І що, питається, з того? Двадцять років про це свято мало хто згадував: День ЗСУ був одним з тих свят, які просто нікого не цікавили, на кшталт Дня боротьби з зимовими дрижаками або дня народження Джавахарлала Неру. Тому що 20 років українцям розповідали, що армія їм взагалі не потрібна, хіба що для церемоніальних "крокомрушів" по бруківці Хрещатика під час відомих радянських свят, які святкувалися разом із Росією.

Читайте також: Міжнародна космічна станція: три чисниці до смерті?

Не потрібна армія, не потрібен флот, не потрібна зброя – ніяка, від ядерної, яку треба віддати Росії за обіцянку не порушувати українські кордони, які теж взагалі-то не потрібні – принаймні, на Сході – й аж до останніх автоматів часів початку Холодної війни, які можна разом із іншими військовими бебехами спокійно розпродати та заробити собі на золотого батона. Україні були потрібні міністри оборони, а от оборона Україні потрібна не була – так, принаймні, запевняли українців брати з-за "парєбріка".

Й лише тоді, коли братушки визвірилися з-за свого "парєбріка", коли захопили Крим та посунули зі сходу на Донбас – раптом стало до болю ясно, що армія таки потрібна, й оборона потрібна... а ні того, ні іншого майже нема.

Важко сказати, яким Божим дивом відродилася українська армія. Ні, зрозуміло, що тисячі й десятки тисяч людей працювали на це, докладали свої руки, серця й голови. Ясно, що добробати з тербатами, вчепившися в землю зубами й пазурами, не давали ворогові пройти, поки в них за спинами комплектувалися підрозділи, збиралася зброя. Це все – відомо.

Читайте також: Перша та найкривавіша: недооцінена війна

Невідомо лише, яким дивом зібрали, скомплектували та видряпали військо з небуття вчасно. Спитайте будь-кого, будь-якого експерта чи генерала, будь-якого постачальника: вам скажуть – за такий короткий час це практично неможливо. Спитайте будь-кого, хто в ті часи хапався обома руками за голову від тієї гори проблем, яка виростала просто на очах до неба: вам скажуть – не встигали. Не встигали. Якими молитвами, яким чаклунством встигли – до пуття не скаже ніхто. Але встигли. Через загибель бійців, через Зеленопілля, Савур-Могилу та ДАП, через Іловайськ та Дебальцеве, через рейди десантників по тилах та через зухвалу атаку Широкіна, через старцювання по хоч якусь допомогу від Європи, через мінські приниження – продиралися та проривалися, але встигли.

Гадаю, що саме з того моменту день ЗСУ став чимось реальним – ще не святом, бо такий біль та такий страх, через які відроджувалася армія, святкувати важко. Але цей день почав наповнюватися реальним змістом і наповнюється ним досі. Насправді, він все ще не є повною мірою святковим, але він, принаймні, є – бо є армія. Й вона, ця армія, більш не "ой, голі-босі хлопчики", а одна з найкращих армій Європи. Армія, яка довела свою силу і друзям, і ворогам. І це більш не "дубок-скляха", не берці "тисячакроків" і не 18 БТРів з напівпорожніми баками на всю бригаду. Це – розумно й надійно одягнені, екіпіровані та озброєні вояки, які знають свою зброю й знають свою справу. І, що важливо – знають свого ворога.

Гаразд, поки остаточно не потопився в патетичних велемудрощах, просто скажу: зараз нікому не спливе на думку, що армія Україні не потрібна. Радше буде сказати, що армія наразі – певно, найстабільніша, найефективніша та найпотужніша з державних установ. Ще й така, до якої в громадян є найбільша довіра з інших державних інституцій. Тож і День ЗСУ тепер – реальність. Не для парадів, а для усвідомлення. Тепер є з чим вітати.

Читайте також: Результати виборів до Конгресу США – наполовину поразка чи перемога для Трампа?