Образ хвацького колгоспника, грози кулаків, який неухильно слідує "завєтам Ілліча". Згідно них, селянин і пролетар – стовпи класово правильного суспільства. Один із хрестоматійних штампів радянської пропаганди. Та насправді напівкарикатурні персонажі – надто далекі від своїх реальних прототипів. Картинка з екрану – лише ширма, за якою крилася справжня картина.
Читайте також: Згадати Все. Риболовля по-дідівськи
Політика колективізації та індустріалізації позбавила селянина найціннішого – власної землі. Натомість більшовики поступово нав’язують нову форму сількогосподарського підприємства – колективні господарства. Скорочено – колгоспи.
На папері земля, як колективна власність — належала всім працівникам колгоспу одночасно. Насправді ж – нікому з них.
Для селянина, який виріс на землі, для селянина, який жив у землі, і для селянина, який жив землею, це було неприродньо,
– розповів історик Григорій Савченко.
Як результат – хвиля селянських бунтів. У відповідь – розкуркулення, арешти, заслання і голодомори. Завдяки таким нелюдським методам уся земля була колективізовна, а селяни стали колгоспниками. Працювали фактично за їжу.
Замість зарплати – трудодні. Міра оцінки плати колгоспника. Один трудодень – одна відмітка в табелі обліку робочого часу. Розраховувались із селянином не щомісяця, а наприкінці року – після того, як колгосп здавав план. Тоді й вирішували, скільки продукції вартує трудодень.
Якщо план по врожаю виконано, то працівник міг розраховувати на якийсь мізер. Якщо ж держава недоотримувала заплановане – сім’я залишалася ні з чим.
Які привілеї отримував голова колгоспу і про інші особливості "колективних" часів – дивіться в програмі.