СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Із рідного Сєвєродонецька на Луганщині Настя рятувала поранену маму. Батько залишився в лікарні. Що з ним – дівчинка не знає й досі.
До теми 24 канал збирає історії українців, які втратили дім через війну, але знайшли його знову
У Сєвєродонецьку з початку війни щодня ставало пекельно "гаряче" від ворожих обстрілів. Їй та іншим дітям вибору не залишили. У такому юному віці була єдина місія – вижити та врятуватися.
Серед опису цього земного пекла Настя згадує щасливе й безтурботне життя до війни. Перша картинка про місто в її голові – це друзі та щасливі прогулянки з ними. Улюблене місце Насті в Сєвєродонецьку – центральна площа та спортивна школа, яку відвідувала.
На жаль, зараз для неї це лише спогади та мрії повернутися. На щастя, вона змогла евакуюватись разом із мамою та знайти другий дім на більш безпечній території. Про важкий шлях Насті із дому додому – читайте в проєкті 24 каналу СВОЇ.
Тепер дівчинка у безпеці / Фото надала Настя Алєксікова
"24 лютого я прокинулася і пішла до школи": як для Насті розпочалася війна
Як для тебе почалася війна 24 лютого? Що тоді відбувалося в Сєвєродонецьку – люди панікували, думали, що будуть робити?
Пригадую свій останній день перед війною: я прийшла зі школи, все було добре, ніяких передчуттів ні в кого. Я думала, що це все дурня, війна побуде два тижні й закінчиться. А вона триває досі.
У самому місті паніки перед війною не було, а в день нападу й сирена не звучала. Я також не панікувала, взагалі про війну майже нічого не знала.
А 24 лютого був типовий для мене ранок: як завжди я прокинулась і пішла до школи. Наступного дня паніка вже трохи з’явилась, бо навколо всі казали, що війна, треба збирати речі, виїжджати з міста.
Що відбувалось у місті поки ти там залишалась, які в тебе були відчуття?
До того, як я виїхала, все було відносно нормально, все працювало. Мама і тато ходили в магазин, там було все необхідне. Жили ми неподалік центру, але все ж таки до нас не доходили дуже голосні вибухи. У перші дні трохи були обстріли, ми вже чули як стріляють, але сиділи в хаті. У нас було відносно тихо, тому ми не панікували. Коли вже сильно було чути, то ховалися в туалет.
Днем Х для Насті та її родини стало 21 березня. Згадуючи ці моменти у розмові, її голос тремтів. Вона ледь стримувалась, щоб не заплакати. Водночас те, що було до цього дня, вона називає ще відносно нормальними умовами. З обстрілами та життям у підвалі. Мабуть, українські діти стали дуже сильними та витривалими через те, що їм довелось пережити.
"Батьки були в магазині, коли туди прилетіла ракета": Настя досі не знає, де її тато і чи живий він
Що сталося 21 березня? Могла уявити, що так, як раніше, вже не буде?
О 9 годині ранку батьки знову пішли в магазин, що далеко від нас. Вони просто зникли. Я чекала їх до 6 вечора, але не дочекалась. Виявилось, що якраз туди прилетіла ракета. Батьки були в магазині саме в цей момент. Мама отримала поранення осколками, вона лежала й кликала тата. Він чув її крики, але йому було так боляче, що нічого не зміг сказати. Його також поранило.
Всіх тоді забрали до лікарні в Сєвєродонецьку. Тато потім в реанімації вже почав щось казати. Зараз я про нього нічого не знаю, мені не кажуть, де він, чи живий, чи, може, помер. А от маму я вивезла і врятувала.
Коли ти зрозуміла, що в місті більше не треба залишатись, бо там небезпечно?
Мама пробула в лікарні 2 тижні. Я весь цей час жила в сусідки. У лікарні не було світла, води і всіх пацієнтів виписували. Саме тоді почали говорити про те, щоб ми виїжджали з міста. Поки з нами був тато, ми не хотіли виїжджати. Хоча мій дядько наполягав на цьому і я вмовляла батьків, але вони не хотіли. Та після цієї ситуації вирішили покидати Сєвєродонецьк. Сумнівів не було. Пішли з мамою на автобус, щоб дістатися до Дніпра.
Читайте також Дім – там, де війна, – щемлива історія маленького Артема про евакуацію з Луганщини
Люди готові були віддати все, що мають: Насті подобається життя
Що відчуває 14-річна дитина, коли їде в невідомість?
Ми спершу дістались Дніпра, на вокзалі сиділи десь годину. Я сильно заплакала, бо злякалась. Мені було страшно, що я не зможу виїхати, охопило відчуття жаху. Згадала, як в Сєвєродонецьку, коли ми сиділи в підвалі, снаряд прилетів до нас метрів за 30 – 40, було дуже гучно. Подзвонила дядьку, щоб хоч хтось мене заспокоїв. У мене була сильна тривога на душі. У Дніпрі ми могли б сидіти і довше, але сказали, що мама важкопоранена. Нас пустили в потяг без черги й ми поїхали до Львова.
Під час розмови Настя часто повертається думками у рідний Сєвєродонецьк. Вона думає про своє місто та людей, які зараз там. Крізь нетривалу паузу каже, що розуміє відчуття тих, хто залишився в місті.
Якими були твої перші враження та емоції у Львові? Це місто і люди виявились такими, як ти собі уявляла і чула про них?
У Львові до цього моменту я не була. Мене одразу прийняли дружно. Вразило, що всі мені тут казали, що раді мене бачити, тобто геть незнайому їм людину. Всюди запрошували і були готові віддати все, що мають. Відчула надзвичайну турботу і підтримку. Я дуже люблю дивитися якісь комедії і деякі з них знімали саме на вулицях Львова. І тут я побачила це старовинне місто в реальності, занурилась трохи в історію. Люди тут дуже добрі. І всі кажуть, що у Львові добрі люди, злих тут нема.
Настя розповідає про місце, в якому живе, так, ніби знала його все життя. Лише за кілька місяців вона знайшла тут друзів та улюблені заняття. Ця війна кинула на життєвий шлях наших дітей найбільш складні випробування. Їм довелось подорослішати на диво швидко.
Хто та як допоміг вам з мамою облаштуватись?
Мій дядько наперед знайшов у Львові волонтера, дав мені його контакти. Ми зідзвонились і він нас з мамою зустрів. Тоді ми поїхали в село недалеко біля Львова. Волонтер нас поселив до себе. У нього велика хата і він якраз займається такими біженцями як ми.
У саме місто не хотіли, бо в цьому селі дуже затишно. Мені видається, що тут такі ж люди, як і в нашому Сєвєродонецьку. Нас дуже добре приймають. Знайшла тут біля Львова частинку свого міста.
Маю друзів, запросили грати в дитячому театрі. Ще ходжу на уроки гри на піаніно, з друзями гуляю і навіть трохи спілкуюся з товаришами із Сєвєродонецька. Мрію, щоб вже скоро туди повернутися. Хоча водночас мені все ж таки більше подобається тут.
Село для Насті стало більш затишним за життя в місті / Фото надані 24 каналу
Настя згадала й про найстрашніші моменти з всього, що їй довелось пережити. Дівчинка каже, що найгірше – залишатись там у невідомості. Адже ти не знаєш, коли прилетить ракета в твій дім. Зізналась, що надію їй вселяє те, що їхній дім цілий. Це означає, що їй з мамою є куди повернутися.
"Люди у Львові тепер для мене рідні, а місто стало другим домом"
Як ти вважаєш, "другий дім" став зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?
Люди, яких я зустріла тут і які поруч зі мною зараз, стали мені дуже рідними. Я відчуваю, що деякі з них мені як брати і сестри. Це місце стало мені другим домом і частково замінило моє місто. Мамі тут стало краще після поранення. Вона вже навіть бігає і влаштувалась на роботу.
Настя разом із мамою / Фото надані 24 каналу
Що можеш сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадиш їм?
Можу порадити тільки одне – терміново виїжджати з Сєвєродонецька чи з інших окупованих або небезпечних регіонів. Я знаю, що зараз в моєму місті немає бойових дій, воно захоплене, нема тривог. Але ніхто не знає, як все повернеться. Рішення про виїзд – вчасне і вдале, особливо поки нема боїв знову. Треба благополучно виїхати, бо люди, які залишились, ризикують своїм життям. Вони повинні подумати про себе, свою родину, а вже тоді про свій дім.
"Після перемоги хочу організувати в центрі Сєвєродонецька концерт про ЗСУ"
Що зробиш одразу після перемоги?
Маю одну ідею. На площі рідного міста хочу, щоб організували концерт про ЗСУ. Про наших воїнів, які ризикують своїм життям заради нас, щоб ми перемогли. Так хочу трохи грошей назбирати для них.
Історія Насті про те, що єдність нашої країни має чудодійний ефект. Адже завдяки цьому люди знаходять нові домівки та друзів і зцілюються від жаху. Вони можуть почувати себе вдома, перебуваючи у будь-якому куточку нашої держави. Тоді ніякому ворогу не під силу зламати такий народ.