Тоді, в 1965 році, на кінофестивалі в Аргентині фільм зчинив справжній фурор. Уже потім була прем’єра в Києві, а згодом – арешти, світове визнання й особисті трагедії. Але – про все по порядку.
1963 рік. Режисер Київської кіностудії імені Довженка Сергій Параджанов береться знімати фільм за твором Михайла Коцюбинського. На той момент у доробку Параджанова вже було кілька режисерських робіт. Нічим не особливих і справді доволі сірих. Навіть за мірками радянського кіно, не кажучи вже про світове.
Читайте також: Згадати Все. Як виглядає справжнє застілля
Тим не менше – і в цьому вся його ексцентричність – Параджанов завжди вважав себе особливим. Коли знайомився зі сценаристом Петром Лубеньским, то представився приблизно так:
"Параджанов. Геній. Єдиний геній на цій такій-сякій кіностудії". Тобто він себе кваліфікував як генія, представляв як генія. І саме тому наполягав, що він заледве не учень Довженка,
– згадував кінознавець та сценарист Сергій Тримбач.
Свою нестандартність, відвертий нонконформізм Параджанов проявляв не лише на знімальному майданчику. А й у звичайних, побутових ситуаціях.
Сценарій до фільму Параджанов написав у співаторстві з Іваном Чендеєм – письменником, який оспівував життя горян. Головним оператором став Юрій Іллєнко. А роль центрального персонажа мала дістатися дістатися – ні, не Іванові Миколайчуку.
На головну роль уже був затверджений Геннадій Юхтін. Він прекрасний актор, але він зовсім не з цього світу. Тобто він би зіграв такого робочого, який чомусь потрапляє в Гуцульщину,
– зауважив Тримбач.
Але щойно Параджанов побачив гру 22-річного Миколайчука, тут же зрозумів – перед ним виконавець головної ролі. Погодьтеся, без нього то би було геть інше кіно. Зрештою, як і без Лариси Кадочникової. На той час провідної акторки московського театру "Современніи" і дружини Юрія Іллєнка.
Про те, як знімали легендарний фільм, чому його не дублювали російською та як презентація стрічки переросла в політичну маніфестацію – дивіться у програмі.