
Воєнний стан у Львові / Андрій Яриш, 24 канал
Даринка хапає мене за руку, коли я сплю, не може нічого сказати чи продактилювати й набирає на телефоні "у нас – війна, міста обстрілює Росія". Вона не чує й допитується, чи є сирени й куди нам бігти.
Ми у Львові, 24 лютого. Щоб заспокоїтись самій і заспокоїти сусідку знадобиться майже дві години. Ще через кілька вона перестане нервуватись, але проситиме постійно пояснити, що відбувається.
До теми У бою під Миколаєвом загинув 19-річний захисник зі Львова
"Мені написав друг зі Швеції й запитав чи правда, що ми напали на Росію", – набирає у чернетках текст і здивовано показує. Швидко стирає і пише, що боїться за дім в Чернігові й батьків, бо Росія – близько.
Підвал
Весь вдень з жахом стежимо за новинами. Не встигаємо. Після інформації про ракети з Білорусі йдемо у ванну. Вона відкриває на всяк вікна й просить сказати, якщо буде сирена. Просить чути за неї й за кота, який волає весь день.
Попри всю напругу. Даринка збирається на роботу. У неї – новий офіс, який тепер далеко. Каже, що треба прокинутись рано, щоб встигнути. Але 26 лютого вона йде плести маскувальні сітки.
Зверніть увагу Україну з початку війни залишили понад 1 мільйон людей, – ООН
У третій день війни о 6:00 вже буджу її я. Бачу новину про повітряну тривогу на Волині, ходжу дзвонити батькам й чую сирену на вулиці. Зриваюсь з-за комп'ютера, гупаю у двері до хлопця, до сусіда й трясу за руку Даринку. Показую, що сирена. Засинали всі одягнуті, тому за кілька хвилин біжимо в підвал.
Кіт нервується й лякається шуму в трубах. Даринка мерзне. Хтось встиг заснути. Ніхто не панікує. Приблизно через годину вертаємось до ліжок.
Друга втеча ввечері до укриття – стресовіша. "Дивись, сину. Рецепт коктейлю Молотова. Ацетон, бензин", – говорить біля нас жінка до сина. Вони – спокійні. "Візьміть табуретки! Якщо доведеться 4-5 годин стояти. Ніхто не вистоїть!", – свариться жінка за стіною. "Та не переживай, наступного разу принесемо", – відповідає хтось.
Одразу додає: "Не переживай! Ракет у них – мало. Але малі міста не рухали, щоб на Київ вистачило". Жінка обурюється й на кілька хвилин замовкає. Плаче пес.
– А я свою кицьку лишила вдома...
– О, я свого собаку лишив, бо він агресивний до інших тварин.
"Все сюди принесемо. Давайте все зробимо, будь ласка", – підходить жінка до інших людей в укритті. Мій кіт хоче спіймати павука. "О сьомій ранку ми прокинемось завтра й тут зберемось і в нас вже все буде готовим", – підходить до нас.
"Та вона щось знає!", – гукає хтось в кінці коридору й заливається сміхом.
Важливо Волонтери запустили сайт, який допомагає біженцям та переселенцям з України
Люди
У неділю, 27 лютого, після новин про біженців вважала, що весь центр як у звичайні вихідні повен людей. Проте тут спокійно. Навіть працюють деякі заклади. На їхніх вітринах вивіски про допомогу біженцям. Перед нами вигулькує чоловік зі зброєю.
Попри спокій, на вулиці Коперника – вже звична черга до банкомата. Навпроти – розгублені іноземці з валізами.
З купою речей прямують до Палацу мистецтв і львів'яни. Тут розмістився гуманітарний штаб. Щохвилини під'їжджають автомобілі. З них швидко виносять, воду, одяг і їжу й складають перед палацом. Окремо стоїть черга людей, які принесли пакунки з речами для біженців.
Цікаво Новий телеграм-бот напряму зв’язує волонтерів з людьми, яким потрібна допомога
Львів'яни прямують до гуманітарного штабу / Фото Андрія Яриша, 24 канал
1 / 5
Щойно віддала речі Василина. Вона разом з друзями та сусідами організувала групу.
"Написали, хто які речі може взяти. Склали білизну, теплий одяг. Тобто все необхідне й от привезли сюди. Зараз нам – дуже важко й напружено. Є паніка, але зараз зібралися силами, бо треба себе захищати", – розповіла дівчина.
Вулиця Миколи Коперника у Львові / Фото Андрія Яриша, 24 канал
1 / 5
Волонтери ледве встигають приймати та складати речі. Георгій на посту вже три години. Розповідає, що людей, які принесли допомогу, за цей час було дуже багато.
"Приносять одяг і їжу. Ми вже встигаємо це роздавати біженцям, які приїжджають", – сказав він.
До Георгія підбіг чоловік з двома величезними пакунками. "Привіт, брате! То одяг з малої. Зараз ще кілька таких торб буде", – він поставив пакунки й побіг до автомобіля.
Вокзал
З неба падає чи то дощ, чи то сніг. Найближчий трамвай до вокзалу має приїхати за понад пів години. Йдемо мовчки. Повітря – густе й наелектризоване.
По дорозі на вокзал, на вулиці Степана Бандери, – тихо. Вирішуємо зачекати громадський транспорт. До зупинки підходить жінка з двома дітьми. Вони тримаються їй за штани та витирають очі. "Знаешь, я бы не убегала. Но эта мамскость", – говорить жінка телефоном до когось.
Дорога до вокзалу / Фото Андрія Ярина, 24 канал
1 / 7
На Городоцькій – звичні затори. З боку головного вокзалу – валізи й люди. Чим ближче підходимо, тим менше стає простору. "Гаряча їжа", – щосили кричить серед юрби розгублених, пригнічених чи стривожених втікачів від війни. Тут діти, жінки й чоловіки. Вони говорять не лише українською чи російською.
Волонтерка підбігає до хлопчика, який плаче й приносить шоколадне печиво. "Мы – из Запорожья, мы так устали. Нет сил, бедный ребенок", – каже жінка, що тримає дитину за руку.
З головного входу вокзалу постійно виходять люди. Штовхаються, тримають валізи, рюкзаки, тварин, дітей чи візочки з дітьми.
До Львова приїжджають біженці / Фото Андрія Яриша, 24 канал
1 / 5
Всередині вокзалу – гаряче. Об'єктив фотокамери – в конденсаті. Попри тисняву, кілька чоловіків розстелили під стіною покривала й лягли спати.
В залі очікування мама шарпає дитину. Вмовляє потерпіти. Навпроти неї є інші малюки. Вони лежать на підлозі. Спокійні. Постійно хтось когось кличе. Волонтери бігають і розповідають, де знайти їжу й гарячий чай, де можна заночувати.
Проштовхуємось до першого перону. Вздовж усієї колії люди. Думаю, що їх не сотні, а тисячі. Вони стоять і чекають на потяг.
За кілька хвилин до нас підбігає жінка років 60-ти: "Чого це ви фотографуєте. Зараз приїде поліція, СБУ до вас!". Пояснюю, що журналістка, показую посвідчення. Жінка ніяковіє.
Люди чекають на потяг / Фото Андрія Яриша, 24 канал
1 / 6
"Знаєте, так страшно. Ми не розуміємо, хто є хто й де беруться ті диверсанти. Дуже боїмось, бо от фотографують часто й не можуть пояснити навіщо", – говорить вона.
Її звуть Наталя. Питає, чи знаю, коли найближчий потяг до Польщі.
"Я – тут із внуком й дочкою. Ми – самі, знаєте, з Тернополя. У своїй квартирі прийняли людей з Києва, але вирішили зараз їхати до Польщі, бо є куди", – каже вона мені.
Біженці у Львові / Фото Андрія Яриша, 24 канал
1 / 6
Ще через кілька хвилин підходить чоловік і теж питається, навіщо нам фотоапарат. "Та, блін, я вже не можу. Ми сьогодні вже дуже підозрілим розбили телефон. Фотографували, посвідчень ніяких не було. А тут самі бачите скільки людей, страшно", – сказав він. На запитання, куди планує їхати відповідає, що нікуди.
"Я сам з Луганської області. Вже колись втікав. Я рік жив у Польщі, але вирішив – треба вертатися", – говорить чоловік.
Йдемо з вокзалу. Транспорт звідси їде напівпорожній, проте не заходимо ні до трамвая, ні в автобус. У центрі спокійніше. Сідаємо у маршрутку. Лунає повітряна тривога.
Повʼязані теми:
Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
