Здавалося б, ніхто з притомних людей добровільно не хотів би стати жертвою. Хоча б тому, що після акту "пожертвування" собою чи кимось іншим людина вже не зможе оцінити ні краси гри, ні величі ритуалу, з яким її рік за роком будуть вшановувати. Не побачить побивань рідних, близьких і одноплемінників. Фантазувати про те, як я помру та лежатиму такий гарний у труні – отоді поплачете за мною, можуть тільки ображені на батьків діти. Діти в момент найбільшої образи думають, що тільки смерть може сколихнути непробивну непоступливість дорослих. Сподіваються, що тільки після їх втрати батьки усвідомлять всю несправедливість ставлення до дітей і почнуть перепрошувати, задобрювати та йти на шалені поступки. Діти не думають, що якщо помер – то це назавжди.
Зовсім інакше ця поведінкова модель виглядає, якщо її поширити на великі колективи – наприклад, національні спільноти, а ще коли наповнити їх релігійним світоглядом. Особливого простору для фантазій тут додає віра в реінкарнацію, воскресіння та життя після смерті.
"Воскресають лиш там, де є могили"
Цю вирвану з контексту цитату Фрідріха Ніцше, хто тільки не використовував. Суть її зводиться ось до чого: де не було боротьби в минулому – там нема підстав для перемог у майбутньому. А також до віри у постійний взаємозв’язок із предками, необхідності виконувати їхні заповіти та мстити за заподіяні кривди. Силу метафоричного наповнення цього вислову навіть не компенсує інша цитата з українського класика: "славних прадідів великих – правнуки погані". Тобто навіть з точки зору націоналістичної міфології національні борці можуть не дорівнювати своїм предкам, втомлюватися, сходити з дистанції. Можуть дорослішати, мудрішати. Ні, націоналізм має обов’язково втиснути людей у рамки конкретної національно-героїчної парадигми та тим самим змусити їх рухатися знову і знову по кривавому колу. Чому? Тому, що цього вимагають принципи національної мобілізації. Саме в ній криється інтегруюча роль націоналізму.
Хоч як банально це прозвучить, але націоналізм – також своєрідна релігія. Він також має свій примат – націю. Нація – понад усе! З часом виробляються свої ритуали, формуються пантеони національних героїв-мучеників, які протиставляються антигероям-мучителям. Релігійна свідомість вимагає віри в те, що всі ці смерті не були марними. Ніхто ж бо не загинув "ні за цапову душу", а всі були виключно жертвами за високі національні ідеали. А теперішнє покоління живе тільки тому, що хтось колись віддав за це своє життя.
Жертви, цвинтарі, пантеони, ритуали, копирсання в кривавому минулому – все це намагання матеріалізувати поняття "національна жертва". А шлях між "національною жертвою" та "нацією-жертвою" є досить коротким. І тоді могили предків-борців та тих, хто поклав своє життя на вівтар "національної справи", то починають відігравати роль маркера для так званих "етнічних територій" зі всіма політичними преференціями у майбутньому, то надихають до встановлення історичної справедливості вже і тепер. Одним словом, жертва має бути відімщена, а якщо цивілізовані обставини не дозволяють цього зробити фізично, то принаймні треба змусити кривдника вічно каятися та слухатися колись покривджену жертву.
Таким чином віктимізація (позиціонування себе жертвою) служить і для внутрішньої національної мобілізації (об’єднані спільним горем), і інструментом міжнародної політики. Проголошення себе єдиною жертвою дає оманливе відчуття на право вимагати каяття у кривдника. При цьому важливими є не так щирість у діях обох сторін, як мета, якої намагаються досягти цим ритуалом каяття.
А що робити, якщо два народи-сусіди претендують на роль ексклюзивної нації-жертви? Ось тут, здається, і криються головні розбіжності між українцями та поляками. Народи, що століттями жили на одній землі, претендували на ту саму територію для здійснення своїх державно-політичних проектів, чинили насильство одні над одними, можуть з легкістю знайти у минулому масу підстав для поєднання, а при бажанні – для ще більшого роздору.
Калькуляція взаємних кривд за таких обставин може бути нескінченною. Бо завжди якомусь конфліктові передували поважні причини і велика несправедливість. Проблема тільки в тому, як у наш час одні й другі оцінюють убивства "національними героями" цивільного населення, захоплення людиноненависницькими ідеологіями, наявністю чи відсутністю колабораціонізму з нацистами і особливо тим, чи не проникає все це некритично у шкільні підручники. Дидактичну роль історії ще, на жаль, ніхто особливо у наших широтах не відміняв. І дуже важливо, з якими інтерпретаціями з’являться у шкільних підручниках ті, хто для одних є злочинцями, а для інших – виключно героями.
Саме тут криється найбільша небезпека від історії. Бо те, що на якийсь час можу гуртувати національну спільноту зсередини, на міжнародній арені може призвести до страшних конфліктів. І тут треба визначатися, якою є довготривала перспектива історичної політики держави? Спрямована вона на те, щоб примирити пам’яті, чи для підняття бойового духу для майбутніх конфліктів? А тому просто необхідно подивитися на історію українсько-польських відносин з точки зору конкуренції за право бути ексклюзивною жертвою.
Довга дорога до ексклюзивної жертви
Нема ніякої таємниці в тому, що, попри криваве протистояння в минулому, між західними українцями та поляками існує величезна подібність. По-перше, український національно-політичний рух у австрійській Галичині досить детально наслідував свого польського конкурента. Правда, з відповідними поправками на те, що соціальна структура українського суспільства дозволяла мати не соціал-демократів, а аграрних соціалістів. Не консерватистів, опертих на аристократію, фінансистів та буржуа, а на релігійно-політичне середовище, яке перебувало в опозиції до модернізаційних змін. Як також не на масовий робітничий рух та міське населення, а тільки на організовану селянську масу – єдиний чинник впливу на велику політику для українців. Різнилися також польські та українські національні-демократи. Але їх єднали майже аналогічні політичні практики, форми та методи боротьби, а також політична культура.
По-друге, довший час і одні, і другі діяли виключно в рамках легітимної та демократичної процедури. Так звані легітимісти домінували в українській і польській політиці Галичини аж до моменту розвалу Австро-Угорської імперії. Хоча відлік майбутній українсько-польській кривавій боротьбі було покладено ще 1908 року вбивством українським студентом-радикалом Мирославом Січинським галицького намісника графа Анджея Потоцького. І хоч би як ми відкидали впливи російської України на український рух в Галичині, цей вчинок був навіяний та спровокований революцією 1905 року. Практика політичного терору була принесена в Галичину саме з Російської імперії. Після втечі багатьох студентів до Львова політична культура, особливо серед молоді, починає набувати цілком інших рис.
Так само і в польському русі відбуваються серйозні зміни. Особливо помітними вони стають з появою на політичній сцені соціаліста Юзефа Пілсудського та з поширенням ідей націоналіста Романа Дмовського. Цікавою є його концепція "гартування русинів". Дмовський, як націоналіст і значною мірою шовініст, вбачав у порівняній слабкості українського руху неповноцінність української нації. На його думку, українців не можна було залишати в такому "перехідному" стані. Як людина, що оперувала категоріями цивілізаційної вищості одних націй над іншими, Дмовський запропонував обрушити на українців такий неймовірний тиск, з-під якого вони вийдуть або повноцінним народом, або навіки розчиняться у "великій" польській нації. Таке собі уявлення про "місійну" роль розвинутого, цивілізованого народу до менш досконалого.
Цей підхід можна помітити і в сучасних війнах навколо історичної політики. Причому і в Польщі, і в Україні. Погодьмося, досить часто з боку прихильників українського націоналістичного наративу можна почути слова про правильність і неправильність українців у різних регіонах. Такі слова супроводжуються "місійною" риторикою одних щодо інших. У недавньому минулому ці спроби українського "місіонування" Сходу з так званими "поїздами дружби" та намаганнями розказати нерозумним, "зіпсутим" радянською владою не зовсім українцям справжню історію, закінчилися взаємним відчуженням регіонів і навіть конфронтацією. Така політика робить людей легкими жертвами пропагандистських маніпуляцій. І тоді той, у кого потужніша інформаційно-пропагандистська машина, обов’язково переможе.
Ця пропагандистська машина працює не тільки на територію України. Її можна побачити і в Європейському союзі і поза ним. Головною кухнею підготовки антиукраїнських вкидань є, безумовно, Росія. Але не тішмося з такої чіткої локалізації. Майже в кожній європейській країні є своя "п’ята колона". Їх легко виявити за тим, чи "розуміють" вони Путіна та підтримують його політику. Але важко визначити, якщо сила є за означенням антипутінською, але ідейно нічим не відрізняється від риторики у теперішній Росії.
Наведу приклад з польського контексту. Польський сенатор від партії "Право і справедливість" та професор історії Ян Жарин дав свого часу програмне інтерв’ю. Він чітко та недвозначно заявив, що лише поляки є єдиною жертвою, і ніхто більше на цю роль претендувати не може. Він також підтвердив, що не можна допустити, щоб народи-кати вдавали із себе жертву. Професор, напевно, настільки окрилений перемогою на виборах своєї партії, що закликав проводити наступальну історичну політику не тільки в Польщі, але й на міжнародній арені. Він заявив, що євреїв під час війни планово вбивали німці, а поляки їх тільки рятували. Це, напевно, була така гонорова відповідь на серйозні дослідження Яна Томаша Гросса, які доводять участь поляків у вбивстві євреїв під час Другої світової війни. Але сенатор Жарин пішов далі. Він вважає, що агресивною історичною політикою Польща має потіснити євреїв на "п’єдесталі" ексклюзивної жертви. Що ж до інших народів-сусідів, то тут, на думку професора Жарина, не можна допустити, щоб народи-кати перефарбувалися на народи-жертви.
Делегування ролі ката цілому народові у наш час є просто неприпустимим. А для професійного історика не мало б існувати таких понять, як "польська історична правда", "як було насправді" та "оббрехана ворогами правда". Як не допустимими мають бути і слова сенатора Жарина про національну неповноцінність українців, які не можуть дати собі раду, а тому поляки мають здійснити свою місійну роль у наверненні цих "нерозумних" до "латинської" цивілізації.
Як не дивно, але в Польщі "феномен професора Жарина" є досить поширеним. І це не лише маргінальні праворадикальні середовища та фінансовані з Росії сили. Вони відкрито пропагують один із головних пунктів сучасної російської пропаганди про те, що українці як нація не відбулися. Що Україна – це недодержава. Що вона має розпастися, а щоб уникнути великої катастрофи, більш "цивілізовані й успішні" народи мають взяти на себе відповідальність і поділити її між собою. Тобто Польща та Росія мають пожертвувати жертвою в ім’я якоїсь тільки їм зрозумілої справедливості. Що з цього випливає та куди веде світ боротьба за право називатися винятковою жертвою – можна буде дізнатися із наступних статей.
Василь Расевич, Zaxid.net