Таким запам'ятався пекельний вечір 30 серпня 2014 року для тоді ще заступника командира батальйону "Дніпро-1" В'ячеслава Печененка – українського воїна, який зміг вивести з одної з найстрашніших битв для української армії у війні на Донбасі 64 вояків з різних підрозділів. А в історію України ця сторінка назавжди ввійшла під назвою "Іловайський котел".
До теми Герої вмирають, і дуже швидко: історія війни у фото репортера Андрія Дубчака
Чоловік пригадує, як, виїжджаючи з Донецької області в Дніпро, на блокпосту його зупинили українські військові. А один із бійців підійшов і каже: "Командире, ми зараз повернемося у Дніпро і вже не зможемо вшанувати пам’ять всіх наших загиблих. Дай команду, ми зробимо салют".
Як все починалося
В'ячеслав Печененко народився у родині військових. Наслідуючи батька та діда, у 1988 році, не вагаючись, вступив до Полтавського вищого зенітного ракетного військового училища. Після 23 років служби на різних посадах в Національній гвардії та МВС України у 2011 році вийшов на військову пенсію за вислугу років. Однак, у 2014 році чоловік стає заступником батальйону "Дніпро-1".
Я працював у цивільному житті, поки на мою Україну не напала Росія. За покликом серця і за військовою присягою спочатку пішов до військового комісаріату в Дніпрі, але мені там сказали: "Дякуємо за вашу патріотичність, але на всіх полковників бригад не вистачить, тому чекайте вдома",
– пригадує Печененко.
Чекати чоловік не захотів. Знайшовши оголошення, що в Дніпрі формують добровольчий підрозділ в складі МВС "Дніпро-1", – подався туди записуватися. Печененко каже, що попасти туди було важко, бо найвищі посади, які там були – майорські, а чоловік був полковником.
Ексзаступник командира батальйону "Дніпро-1" В'ячеслав Печененко / Фото з особистого архіву Печененка
Однак, йому пішли на зустріч і в кінці квітня 2014 року він був призначений заступником командира батальйону патрульної служби міліції особливого призначення "Дніпро-1". Командиром батальйону був Юрій Береза. Разом з ним Печененко й сформував підрозділ.
І, як кажуть, по-гарячому, сформувавшись на початку травня, ми почали виконувати завдання. Спершу на території Дніпропетровської області, посилюючи охорону та оборону об’єктів, виставляючи блок-пости навколо області, поки нам не поступило перше бойове завдання,
– розповідає полковник.
51 доброволець
У червні 2014 року частина батальйону вирушила до Маріуполя, де разом з іншими військовими взяли участь у звільненні міста від проросійських сепаратистів. Після звільнення Маріуполя ще кілька місяців зачищали його "від залишків російської нечисті, яка там була". Так було до 17 серпня 2014 року.
"Увечері мені надійшов дзвінок від командира батальйону Берези про те, що ми отримуємо нове завдання. Яке саме – нам не повідомили, але сказали зібрати 50 добровольців, хто погодиться", – каже чоловік.
Печененко розповідає, що вишукував підрозділ, який базувався в аеропорту Маріуполя, та зробив оголошення, що треба 50 людей. Охочих було набагато більше. Однак, у Маріуполі треба було залишити тих, хто буде на охороні озброєння та майна, а також для підтримання несення служби в місті.
Окрім того, що ми зачищали місто від сепаратистів, ми були силовим підрозділом, в першу чергу, для СБУ для доставлення затриманих бойовиків. Тобто, ми мали багато завдань. Тому всіх охочих ми відібрали, але знайшовся ще один, який сказав: "Ви без мене не поїдете", тому я був вимушений взяти 51 людину,
– каже військовий.
Печененко пригадує, що була вказівка взяти з собою боєприпасів та їжі рівно на 3 дні. Їм сказали, що завдання не складне, що за 3 дні вони справляться. Тому брали все по мінімуму.
У мене був тільки один речовий мішок. Всього було мінімум. Були налаштовані, що задання буде не важке. Ми й до цього виконували різні завдання. З Маріуполя ми висувалися і зачищали коридор в Новоазовському районі. Ми гадали, що це буде щось подібне,
– зазначає чоловік.
Після цього добровольці мали вирушити під Волноваху (місто на південному заході Донецької області України) і в селі Стила зібратися для з’єднання з рештою батальйону, яка висувалася з Дніпра на чолі з Березою. В'ячеслав Печененко розповідає, що про існування Іловайська на той час знав.
Я знав, що це велика залізнична вузлова станція, стратегічне місто, де велика залізнична розв’язка. Чув про це місто, але, звичайно, я там ніколи не був,
– зазначає військовий.
Бійці налаштовані, що задання не буде важке / Фото з особистого архіву В'ячеслава Печененка
Про те, що добровольці мали заходити в Іловайськ, відомо не було. Однак, каже чоловік, їм не було різниці, куди направлятися, адже вони всі прийшли в підрозділ захищати.
У нас був великий конкурс на те, щоб служити в "Дніпрі-1". Вибирали тільки патріотичних та найбільш охочих, хто хотів захищати Батьківщину добровільно,
– розповідає чоловік.
"Бойового досвіду не було"
За словами військового, у батальйоні "Дніпро-1" служили добровольці різного віку та з різних сфер життя. Наймолодшому було 18 років, деяким було понад 50. В'ячеславу Печененку на той час було майже 44 роки. Переважно це були цивільні люди, які колись служили в радянській або в українській армії. Тобто бойового досвіду в них не було.
Навіть, враховуючи те, що я був професійний військовий, я також не мав бойового досвіду. Була звичайна служба, були навички керування підрозділами, але в бойових діях, звичайно, не брав і я участі,
– каже полковник.
"Дніпро-1", бої за Іловайськ, 2014 рік / Фото з особистого архіву В'ячеслава Печененка
Один танк, один БМП-2 та інженерно-саперний підрозділ
Зранку, ще до сходу сонця, добровольці "Дніпро-1" зустрілися з рештою підрозділу на чолі з Березою на околиці села Стила. Там командир батальйону повідомив, що українські добровольці мають висуватися в сторону Іловайська. Спочатку вони зайшли у Старобешеве (селище міського типу на південному сході Донецької області України), згрупувалися і поїхали в сторону Іловайська. Зупинилися в Многопіллі, де отримали бойові завдання від генерала Руслана Хомчака. Саме він був старший над всіма силовими структурами й ставив завдання.
Батальйон "Донбас", де старшим був В'ячеслав Власенко з позивним "Філін", отримав завдання заходити з західної сторони, а ми з південної. Нам був наданий на підсилення один танк, один БМП-2 та інженерно-саперний підрозділ на випадок, якщо треба буде розмінувати,
– розповідає Печененко.
Перші загиблі
Чоловік каже, що вони отримали вказівку захопити рубіж та просуватися далі в міру можливостей, зачищати місто та звільняти його від бойовиків. За його словами, всі були налаштовані, що завдання буде неважке. Підрозділ пройшов певну відстань до південної околиці Іловайська, де одразу наштовхнувся на перекриту дорогу бетонними блоками. Після спроби розбити ці блоки за допомогою танкової гармати, щоб просунутися далі, нічого не вийшло.
Тому я прийняв рішення обійти цю місцевість полем і зайти лівіше від дороги. Однак, ми наштовхнулися на укріпрайон, де нас зупинив вогонь в чистому полі. Усе це було 18 серпня. Ми намагалися погасити вогневе ураження противника вогнем танку та БМП. Після перестрілки з двох сторін ми зрозуміли, що просуватися далі важко,
– каже полковник.
Ворог був надійно захищений в бетонних блокпостах. Окрім того, бойовики мали панівну висоту, бо захопили адміністративну будівлю залізниці. За словами заступника командира батальйону "Дніпро-1", знаходячись на 4 – 5 поверсі будівлі ворог "поливав нас вогнем, внаслідок чого були перші вбиті". Чоловік каже, що за ведення попередніх бойових дій втрат ніколи не було. А в той день загинуло двоє бійців – перші загиблі в підрозділі.
Перший боєць загинув від кулі й, на жаль, ми його забрати не змогли, бо ворог відсік наш підрозділ від того місця, де він загинув і впав. Ми відступили і його тіло залишилося лежати біля цієї адміністративної будівлі залізниці. А другий під час обстрілу з мінометів отримав поранення осколком у сонну артерію,
– пригадує Печененко.
Чоловік розповів, що кров йшла фонтаном. Він побачив пораненого, зупинився і весь американський порошок Celox, який всім тоді надали волонтери, всипав йому в рану. Але, каже Печененко, розумів, що це не допоможе, але ще якийсь час боєць міг би прожити. Вони одразу направили його до медиків. На жаль, як потім доповіли чоловіку, поранений прожив лише близько години.
"Таке поранення зупинити в польових умовах неможливо. Враховуючи те, що було двоє загиблих та одразу багато поранених, було прийняте рішення повернутися до штабу Хомчака в Многопіллі для перегрупування та отримання наступних завдань. Ми зрозуміли, що далі просуватися не можемо. Бо тоді ще й одна з мін потрапила в танк і він став мертвим вантажем, щоб вести бойові дії, хоч і був на ходу", – пригадує військовий.
Ввечері добровольці повернулися в Многопілля та доповіли про те, що не змогли штурмом взяти сепарський блокпост. Після чого отримали команду повернутися в Старобешеве, привести себе до ладу, а зранку перегрупуватися та отримати нові завдання.
Ми переночували в якомусь гуртожитку, а 19 серпня повернулися у Многопілля для отримання наступних завдань. Генерал Хомчак дав нам два БМП-2 і ми самі – "Дніпро-1" – вже без підсилень пішли зі східної сторони Іловайська через село Виноградне для подальшого просування,
– каже Печененко.
Добровольці "Дніпро-1" у час боїв за Іловайськ, 2014 рік / Фото з особистого архіву Печененка
"Ми зайняли кругову оборону і всю ніч трималися, очікували підкріплення"
Добровольці зачистили Виноградне без бою, але на околиці знову зіштовхнулися з активним вогневим спротивом ворога. За словами заступника командира батальйону "Дніпро-1", там був наступний залитий бетоном та добре підготовлений укріпрайон для зустрічі наших військ.
Українські військові намагалися просунутися вперед поки не стемніло, але в них не вийшло. Все прострілювалося, а довкола був приватний сектор. Пересуватися з БМП-2 вони не могли, бо розуміли, що важка техніка в місті буде знищена першою. На озброєнні в них була лише стрілецька зброя, а з важкої техніки – три АГС-17 та ручні гранатомети.
Це все. Більше в нас нічого не було. Ми зосередилися там, в приватному секторі Виноградного, для наступних завдань. Генерал Хомчак нам довів, що завтра зранку прийде підкріплення і ми разом будемо далі просуватися. Ми зайняли кругову оборону і всю ніч трималися самі, очікували підкріплення,
– розповідає Печененко.
За той час, каже чоловік, ворог вже розвідав їхнє розташування й періодично намагався відстрілювати по них з мінометів. Разом з командиром "Азову" Андрієм Білецьким, з командиром "Шахтарська" Андрієм Філоненком та Дмитром Корчинським було прийнято рішення в якому порядку, хто і по яких вулицях буде наступати.
Першим пішов "Азов" і попав зразу в засідку. Просуватися між дачами було важко, не було відомо, де ворог. І тому вони попали в цю засідку і в них зразу ж було багато поранених і вбитих,
– розповідає військовий.
Печененко каже, що "командири "Шахтарська" й "Азову" прийняли рішення зупинитися на цьому і повертатися, як вони сказали, до охорони й оборони Маріуполя".
Вони залишили нас там. Враховуючи, що ми залишилися там самі без підсилення, наше місце розташування вже було розкрите і нас обстрілювали з мінометів – мною було прийняте рішення повернутися до штабу Хомчака. По поверненню до штабу ми зрозуміли, що "Шахтарськ" і "Азов" залишили взагалі ту місцевість і висунулися в сторону Маріуполя,
– пригадує чоловік.
20 серпня "Дніпро-1" повернувся у Старобешеве для перегрупування. Там вони переночували та привели себе в порядок. За словами заступника командира підрозділу, це був останній день, коли "була можливість помитися". А вже зранку 21 серпня в штабі Хомчака була отримана команда – по шляху до батальйону "Донбас" висунутися до Іловайська і разом з ними вже продовжити виконувати завдання по зачистці населеного пункту.
Добровольці "Дніпро-1", бої за Іловайськ, 2014 рік / Фото з особистого архіву В'ячеслава Печененка
Південна й східна сторона Іловайська була непрохідна для українських бійців. У той час "Донбас" вже закріпився в місті з західної сторони.
21 серпня ми з’єдналися з "Донбасом", де старшим був В’ячеслав Власенков на псевдо "Філін". Враховуючи те, що їх було більше і вони мали більше озброєння – ми були у його підпорядкуванні. "Донбас" закріпився у школі, а ми в дитячому садочку, до подальших дій,
– каже Печененко.
Чоловік зазначив, що українські військові щодня отримували нові завдання й зачищали периметр міста, звільняли від бойовиків, перевіряли, щоб усі тили були захищені. Іловайськ, каже Печененко, був розділений на дві частини залізницею. Права частина була під контролем бойовиків, а ліва – була повністю зачищена батальйонами "Дніпро-1" та "Донбас".
24 серпня
24 серпня, в День Незалежності України, на підсилення приєдналися добровольчі підрозділи МВС – "Миротворець", "Світязь", "Херсон", "Івано-Франківськ".
Ми розуміли, що проти нас стоять не лише місцеві бойовики, так звані "шахтарі". Ми зрозуміли це по організації протидії ведення проти нас бойових дій – засідки, робота снайперів. Ми розуміли, що там були чеченці та ще якісь бойовики не російської національності,
– розповідає Печененко.
Одного разу, каже чоловік, підрозділ "Дніпро-1" обстрілювали з гранатометів, у вікна в дитячий садочок залітали гранати. Тоді не російською мовою окупанти кричали: "Укропи, здавайтесь". За його словами, це були "якісь найманці з Кавказу чи ще звідкись".
Печененко розповідає, що вони поставили собі мету – 24 серпня звільнити південну частину міста та забрати тіло першого загиблого бійця. Це була третя спроба штурму блокпосту, який українські бійці не могли взяти 18 серпня. Вони відбили його в бойовиків, просунулися вперед і дійшли до місця, де був вбитий перший боєць.
Він так і залишився лежати на тому ж місці, де і був убитий. Ми його забрали та направили, як кажуть, "на велику землю" до рідних. Але його ще довго потім не могли відшукати, було все нерозбірливо. Через деякий час все ж таки його тіло було знайдене рідними й нарешті похоронене,
– розповідає Печененко.
"Всі ці дні нас годували обіцянками про підсилення"
24 серпня військові взяли під контроль всю ліву частину міста. Однак, контролювати її в постійному режимі було важко. Чоловік розповідає, що територію, яка вже була підконтрольна українській армії, по всім периметрам міста треба було наситити великою кількістю особового складу, якого не вистачало.
Розуміючи те, що ми постійно були під вогневим ураженням, ми прийняли рішення об’єднатися з батальйоном "Донбас", який був у середній школі. Там у них було дуже потужне сховище, де ховалися цивільні люди. Школа теж була міцна. З 24 серпня ми вже були разом та мали просуватися вперед. Але далі ми вже не просунулися,
– пригадує Печененко.
Добровольці "Дніпро-1" під час боїв за Іловайськ / Фото з особистого архіву В'ячеслава Печененка
Чоловік каже, що тоді вони вже почали розуміти, що довкола Іловайська робиться щось не те. Дорога, якою переправляли поранених та доставляли додаткові боєприпаси, була перерізана. А після Дня Незалежності українські військові залишилися майже без харчів, води та світла.
Ми почали розуміти, що довкола Іловайська щось коїться, бо ми були відрізані, як то кажуть, від всього життя. Можливо, в Генштабі мали всю картинку "на долоні", але ми, будучи в середині Іловайська, не могли навіть перебачити, що нас потихеньку брали в кільцеве оточення,
– розповідає військовий.
"Всі ці дні ми вели активні бойові дії й усі ці дні нас годували обіцянками, що на підсилення йде якась бригада, якась тисяча бійців Національної гвардії, ще щось нам казали, але нічого цього не було й ми вже були на межі", пригадує Печененко.
Бійці "Дніпро-1", бої за Іловайськ, 2014 рік / Фото з особистого архіву В'ячеслава Печененка
27 серпня 2014 року рідні та близькі бійців батальйону "Дніпро-1" звернулося до президента та міністра оборони з проханням, що хлопцям потрібна важка техніка, допомога, що вони там в оточенні. Але реакції не було. В'ячеслав Печененко каже, що на підсилення так ніхто і не прийшов.
Мабуть, на верху вже вирішили питання виводити наше угрупування з Іловайська, бо ми опинилися в повному оточенні й це могло закінчитися повним нашим розгромом. Враховуючи те, що всі добровольчі підрозділи були озброєні стрілецькою зброєю, в батальйону "Донбас" було лише кілька мінометів. Нічого доброго з цього не могло вийти,
– додав чоловік.
Дорога смерті
В'ячеслав Печененко розповідає, що 28 серпня надійшов наказ від Руслана Хомчака, щоб зранку наступного дня зібратися на околиці Многопілля для виходу з Іловайська. Тоді ж були погоджені умови, за якими наступного дня мав відбутися вихід.
Була домовленість, що під час виходу з Іловайська до Многопілля нас не будуть обстрілювати, що ми будемо виходити "коридором", який нам надає російське командування. 29 зранку ми вишикувалися колоною. Нею ми й виходили з того оточення,
– пригадує чоловік.
Колону почали обстрілювати з мінометів
Печененко розповідає, що чув всі перемовини сам безпосередньо. У нього було дві радіостанції. Одна з них для зв’язку з "Дніпро-1", а друга – для зв’язку з Хомчаком.
Всі ці перемовини Хомчака з перемовником, який вів перемовини з росіянами, я чув. І коли наша колона вишикувалася в готовності до руху, то йшли перемовини. Наш перемовник говорив з російським полковником. Росіяни почали змінювати умови виходу,
– каже чоловік.
Була поставлена умова, що виходять всі, але без важкої техніки, тобто танки, БМП треба було залишити й виходити під білим прапором. На що Хомчак сказав: "Ми домовлялися, що будемо виходити, першими вогонь відкривати не будемо й будемо рухатися тим маршрутом й в тому порядку, який був попередньо обговорений".
Хомчак дав команду на початок маршу
Печененко розповідає, що російський полковник на це сказав, що таких повноважень він не має і йому треба переговорити з Москвою. Після цього була певна перерва у перемовинах, під час якої колону з українськими військовими, яка вже вишикувалася і була готова рухатися, зліва і справа почали обстрілювати з мінометів.
Хомчак зразу дав команду своєму підлеглому: "Доведи до росіян, що нас вже починають обстрілювати й вогонь вже наближається до колони. Тому ми починаємо рух по визначеному маршруту з всією технікою. Першими вогонь ми відкривати не будемо, білих прапорів підіймати не будемо". Після цього Хомчак дав команду на початок маршу,
– розповідає чоловік.
Він каже, що це рішення було правильне, "бо якби ми залишилися там на дорозі мішенню – нас би почали розстрілювати прямо там". Чоловік зазначає, що росіян не зупинило й те, що в колоні було десять російських полонених десантників, які, скоріш за все, також були вбиті під час обстрілу.
Я впевнений, що генерал Хомчак також вірив в те, що ми вийдемо згідно з домовленістю. Ніхто не передбачав того, що нас ніхто не збирався випускати,
– каже полковник.
Читайте також 7 днів пекла в аеропорту, 2 тижні полону й терапія театром: історія кіборга Ярослава Гавянця
Вихід з оточення
"Це була пастка по знищенню кращих, на той час, людей України"
Батальйон "Донбас", де було близько 200 людей, отримав команду йти іншою колоною – на село Червонесільське. А "Дніпро-1" виходив разом з колоною військових ЗСУ та Хомчаком в іншому напрямку. Тому колона була розділена на дві частини, але вони обидві були розстріляні. Печененко каже, що "ті бійці, які попали в полон до росіян, чули від російських військових, що вони чекали нас вже три дні".
Тобто за той час вони підготували протитанкові позиції, перестріляли все озброєння. Ніхто не збирався нас випускати за будь-яких умов. Це була така пастка по знищенню, я не побоюсь сказати, кращих людей України на той момент. Бо якраз там більшість всіх добровольчих підрозділів зібралися в одному місці. Також військові ЗСУ. Це була заздалегідь підготовлена акція і ми просто до цього не були готові,
– каже військовий.
"Все було простріляне, все обстрілювалося"
За його словами, у "Дніпра-1" тоді було лише два мікроавтобуси Volkswagen, декілька пікапів і легковий транспорт. Однак, каже чоловік, можливо, цей легковий транспорт "дав можливість проскочити між цією бойнею, яку влаштували росіяни, бо першочергово вони знищували важку техніку, танки, БМП".
Я все ж таки вірив, що ми вийдемо. Звичайно, були застереження, що ми можемо потрапити також у засідку чи можемо загинути. Це все можливо було, але я був впевнений, що ми вийдемо, й інтуїція, можливо, мені це підказала,
– каже чоловік.
Він пригадує, що почали рухатися у протилежному напрямку з місця обстрілу колони та доїхали до села Новокатеринівка. Але далі просуватися не могли, бо довкола цього села також було кільце.
Все було простріляне, все обстрілювалося. Ми кинули наш транспорт, зібралися в одному дворі, як військові ЗСУ, так і добровольчі підрозділи, туди зносили вбитих і поранених. Ми були оточені, і вести бойові дії в цьому кільці з обмеженими боєприпасами після стількох днів боїв (а додаткових ми не отримували) було важко,
– наголошує Печененко.
Весь двір був повний поранених
Було прийняте рішення намагатися вийти з цього оточення. В'ячеслав Печененко зібрав своїх бійців з батальйону "Дніпро-1" в тому дворі. Їх було 12. Решта бійців були розкидані по інших локаціях, "хто в яку сторону встиг вискочити".
Весь той двір був повний поранених, але з мого підрозділу поранених не було. Ми зробили оголошення, хто хоче до нас приєднатися, але всі відмовилися. Я побачив, що городи цього села йдуть під уклін, а в кінці городів очерет. Це значить, що там водна поверхня, болото чи ще щось,
– каже чоловік.
До болота йшли через кукурудзу. Тодішній заступник командира "Дніпро-1" каже, що деякі його бійці намагалися звинуватити його в тому, що він пропонував здатися в полон. Печененко каже, що прийняв рішення, щоб один боєць взяв з хати простирадло на випадок, якщо вони попадуть в оточення та в суцільний вогонь.
Моє завдання – краще здатися в полон, і потім "Червоний Хрест" чи хтось інший звільнить нас, але не втратити всіх, щоб далі можна було продовжити бойові дії. Деякі мої бійці в інтерв’ю розповідали, що командир пропонував нам здатися. Це позиція бійця, який відповідає сам за себе, який бачить боротьбу в тому, щоб загинути. Моє завдання, як командира, спасти підрозділ і залишити всіх живими,
– зазначає боєць.
"До нас приєдналися ще понад 50 бійців"
Печененко каже, що простирадло взяли з собою і висунулися в кінець городу. Пройшовши кілька сотень метрів від того місця, де першочергово зібралися, вирішили дочекатися темряви. Чоловік дав команду перерахувати всіх. Тоді стало зрозуміло, що до "Дніпра-1" приєдналося ще понад 50 бійців з інших підрозділів. Разом їх нарахувалося 64.
Поки ми там перебували, було чути, як росіяни зачищали Новокатеринівку, було чутно поодинокі постріли. За свідченнями тих, хто попав у полон, росіяни-десантники добивали важкопоранених. Як вони казали "у них немає медичного пункту, допомогу не можуть надати, тому краще таким чином вирішити долю важкопоранених бійців",
– пригадує чоловік.
Він каже, що легкопоранених вони забирали, а важкопоранених розстрілювали.
Дорога в чистому полі
Вийовши на невеликий пагорб, де з'явився мобільний зв'язок, В'ячеслав Печененко подзвонив у Дніпро та сказав, що "ми живі, з нами стільки-то людей і спитав, куди нам рухатися". Уже був розгорнутий штаб евакуації підрозділам, які вийшли з Іловайська. Печененко пригадує, що йому сказали рухатися в сторону Кальміуського (колишня назва – Комсомольське), бо там була бригада Національної гвардії, і там ще територія, підконтрольна Україні.
Я сказав, що я в чистому полі, і вночі не знайду той Комсомольськ. Сказав підсвітити нам дорогу. Через пів години пустили три зелені ракети зі сторони Комсомольська. Ми вибрали цей орієнтир і почали рухатися далі полями з бійцями, які були з нами, в тому числі з одним важкопораненим танкістом ЗСУ. У нього було відірвано частину ноги, всю дорогу його несли на ношах наші бійці разом з військовими Збройних сил,
– каже чоловік.
Всю ніч його несли, але він не вижив
На ранок військові вийшли до Кальміуського, де їх зустріла Нацгвардія. Для важкопораненого одразу викликали місцеву швидку допомогу. Вона приїхала, але медики сказали: "Ми не хочемо, щоб потім всіх нас розстріляли. Ми надамо першу медичну допомогу, але в лікарняний заклад бійця цього не візьмемо". Вони його обкололи ліками, каже Печененко.
"Ми всі разом зупинилися у місцевому військкоматі. Той боєць, на жаль, через декілька годин помер від втрати крові, бо більше ніякої медичної допомоги йому ніхто не міг надати. Всю ніч ми його несли, але він не вижив – місцеві медики відмовились надавати йому медичну допомогу", – каже Печененко.
Після кількох годин відпочинку, з’явився представник Центрального апарату МВС Іван Прохоренко.
"Ми з ним досі товаришуємо. Що він там робив – я не знаю, але він десь знайшов дві вантажні машини "КАМАЗ" і каже: "Скоро Комсомольськ буде взятий в кільце, тому є ще дорога на Волноваху, давайте вантажтеся туди. Ми завантажились і нас вивезли. І звідти з Дніпра за нами вислали автобус і нас відвезли. Вночі 30 серпня ми були в Дніпрі, де нас зустрічали рідні та близькі", – каже Печененко.
Чоловік каже, що в Дніпрі залишились дружина та син. Однак, ті емоції, які тоді були – передати дуже важко.
Коли я першим вийшов з автобуса й нас зустрічали рідні, то дружина мене не зразу впізнала, бо ми були брудні, зарослі та з бородами, виснажені. Я втратив там не знаю скільки кілограмів. Наш вигляд був дуже-дуже жахливий,
– каже чоловік.
Перші три дні Печененко залишався ще в підрозділі, зустрічав всіх, хто з різних боків повертався з оточення, але його емоційний стан був дуже збуджений і нервова система розхитана. Він каже, що вдома ще дні три прокидався вночі та не міг зрозуміти, де перебуває. Через три дні дружина заставила піти українського захисника в лікарню для обстеження, де його одразу госпіталізували.
У процесі лікування стало зрозуміло, що я втратив слух на ліве вухо. Я і досі практично не чую на нього. І до загального шуму в голові я вже звик. Це вже восьмий рік і воно не проходить і, мабуть, вже не пройде. Багато людей ми втратили, десятки було поранених,
– зазначає боєць.
Але, каже чоловік, враховуючи навіть те, що "вони пройшли через це пекло, всі бійці, які залишися, – служили далі". Більшість з них служить й зараз, хто в "Дніпрі-1", хто в інших підрозділах, деякі працюють в поліції, деякі перейшли до Нацгвардії.
Найважчі моменти
В'ячеслав Печененко розповідає, що були два моменти, які були найважчими. "Коли на моїх очах гинули мої бійці. Це були перші втрати в моєму житті", каже чоловік. Він пригадує, як в перший день втратив одного з бійців, а його тіло залишилося лежати на полі бою. Перед 24 серпня, коли штурмували блокпост, по мобільному зв’язку на Печененка вийшла рідна сестра цього загиблого.
Вони двійнята. І вона молила мене, щоб я все зробив, щоб дістати тіло її загиблогобрата та доправити його додому. І цей важкий момент розмов, і коли 24-го ми відбили той блокпост і забрали його тіло, то було дуже важко потім подзвонити та сказати, що забрали та направляємо тіло в Дніпро,
– ділиться український захисник.
До теми Врятував бійців ціною життя або феномен Тараса Матвіїва: відверта розповідь матері Героя України
Після Іловайська ніхто вже більше не склав зброю
Печененко каже, що після Іловайська ніхто з бійців не склав зброю та всі продовжили бойові дії. Зокрема, тримали позиції у Пісках, Лебединському, Мар’їнці. "Ніхто з бійців не відмовлявся й далі продовжували захищати нашу землю. Це основний висновок, що патріотизм наших бійців дає впевненість, що ми однозначно повернемо мир в Україну та повернемо наші землі", додав чоловік.
Однак, залишається багато запитань, на які досі немає відповідей. Печененко каже, що можливості військового керівництва були такі, щоб не допустити цієї трагедії.
Є авіація, є артилерія, які мали б зразу вогнем знищити ті колони росіян. Тому дуже багато питань, чому все так сталося. Чому на нашій землі були кадрові частини російської армії? Це однозначно було вторгнення. Чому не було оголошено воєнний стан? Чому не нищили росіян? Я не знаю чому. Ось ці питання і залишилися,
– додав він.
Валерій Печененко каже, що "як військова людина, повернувшись звідти розуміє, що ми були маленьким гвинтиком в тій операції в Іловайську. А всю повноту інформації та повноту можливостей мало вище військове керівництво держави, яке могло своєчасно вжити всі заходи для того, щоб росіяни не те, щоб в нас в кільце не взяли, а щоб вони взагалі до Іловайська не підійшли".
А як тільки вони ступили на землю України – мали б бути зразу знищені всіма силами й засобами. Але цього ніхто не зробив, і росіяни безперешкодно дійшли до Іловайська, взяли нас в оточення, до того ж в кілька кіл, і ніхто їм не протистояв,
– каже Печененко.
"Ціна мирного неба – ціна втрат наших патріотів"
В'ячеслав Печененко каже, що ціна мирного неба – ціна втрат наших патріотів. Це ціна втрат живих людей, які залишилися на тій і на нашій території, які хочуть, щоб був мир, і Україна була знову в повному складі.
Але мирні люди не мають можливості цього мати, бо ця тягуча війна продовжується восьмий рік. Війна йде, не оголошена. Перспектив найближчих для розв'язання цієї проблеми я не бачу. Військовим шляхом, звісно, можна, але це будуть великі втрати. Політичним шляхом на зустріч ніхто не йде. Я навіть не знаю, які треба зусилля для того, щоб заставити Росію залишити нашу територію і дати можливість Україні мирно розвиватися. Багато питань,
– додав чоловік.
"Дніпро-1" втратив 12 бійців, які після повернення з Виноградного 20 серпня здали зброю і сказали, що вони не можуть далі по своїх моральних якостях продовжити служити в підрозділі. За словами Печененка, вони були налякані. Їх відправили до Дніпра та звільнили з лав МВС. До Іловайська загалом з підрозділу зайшло близько 120 людей з Дніпра та Маріуполя. З них – 16 загиблих, близько 20 – важкопоранених.
Загалом в Іловайській трагедії українська армія втратила 366 воїнів, 429 – отримали поранення різного ступеню тяжкості, 300 – потрапили у полон.
Дивіться відео про роковини Іловайської трагедії: