Першу частину – про рівень гомофобії в Україні та ненависть до ЛГБТ з боку праворадикалів читайте тут.
Тає, перейдемо до особистих питань. Коли ЛГБТ-людина зважується на камінг-аут, що для неї важливіше – прийняття соціуму або родини?
Це дуже індивідуально. І залежить від того, хто у яких стосунках зі своєю родиною. Якщо хтось тривалий час не спілкується з сім'єю, то йому, мабуть, байдуже. Тоді такій людині важливіше, щоб її прийняли на роботі, в колі друзів, на тренуваннях тощо.
А в когось навпаки: необхідна підтримка батьків – щоб ті не відцуралися, не вигнали з дому, бо таких випадків чимало – як і насильства над людиною. А якщо ти ще й неповнолітній, то тоді взагалі дуже тяжко… Я колись відвідувала один тренінг, де було чимало правозахисників з Африки, котрі цікавилися, як ЛГБТ живеться в Україні. Одна жінка спитала, чи прийнято у нас, аби батьки просили знайомих чоловіків зґвалтувати доньку, якщо про ту стало відомо, що вона – лесбійка? Я спочатку подумала, що мене підвела моя англійська і попросила повторити питання. А коли та повторила, стало ясно, що я все зрозуміла правильно і що йдеться про жахливе дикунство… У нас не ґвалтують, але випадки, коли здають до психіатричних лікарень (чи, як мінімум, відправляють на "психокорекцію") мають місце…
Тобто порівняно з Африкою не все так погано?
Приблизно однаково. Бо для мене зґвалтування та психлікарня – це близькі речі. А коріння цих речей – неприйняття інакшості, ненависть і водночас переконання, що все можна виправити. А як само виправити – це вже другорядне питання.
Читайте також: Яка країна першою у світі вводить вивчення прав ЛГБТ-спільноти у школах
Так, є одна відома психологиня (котра, щоправда, зазначає в своєму акаунті, що вона – випускниця факультету кібернетики), котра береться лікувати потяг до осіб своєї статі…
Я знаю, про кого мова. Вона ще позиціонує себе як "християнський психолог". І так, справді вважає, що "вилікуватися" можна… Хоча на Заході вже давно проводяться дослідження сексуальності людини, і є незмінна позиція американської асоціації психологів щодо того, що гомосексуальність не може бути вилікувана з тієї простої причини, що це – не хвороба. Це по-перше. А, по-друге, ті випадки, коли геї та лесбійки нібито "вилікувалися" і стали "традиційними", так і залишилися бездоказовими.
У Європі ставлення до ЛГБТ переважно позитивне, проте на просторах колишнього СРСР гомофобія має місце. На фото – захисники традиційних цінностей у Грузії
Навіть якщо це була б хвороба, то й в цьому випадку подібне нікого не має обходити, а тим паче – цілого секретаря РНБО чи тернопільську райраду. Йдеться ж не про пандемію чуми і не пташиний грип…
Дається взнаки пострадянський спадок, коли сексуальність, тілесність людини підпадала під табу. Дівчатам не розповідали навіть про менструацію, не говорячи вже про серйозніші речі.
Але за СРСР церква – як і тіло – також була переслідувана. Це зараз вона зійшла з маргінесу, отримала забагато можливостей впливу і, здається, відігрується за роки "простою". До церкви додалася нова моральність, якою ми намагається залатати економіку, плюс елементарна неосвіченість щодо сексуальності – ось і вийшов свого роду бермудський трикутник…
До 1917 року із диктатом церкви було все добре, але в українських селах ситуація із сексуальністю виглядала краще. Можливо, тоді не проговорювали певні речі вголос, але і менструація, і мастурбація, і "альтернативні" до вагінального різновиди сексу – все це було якщо не частиною сексосвіти, то звичною частиною життя, аж ніяк не табуйованою. Так, принаймні, випливає з двотомника Ірини Ігнатенко "Жіноче тіло" / "Чоловіче тіло", побудованого на дуже глибокому дослідженню етнографічного матеріалу… Однак повернемося до вас. З інтерв'ю "Главкому" я зрозуміла, що мама прийняла ваш камінг-аут спокійно, так?
В цілому – так. Не можу сказати, що ми активно обговорюємо якісь мої переживання, love-stories – ми не є аж такими подругами в цьому відношенні, але мама про мене знає і жодних негативних коментарів на мою адресу не озвучує.
А оточуючі? Була, наприклад, ситуація, коли ви поцілувалися з дівчиною і відразу десяток вболівальників за чужу мораль почав показувати пальцем та / або коментувати це?
Зазвичай, представники ЛГБТ добре розуміють, де що можна робити, а де – небажано. Наприклад, якщо ми опинилися на Троєщині, то ми не будемо, йти взявшись за руки або обійматися.
Читайте також: Демі Мур зустрічається з жінкою
А на Печерську – можна?
В центрі дещо інший контингент, більше можливостей для відкритості. На мене не показували пальцем, але бувало, що ми з подругою гуляємо парком, а нам вслід – якісь вигуки чи посвистування пацанчиків. Досить незвичне та незнайоме відчуття для гетеросексуальних людей, для котрих такі речі є дуже природними.
Коли люди з ЛГБТ-спільноти читають про те, як "С14" лупцюють підлітків за райдужний значок, вони дуже серйозно думають над тим, а чи варто проявляти свої емоції публічно.
На Заході гей-паради – як правило, завжди яскраве видовище. І переважно безпечне (на відміну від Києва) для всіх учасників.
В Києві шахісти тусять у парку Шевченка, фалеристи – в парку Нивки, танцюючі пенсіонери – в вестибюлі метро "Театральна". А у геїв та лесбійок є місця, де вони почувалися б у безпеці та в форматі "свої серед своїх"?
Ні. Є пара клубів, але вони чоловічі. Там навіть цінова політика дискримінаційна. Умовно кажучи, вхід для хлопчиків – 100, а для дівчаток – 300…
Тобто навіть в таких випадках жінки упосліджені? А геям, виходить, простіше?
В ЛГБТ-тусовці, як і в соціумі, є розшарування, і оскільки чоловіки мають більше влади, більше можливостей та ресурсів, то саме геї вважаються привабливішими для бізнесу, аніж лесбійки чи бісексуалки. Як більш платоспроможні особи…
Якщо чоловікові по замовчанню надають більше можливостей та ресурсів, то, значить, стереотип щодо його більшої ефективності та працездатності все ще дуже живучий. Тому поговоримо про стереотипи. Яку фразу чує лесбійка частіше за все? "Це тобі нормальний мужик не трапився?"
У моєму колі спілкування вже всі, здається, відучені говорити подібне. Але інші, напевно, чують це часто. Про те, що чоловіка справжнього не було… А ще – про травми дитинства, бо це ще одне типове уявлення – ЛГБТ-люди травмовані від самого початку, бо щось драматичне трапилося з ними у дитинстві.
Хоча знову ж таки: ті наукові дані, які заслуговують на довіру і якими можна оперувати, це повністю спростовують. У більшості з нас були психологічні травми у дитинстві, але, не дивлячись на це, гетеросексуали так і виросли гетеросексуалами. Крім того, сексуальну орієнтацію відзначає лабільність – навіть якщо у 17 років людина мала партнера іншої, ніж вона, статі, це не означає, що у 25 вона не переосмислить свій досвід. І навпаки…
Закон про шлюбне партнерство в Україні так і не прийнято. Наші одностатеві пари можуть лише мріяти про "узаконення стосунків" або ж їхати задля укладання шлюбу за кордон. На фото – момент гей-параду у Мадриді
Якщо ще говорити про стереотипи, то розповсюдженою є суто чоловіча уява про те, що дві жінки разом – це надзвичайно красиво, і добре було б на це глянути, а ще краще – приєднатися...
Читайте також: Там дуже багато гетеросексуальних жінок, – інтерв’ю з Тимуром Левчуком про гей-клуби в Україні
Ну, це не зовсім стереотип, а радше поширена фантазія… А таке доводиться чути: у нас іде війна, а ви тут граєте вар'ята, привертаєте до себе увагу, відтягуєте сили поліції для охорони маршів рівності тощо?
Власне, так. Але те, що ЛГБТ – "не на часі" я чую рівно стільки часу, скільки взагалі перебуваю в цій темі. Тобто задовго до війни. Але річ у тім, що права людини, з якими ми народжуємося, не можуть бути актуальними або ні. Вони або є, або їх нема. І немає більш або менш пріоритетних прав – і гендер, і свобода слова, і право не бути підданим тортурам – однаково цінні. І завдання держави – не тільки гарантувати ці права, але й забезпечувати їхнє дотримання.
Є ще одне кліше, назвемо його "вашингтонським обкомом", тобто закидами щодо грантів, якими з-за кордону підтримують "гомодиктатуру" – я на це слівце наштовхуюсь дуже часто… А ви? Доводиться відбиватися від подібних звинувачень?
Так. Коли у фейсбучних "дискусіях" вже зовсім нічого сказати, вкидається тема іноземних грантів. Але, по-перше, у нас все прозоро, і це великий плюс (на відміну від тих, хто відробляє гроші невідомо від кого, нападаючи спочатку на феміністську конференцію, а потім – на когось іще). Самосуд в принципі немає жодних виправдань, так само, як і хейтспіч.
По-друге, написати та отримати грант, а потім відзвітувати по ньому – зовсім не так легко, як комусь здається, тут треба мати олію в голові.
По-третє, працювати із грантами, на мою думку, є більш гідним заняттям, аніж служити якому-небудь українському дяді (ну або тьоті).
По-четверте, закордонні інституції дають гранти не через надлишок у них грошей і не тому, що вони такі добрі. Мені здається, їм просто страшно мати в Європі такого сусіда, як ми – такого дрімучого. Нас не можна відділити стіною, не можна викинути зі спільного дому, нас можна лише чомусь навчити і вивести з Середньовіччя. Словом, з їхнього боку – це інвестиції у спільний простір.
І як, вдасться їм (і нам!) це? В сенсі – вийти зі Середньовіччя?
Думаю, у нас вибору нема (сміється). Коли в 2013-му Микола Азаров проголосив, що до Європи ми не йдемо, це було реально страшно. Ми відверталися від толерантного демократичного суспільства та простували вбік "скрєп" і диктатури церкви, якої немає в жодному цивілізованому соціумі. А це означає – що й вбік ще більшої корупції та кумівства, бо такі речі є взаємопов'язаними. Але зараз шанс у нас є. І якщо ми зараз здолаємо і корупцію, і кумівство, то здолаємо й нашу злість й навчимося сприймати усіх людей як рівних собі.
Читайте також: Енн Гетевей отримала премію за боротьбу з гендерною дискримінацією