Наразі Оксана працює лікаркою-терапевткою у 5 лікарні Львова. Їй 33 роки, у неї є сім'я, друзі та подорожі.
До теми Ціна моєї боротьби: відеоспогад українського воїна до Дня захисників
Пригадує, що на Майдан пішла, коли їй було 25 років. Тобто в усвідомленому віці.
Я львів'янка, але за розподілом після закінчення медуніверситету потрапила на роботу в Хмельницьку область. Коли почався Майдан, приїжджала до Києва на вихідних, бо частіше не було змоги – я завідувала відділенням, мене чекали пацієнти,
– розповідає Оксана.
Як медик жінка долучилася до подій 20 лютого 2014 року. Чергувала в одному з наметів поблизу сцени. Хворих було багато: як з травмами та пораненнями, так і з іншими захворюваннями, з пневмоніями після поливання із водометів.
"Пощастило, що я змогла 20 лютого потрапити туди – взяла квитки наперед. Їхала в порожньому вагоні, зі мною в поїзді було кілька людей. Квитки в ті дні не продавали, Київ був закритим", – сказала Оксана.
Оксана Романів як лікар була на Майдані / Фото з архіву Оксани Романів
"Зрозуміла, що маю потрапити на фронт"
Жінка розповідає, що коли почалася війна, то ніхто не думав, що це триватиме роками. Усі думали, що завершиться через місяць-два. В Україні формувалися добровольчі батальйони, друзі Оксани встигли побувати на Сході. Вона зрозуміла, що теж має потрапити туди.
"Друзі й рідні знали, що якщо я надумала йти на фронт, то точно туди піду і немає сенсу мені відмовляти. Зрештою, мене нічого не тримало, я ні від кого не залежала", – сказала ветеранка.
Оксана Романів пішла на фронт добровольцем / Фото з архіву Оксани Романів
"Я офіцерка запасу, у мене закінчена військова кафедра. Тому спершу пішла до військкомату. З роботи звільнитися не могла, бо за розподілом мала відпрацювати 3 роки. Мучила військкомат більше ніж два місяці. Вони дивувалися, скептично ставились. Питалися моїх знайомих, чи я "нормальна" і навіщо мені та війна", – пояснила Оксана.
Після пошуків, у вересні 2014 року, в новинах жінка побачила, що створюють добровольчий батальйон з цивільних медиків як вторинну ланку медицини катастроф для відрядження в зону АТО. Подумала, що це її шанс, взяла своїм коштом відпустку і поїхала на тренування до Києва. Вже в грудні 2014 року перший раз з командою вирушила на Схід.
"Це був пробний етап, на два тижні в Курахове, працювали на базі місцевої ЦРЛ", – зазначила Оксана.
Колеги теж пішли на війну
Першим на фронт з лікарні на Хмельниччині, де Оксана працювала, поїхав сімейний лікар, потім вона, згодом – завідувач підстанції швидкої.
"Ще пішов мій головний лікар. Ми з ним навіть зустрілися там на початку 2015 року, працювали в одному секторі. В збройних силах було важко із забезпеченням, їм дали намети, форму, термобілизну радянського зразка, як у Другій світовій, старий УАЗик, на якому нікого не можна було нормально довезти, а я вже була місяць на фронті, все знала, медикаментів підвезла, у нас було багато", – розповіла лікарка.
Оксана надавала медичну допомогу / Фото з архіву 24 каналу
"Він чудовий хірург. Став головним лікарем у молодому віці. Казав, що до нього постійно приходять мами й просять за своїх дітей. Щоб цього не слухати, пішов сам по мобілізації добровольцем", – додала вона.
"Це конвеєр і всі з важкими пораненнями"
Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова почав роботу, коли був вихід з Дебальцевого. Лікарі приїхали в тодішній Артемівськ, а зараз Бахмут. Оксана в ті дні працювала і як лікар-терапевт і як операційна медсестра. Пригадує, що їм дуже бракувало рук.
Прооперували 97 бійців за день на операційних столах. Це дуже багато, повірте. Це просто потік, це конвеєр і всі з важкими пораненнями,
– розповіла лікарка.
Вона пояснила, що лікарі-травматологи до такої роботи звикли, бо вони оперують політравму і в цивільному житті, просто не в такій кількості, це дуже важко фізично.
"Ми зайшли о 8 ранку в операційну і приблизно о 18 вечора вийшли покурити і попити води", – зазначила Оксана.
За її словами, не вистачало "вузьких" спеціалістів, наприклад, нейрохірургів. У ротації ПДМШ був судинний хірург. Він привіз з собою судинні протези й цим врятував мінімум чотирьох бійців з пораненнями стегнової артерії від ампутації.
На війні не вистачало вузькопрофільних спеціалістів / Фото з архіву Оксани Романів
Загалом у підрозділі в кожній ротації було 20 – 30 осіб, переважно лікарів. Також фельдшери, водії, люди без медичної освіти, які проходили підготовку як парамедики.
"В березні 2015 року наша хірургічна бригада почала працювати в залізничній лікарні Попасної, яка була за 200 метрів від останнього блок-поста, ту частину міста постійно обстрілювали. З місцевих лікарів залишилось троє людей, до них приєдналися ми, за місяць чи два там також почали працювати військові", – пригадала Оксана.
Від лікарки до командирки підрозділу
"Так сталося, що у нас відбувся розлом в команді і тодішній командир перестав працювати з ПДМШ у травні 2015 року. Мені запропонували зайняти його посаду, адже я була в команді від самого початку і вже мала адміністративний досвід. Це було важке рішення – погодитися, взяти відповідальність. У нас тоді працювали 2 медичні групи на Світлодарській дузі, а також в госпіталях Артемівська та Попасної разом із військовими, ми надавали медичну допомогу як військовим, так і цивільному населенню", – розповіла жінка.
ПМДШ надавав медичну допомогу й на лінії розмежування / Фото з архіву Оксани Романів
Вона зазначила, що адміністративна робота не була легкою: постійно була на зв'язку з начмедами підрозділів та сектора, представниками служби безпеки, завідувач з евакуації дзвонив з 5 ранку, коли треба було вести поранених до Харкова, а у ПДМШ були швидкі обладнані киснем, часто проводили евакуації важких хворих.
"Те, що я жінка і я керівник сприймали нормально. Ти командир, значить, на це є підстави. З початку війни на фронті було багато жінок – і чоловіки розуміли, що жінки виконують ту саму роботу", – розповіла ветеранка.
"За документами нас там не було"
Оксана розповіла, що шпиталь працював напівлегально. До прикладу, коли відкривали мобільний госпіталь у Часовому Яру, у військових не вистачало персоналу. Тому попросили долучитися медиків ПДМШ, який забезпечив і 50% персоналу, і надав лікарні рентген-апарат, апарат УЗД.
Однак, за словами Оксани, формувати накази щодо залучення цивільних осіб військові відмовлялися: була вказівка зверху.
Максимум подяки виписували, тому медики не могли отримати статус учасників бойових дій, хоча працювали на рівні з військовими, виконували бойові завдання на нулі у складі бойових підрозділів ЗСУ,
– розповіла ветеранка.
"Війна – це як паралельна реальність"
Оксана пригадала, що загалом була на фронті 9 місяців, але до цивільного життя поверталася швидко. Одразу після війни потрапила до реабілітаційного табору для ветеранів на артхуторі Обирок. Тепер приїжджає туди щоліта.
"Згадую, як змушувала себе бігати в лісі, бо якщо дуже довго себе вчиш, що всюди "розтяжки", то навіть якщо ти на Обирку – мозок панікує. Ти біжиш і смієшся, ти біжиш, щоб не боятися, бо в тебе вже настільки рефлекс, що от тут асфальт, а там дерева, трава і "розтяжки", – розповіла ветеранка.
Цікаво Хутір Обирок: Ukraїner розповів про перевинайдення покинутого села
Згодом почала шукати шляхи, як можна працювати у Києві, бо повернутися до рідного Львова шансів майже не було. Оформила документи через Міністерство охорони здоров'я, щоб перевестись в Київську лікарню швидкої допомоги.
Вся бюрократична тяганина тривала понад місяць, жінка вже розглядала варіанти служби за контрактом, коли зав'язалися стосунки з теперішнім чоловіком. Він також львів'янин. Каже, що робота у Києві влаштувалася, а життя – ні, тому приблизно рік двічі на тиждень їздила до столиці і назад на чергування. Підрахувала, що подолала за рік 110 тисяч кілометрів.
"З війни важко вийти. Це як паралельна реальність. Ніде не відчувала себе настільки потрібною і сильною, настільки своєю, як там. В принципі минуле – це те, що мене тримає. У важкі моменти згадую, що я вже всюди була, це стабілізує", – розказує жінка.
Жінка швидко повернулась до мирного життя / Фото з архіву Оксани Романів
Оксана наголошує, що завжди готова до війни: має вдома 2 бронежилети, форму, медицину. Говорить, що впевнена, що коли-небудь своє довоює.
Одна річ брати участь в активних боях, а інша, коли зотлілий процес, як у Придністров'ї, що може тривати десятиліттями,
– зазначила ветеранка.
"Суспільство не хоче чути про війну. Сьогодні це вже просто буденність, цифри в ранкових новинах. Люди не відчувають небезпеки. У нас на восьмому році війни не всі вміють надавати першу медичну допомогу чи знають, де найближче від них бомбосховище", – додала ветеранка.