, але альтернатива може бути ще менш привабливою.