Дні незалежності є у багатьох країн, але у всіх вони різні. Є країни, які вибороли свою незалежність в бою проти страшних супротивників – так, як це зробили, скажімо, США: їх Independence Day политий кров'ю тисяч і десятків тисяч патріотів, які боронили свою щойно народжену країну від тодішнього світового гегемона – Британської імперії, над якою "ніколи не заходило сонце".
Інший приклад – Ізраїль. Ізраїльський Йом Ацмаут – це видрана з кров'ю, з м'ясом у цілого ворожого світу (не в самих лише арабських країн-сусідів) свобода, це всі війни, в яких Ізраїлю доводилося боротинся навіть не за незалежність, а за саме життя, бо панувати над євреями ніхто з напасників не збирався – збирались вбити всіх. Не вийшло.
А, скажімо, Алжир та Марокко, хоч і мали свої революційні сплески, але всі вони були успішно задавлені французькими військами, тож свою незалежність ці країни отримали тому, що їх колишні хазяї подорослішали та насправді стали соромитися своєї колоніальної історії (цей сором, на жаль, призвів до деяких неприємних наслідків для Франції, але ми зараз не про це). Тож алжирці та мароканці отримали свою незалежність у подарунок – щирий, щедрий, але все ж таки подарунок.
Є країни, які взагалі незрозуміло, чому мають свята незалежності: та ж Росія. Російська імперія (як би вона не називалася – СРСР, РФ) ніколи не залежала ані від кого, навпаки – мала свої колонії, над якими панувала силою та примусом. Саме свято 12 червня називають там або Днем незалежності, або просто – Днем Росії. Від чого незалежність – вони й самі не знають: можна лише здогадуватись – від совісті, від честі, від здорового глузду... та бодай від нормального сиру та хамону.
Українська незалежність – це річ унікальна: незважаючи на те, що святкують її вже 25 років поспіль, насправді вона існує не так вже й багато часу. Були у українців свої революції, були Майдани... але незалежність виборов, вважай, лише останній з них. До того всі революції призводили лише до нової залежності від Росії: спочатку – економічної, потім – тишком-нишком політичної, а наприкінці – тотальної, такої, що й незалежність та залишалася лише на папері, та й те – про неї згадували лише одного дня на рік.
Сьогодні був справжній День незалежності. Справжній. З парадом, яким можна було пишатися й милуватися без відчуття помпезності та недоречності – навпаки, з гордістю та відчуттям... навіть не знаю, як це відчуття змалювати. Певно – з сумом, бо ті хлопці, що крокували нині по Хрещатику, протягом цих років втрачали побратимів, билися на смерть із загарбником, а після параду – підуть робити те ж саме, бо загарбник ще не упився ані українською, ані своєю кров'ю, йому ще замало, він прагне ще крові, загарбань, принижень.
Це був день з промовою президента, якого можна лаяти та зневажати, а можна любити та підтримувати – це не має значення в даному випадку, бо промова його була така, якою має бути промова чільника воюючої держави: чітка, зрозуміла та така, яка назвала все та всіх своїми іменами. Війну – війною, загарбника – загарбником, друзів – друзями.
І це був день, коли українці святкували не через те, що це додатковий вихідний, не через те, що їм так наказали, а за покликом серця. Бо той, хто не хотів – той і не святкував, добровільно та свідомо виводячи себе за межі понять "Україна", "український народ". Байдуже, ким вони себе там вважають - росіянами, малоросами, донбасянами чи інопланетянами: не святкували, не лізли лицемірно до натовпу, аби бути причетними. Цей День незалежності розділив всіх на українців, як поліетнічну, але монокультурну націю – і "насєлєніє", або байдуже, або вороже. І це добре.
Із святом Незалежності, любі мої. Наша незалежність ще виборюється, її ще багато разів треба буде доводити. Таж доведемо.
Читайте також: Якби іноземець в Україні захотів вивчити мову, він вивчив би... російську