8-9 травня, у річницю капітуляції нацистської Німеччини, у всьому світі вшановують жертв Другої світової війни.
Журналісти сайту "24" зібрали для вас спогади людей, які на власні очі бачили, як занепадала нацистська імперія та як закінчувалася одна із найбільш страшних воєн в історії людства.
(фото - vosizneias.com)
Вільям Робертсон
Молодший лейтенант армії США, учасник зустрічі на Ельбі:
Ми розуміли, що радянські війська близько, що війна наближається до кінця, були збуджені цим. Напевно, захопилися і порушили наказ начальства не віддалятися далі, ніж на 10 км від основних сил дивізії. Вкотилися до міста Торгау. Потрапили під обстріл німецьких снайперів. Виходячи з-під вогню, наш джип на шаленій швидкості колесив пустими вулицями. Несподівано влетіли на територію табору радянських військовополонених. І раптом неподалік розірвався снаряд. "Росіяни! Радянські! Червона армія!",- кричали військовополонені, показуючи руками на Ельбу. Через річку била радянська артилерія. Я відправив людину на вежу міського замку. Стрільба з-за річки припинилася, звідти здійнялася червона ракета.
Я ледь не заплакав від досади. За домовленістю між союзниками, я повинен був відповісти зеленою ракетою, але у мене її не було. Тому що, вирушаючи у розвідку, не думали ми, що зустрінемо передові радянські частини. За нашими розрахунками, вони ще не повинні були вийти до Ельби. Почали кричати: "Америка! Росія! Товариш!".
Допоміг російський військовополонений. На тому березі річки його почули. З-за лісу з'явилися радянські солдати. Вони бігли до мосту, який напередодні підірвали німці. Не тямлячи себе від радості, я теж побіг до мосту.
(фото - waralbum.ru)
Гайнц Гудеріан
Генерал-полковник німецької армії, начальник Генерального штабу сухопутних військ:
Своє ставлення до записки Шпеєра, з яким я був повністю солідарний, Гітлер висловив словами: "Якщо програна війна, то загине і народ. Ця доля невідворотна. Немає необхідності звертати увагу на ті слова, яких потребує народ, щоб продовжувати примітивне життя. Навпаки, краще все це зруйнувати самим, бо наш народ виявився слабким і більш сильному східному народу належить майбутнє. Всі ті, хто залишиться в живих після боротьби, — неповноцінні люди, бо повноцінні помруть на полі бою!".
Гітлер не раз робив такі жахливі заяви. Чув їх і я. Не раз заперечував йому, що німецький народ залишиться і буде жити за незмінними законам природи, навіть якщо будуть руйнування, що він своїми планами заподіє багатостраждальному народу нових страждань, яких можна уникнути.
Незважаючи на все це, 19 березня 1945 року було віддано наказ про руйнування, а 23 березня був наказ Бормана про проведення цих руйнувань. Руйнування мали проводити гауляйтери, які, як імперські комісари, відповідали за оборону країни. Вермахт відмовився виконувати ці накази. Борман розпорядився евакуювати населення небезпечних районів вглиб країни, а якщо немає можливості евакуювати на транспортних засобах — змусити його йти пішки. Виконання цього наказу призвело б до страшної катастрофи, бо не було вжито жодних заходів із забезпечення населення.
Тому військові інстанції разом зі Шпеєром усіма силами прагнули зірвати виконання цього наказу. Буле відмовився відпускати вибухові речовини, і більшість руйнувань не було здійснено. Шпеєр роз'їжджав по різних управліннях і пояснював наслідки, до яких призведе виконання цього наказу Гітлера. Нам не вдалося запобігти реалізації всіх руйнувань, але ми змогли значно зменшити їх розміри.
(фото - phistory.info)
Ганс Фріче
Німецький нацистський пропагандист, радіоведучий, працівник Міністерства народної освіти і пропаганди:
У ніч на 1 травня я побував у різних підрозділах вермахту, поліції і фольксштурма, які тримали оборону на невеликій ділянці між площею Жандарменмаркт, Рейхстагом, станцією метро "Фрідріхштрассе" і міністерством авіації. У мене склалося враження, що тут перебувало більше десяти тисяч бійців, не рахуючи двох або трьох тисяч есесівців, які охороняли рейхсканцелярію. Я насилу пробирався від однієї купи каміння і щебеню до іншої, від одного посту до іншого. На всіх вулицях, якими я проходив, було світло від заграви пожарищ, близьких і далеких. Ніхто не гасив палаючі будинки, але кожен безперервно стріляв зі своєї зброї, бо стріляли по ньому. Я не знайшов жодного генерала. Кілька майорів і один полковник рішуче відкинули будь-які самовільні дії, хоча вже кілька днів у них не було зв'язку з вищим командуванням. Вони пояснили, що не вірять чуткам і порадам, їм потрібні чіткі накази.
Коли криваво-червона заграва пожежі змінилася брудно-сірим світанком, я повернувся до свого підвалу під будівлею міністерства пропаганди. Мені повідомили, що в будь-яку хвилину може з'явитися статс-секретар міністерства доктор Науман, і що я маю бути напоготові, щоб поговорити з ним...
У той час як зовні нагорі вже давно було відомо з офіційного повідомлення про "героїчну смерть фюрера, полеглого у бою біля Бранденбурзьких воріт", ми нічого не знали, крім чуток, хоча і перебували всього лише у кількох сотнях метрів від бункера Гітлера. Офіційне повідомлення я отримав тільки пізно ввечері, піймавши передачу радіостанції Гамбурга на своєму радіоприймачі, батареї якого вже майже зовсім сіли.
(фото - stream.org)
Еріх Керн
Журналіст, штурмбанфюрер СС:
У розпал нашої атаки виникла нагальна необхідність запобігти загрозі нашому флангу з боку противника, і я вирішив висунути вперед підлеглу мені кулеметну обслугу. Ворог використовував розривні кулі, що наводили жах на наших солдатів, і командир кулеметного розрахунку, родом з Ганновера, вже легкопоранений, не поспішав виконати наказ. Оскаженілий, я накинувся на нього з лайкою.
Впавши на коліна, і витираючи кров з обличчя, він тихо промовив: "І що ми за нещасний, проклятий Богом народ. Мій дід був убитий у 1870 році, батько — у 1918 році, і ось ми знову на краю загибелі... Без будь-якої користі... Троє моїх братів загинули, і тепер настала моя черга". Він насилу піднявся, зайняв зі своїм відділенням зазначену мною позицію і відбив фланговий удар противника.
Після капітуляції мені потрібно було виконати єдине завдання — відвести свою роту за американську демаркаційну лінію. Нескінченною низкою німецькі солдати їхали і їхали на захід, точно так же, як колись рухалися на схід. У Хіфлау я розпустив роту, зі мною залишилися лише ті, хто був не в змозі самостійно подбати про себе.
(фото - GettyImages)
Георг Дірс
Унтершарфюрер, командира екіпажу "Королівського тигра" (3-я рота 503-го важкого танкового батальйону СС):
2 травня. Ми проривалися у напрямку на Науен і Оранієнбург. Ми йшли через міста, часто опиняючись під убивчим вогнем росіян. Поранених доводилося залишати. Багато хто просив залишити їм ручну гранату або пустити кулю у голову. Щоб допомогти їм, ми роздавали останні гранати.
Йшла попереду санітарна машина — переобладнана вантажівка з трьома рядами носилок — отримала влучанння. Поранені чіплялися за борти і кричали. Це було жахливе видовище.
Ми їхали через поля, через села, зайняті росіянами, і, нарешті, дісталися до лісу, де наша колона розсіялася. Мені вдалося через Нойруппін і район Віттенберга дістатися до Хавельбергу. Ми йшли вп'ятьох, але до кінця шляху нас залишилося двоє, а потім я взагалі залишився один. Ми не розлучалися зі зброєю і завжди були напоготові — з есесівцями не церемонилися, вбиваючи їх на місці після виявлення татуювання групи крові. Я не раз бачив це на власні очі і не хотів опинитися на небесах без компанії.
(фото - GettyImages)
Вольфганг Каров
Унтер-офіцер 357-ї піхотної дивізії:
Останній наказ, що дійшов до нас, свідчив: будь-якою ціною утримати позицію і чекати подальших вказівок. Тому у ніч на 3 травня я мав взяти під своє командування ще одну групу.
Я лежав у стрілецькому окопі біля опори моста Вайзенбрюкке, який простягнувся над вокзалом Гумбольдтхайн і полотном міської залізниці. Ми не знали, що Берлін пав ще 2 травня.
Я вибрався зі свого окопу, так само вчинили й інші товариші з мого відділення. Росіяни махали нам з того боку вулиці, деякі з них по одному переходили до нас по Вайзенбрюкке і показували знаками, щоб ми йшли до них. Але я відразу ж заборонив своїм бійцям робити це. Інші росіяни почали переходити до нас по мосту. Один із них по-дружньому поплескав мене по плечу і вигукнув: "Камрад, війна капут, війні кінець!". Ми мовчки стояли серед росіян, все ще не випускаючи з рук свою зброю, і нас охоплювали змішані почуття. Що ми повинні були робити — радіти разом з ними, що залишилися живі, чи сумувати про свою долю? Ми не знали, що робити.
(фото - n24.de)
Микола Нікулін
Сержант гвардійської важкої гаубичної бригади Радянської армії:
Німецьку столицю було видно здалеку. Вночі на горизонті здіймалося багряне полум'я. Вдень над морем вогню виднівся ще багатокілометровий стовп диму. У місті панувала оргія руйнування. Літаки, гармати, "Катюші", міномети скидували на Берлін тисячі тонн вибухівки. Вперед дорогою котився суцільний потік машин із солдатами, припасами, а також танки, гармати та інша військова техніка.
У протилежному напрямку йшли лише санітарні автобуси та численні загони звільнених іноземців. Італійці, бельгійці, поляки, французи. Вони везли барахло у візках, нав'ючували його на сідла велосипедів і завжди гордо несли свої національні прапори. Ось пройшла група англійських військовополонених у пошарпаних, але випрасуваних мундирах, хизуючись виправкою. Вони поважно віддавали нам честь. Траплялися і росіяни, завезені для роботи у Німеччину. Баби голосили і голосили, зустрічаючи наших солдатів.
Берлін був купою палаючого каміння. Багато кілометрів руїн. Вулиці засипані уламками, а по сторонах не будинки, а лише стіни з порожніми прорізами вікон. Одного разу позаду такої стіни вибухнув важкий німецький снаряд, і вона почала спершу повільно, потім все швидше й швидше падати на загачену людьми вулицю. Пролунало дике виття, але втекти ніхто не встиг. Тільки червоний цегляний пил піднявся над місцем події. Правда, кажуть, потім вдалося витягти живими танкістів із засипаного танка. Решта були розчавлені. Завдяки щасливому випадку я не дійшов метрів п'ятдесят до цієї стіни і був лише свідком обвалу.
У межах міста бої були вкрай озлоблені. Сходилися впритул. Часто в одному будинку були і німці, і наші. Билися гранатами, ножами і чим попало. Величезні, незграбні гаубиці нашої бригади вивезли на пряму наводку і в упор, як з пістолетів, розбивали з них стіни і барикади. Було багато втрат серед гарматної обслуги. Старші люди, які провоювали всю війну у відносній безпеці біля гармат, які зазвичай стріляли з тилу, тепер змушені були битися врукопашну і зіткнутись з тими ж небезпеками, що і піхота.
(фото - GettyImages)
Григорій Осинецкій
Капітан, командир батальйону 220-го гвардійського стрілецького полку:
Перед нами був справжній зоологічний сад, не тільки за назвою. Ми чули ревіння тигра. Мої солдати сміялися: "Це не те лігво звіра, тут набагато більш мирні звірі, ніж ті, з якими довелося нам майже чотири роки воювати"...
О третій годині ночі ми пішли у наступ. Німці групками по дві-три людини займали оборону у різних місцях саду, у звіриних печерах і ровиках. Звірі розбіглися садом, крізь стрілянину ми чули знову рев тигра, виття шакала, нявкання диких котів. Хтось помітив на високому гіллястому дереві якусь фігуру і вирішив, що це ворожий снайпер-"зозуля". Протріскотіла автоматна черга, фігура шкереберть полетіла з дерева на землю. Яким же було здивування і засмучення бійців, коли вони побачили, що вбито мавпу. Ми пройшли майже весь зоологічний сад і натрапили на цегляну стіну.
Тут я вирішив застосувати артилерію. Під'їхали автомашини. Командир другої роти старший лейтенант Кручинін доповів: попереду величезна фортеця. Це було для нас певною несподіванкою. На карті фортеці не було. Я подумав, що Кручинін називає фортецею якусь укріплену будівлю. Але він наполягав на своєму: величезна п'ятиповерхова фортеця, вікна закладені сталевими плитами; машини розвернулися, гармати б'ють по фортеці, але не пробивають її стін. Я підійшов і побачив у досвітній імлі величезну похмуру вежу... Ми ходили навколо чотирикутної вежі-фортеці. Усередині її чувся шум. Всі двері фортеці були щільно закриті. З-під сталевих щитів, які закривали вікна, німці вели автоматний вогонь. Але ми ходили під самими стінами фортеці і тому були невразливі. Навколо стирчали рейки і їжаки, стояли розбиті осколками наших снарядів автомашини...
Ми кричали німецькою і російською: "Відкривайте двері, здавайтеся!"... Несучи ранці з барахлом, казанки, амуніцію, німці виходили з дверей. Вони тут же кидали зброю, і незабаром біля виходу з фортеці утворилася величезна гора гвинтівок, автоматів. За нашою командою німці шткувалися і партіями під конвоєм йшли до нас у тил. Яких тільки типів ми не побачили тут!.. За кілька годин ми прийняли близько 2,5 тисячі полонених.
(фото - blogernet.com)
Олександр Бессараб
Майор, командир 780-го артилерійського полку:
За кілька днів ми увійшли у Берлін, там на нас чекало море вогню: кулеметного, артилерійського і всякого іншого. Для ведення вуличних боїв довелося розбитися на штурмові групи: дві-три гармати плюс одне або два відділення піхоти. І ми йшли через місто, брали рубіж за рубежем, як нам було наказано.
Втрати, звичайно, несли великі. Тому що стріляли по нас з усіх боків, з усіх поверхів. До того ж нашій дивізії вперше довелося вести бої у місті з такими великими будинками, заплутаними вулицями і величезною кількістю каналів. Причому один і той же канал міг так звиватися, що нам його доводилося форсувати двічі. Крім того, у Берліні була розгалужена мережа підземних комунікацій (метро, каналізація). Тому німці дуже мобільно оборонялися і перекидали частини куди хотіли. У тому числі, і нам за спину. Я навіть двічі опинявся у ситуації, коли доводилося викликати вогонь на себе.
Але і німці теж зазнавали втрат у великій кількості. Тому що ми все ж таки вже вміли воювати — не те, що на самому початку війни. До того ж, кожен з нас відчував, що скоро кінець, що діяти треба якомога енергійніше і швидше. Тобто, настрій був вельми бойовий. Опір ми придушували. При цьому не особливо церемонилися. Якщо потрібно було вибити німців з якогось будинку, я відправляв туди або гаубичне знаряддя, або батарею — будинок руйнували і йшли далі...
Поки ми штурмували Рейхстаг, німці кілька разів намагалися контратакувати від Бранденбурзьких воріт. Тому я частину своїх гармат і протитанкові рушниці використовував для відбиття цих контратак. 30 квітня більшу частину Рейхстагу наші захопили, але 1 травня там ще йшли підземні бої.
(фото - theguardian.com)
Леонід Рабичев
Лейтенант, командир 3-го взводу 100-ї окремої армійської роти ППО:
Наші у Східній Пруссії наздогнали цивільне населення, яке евакуйовувалося із Гольдапа, Інстербурга та інших міст, які залишала німецька армія. На возах і машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім'ї повільно по всіх дорогах і магістралях країни йшли на захід.
Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв'язківці нагнали їх, щоб звільнити шлях, поскидали у кювети на узбіччя шосе їх вози з меблями, валізами, чемоданами, конями, відтіснили убік старих і дітей і, забувши про обов'язок та честь, про відступаючі без бою німецькі підрозділи, тисячами накинулися на жінок і дівчаток.
Жінки, матері та їхні дочки, лежать праворуч і ліворуч уздовж шосе, і перед кожною стоїть регочуча армада мужиків зі спущеними штанями. Тих, які обливаються кров'ю і втрачають свідомість, відтягують убік, дітей, які кидаються на допомогу їм, розстрілюють. Регіт, гарчання, сміх, крики і стогони. А їхні командири, їхні майори і полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто і диригує — ні, радше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь. Ні, не кругова порука, і зовсім не помста проклятим окупантам — цей пекельний смертельний груповий секс.
Вседозволеність, безкарність, знеособленість і жорстока логіка збожеволілого натовпу. Вражений, я сидів у кабіні полуторки, шофер мій Демідов стояв у черзі, а мені ввижався Карфаген Флобера, і я розумів, що війна далеко не все спише. А полковник, який щойно диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей, що б'ються в істериці, і людей похилого віку...
А позаду вже наступний підрозділ. І знову зупинка, і я не можу утримати своїх зв'язківців, які теж вже стають у нові черги, а телефоністочки мої давляться від сміху, а у мене нудота підступає до горла. До горизонту між горами ганчір'я та перевернутих возів — трупи жінок, людей похилого віку, дітей.
(фото - livejournal.com)
А. Горбовцев
Автоматник, учасник боїв за Дрезден:
На світанку 7 травня, спішившись із танків, ми зайняли оборону на окраїнних вулицях Дрездена. Нас здивувала абсолютна тиша цього нібито зовсім мирного міста. І у серці кожного з нас була якась радісна тривога, після сильних боїв — і раптом це "зовсім спокійне" велике німецьке місто не очікувало нас зустріти без бою. Саме так, що не очікувало.
Кожен будинок, кожен дах будинку був укріплений есесівськими кулеметниками і фаустпатронниками. Зав'язалися сильні вуличні бої. Ми із запеклими боями займали будинок за будинком, вулицю за вулицею з почуттям весняної бадьорості і ще з якимись невідомими почуттями, які підказували кожному з нас близькість миру...
Бої йшли весь день, всю ніч, і лише до ранку 8 травня ми підійшли до центру міста. Цілими колонами йшли німецькі солдати, покидавши зброю, до нас у полон. На вулицях лежали цілі гори кинутої солдатами зброї всіх видів. Вулиці засяяли білими прапорами, які сповіщають про капітуляцію міста, всі мирні жителі міста вийшли на вулиці з білими пов'язками на рукавах і веселими посмішками на устах, з вигуками: "Гітлер капут, ес лібе русиш солдат".
(фото - depo.Львів)
Ганна Іваницька
Зв’язкова УПА, "Мотря":
Усі чекали перемоги "совітів" із передчуттям, що насувається біда і нова хвиля репресій. Цього не розуміли хіба що діти, а усі свідомі люди знали, що гряде біда. Сподівались хіба, що може дадуть хліба, бо був голод. Я тоді вчителювала, діти часто не приходили на уроки, бо лишалися вдома голодні. Неодноразово віддавала їхнім сім’ям борошно, яке в колгоспі виділяли на мене.
Один окупант змінював іншого окупанта. Те, що закінчилася війна, людей не могло не тішити, але ніхто не радів, що йдуть москалі. То називали тоді "другі москалі". Пам’ятаючи про звірства "совітів" у 1939-1941 роках, коли у в’язницях масово вбивали українських політичних в’язнів, ніхто не хотів, аби це поверталося. Усі знали, що нас чекає…
Я написала коротеньку записку дівчині, яка не була в організації. Попросила її допомогти цим хлопцям. Я спеціально вибрала її, бо вона не мала відношення до ОУН. Пізніше цю записку на допиті мені показав слідчий. Як вона до них потрапила, до сих пір залишилося загадкою для мене.
(фото - chronozoom.com)
Вітольд Пілецький
Ротмістр Війська Польського, добровільно здався для ув’язнення у концентраційному таборі Освенцим. У 1945 році оприлюднив розширений звіт про те, що відбувалось там:
Коли я вийшов з Освенцима, я знав про більше ніж 121 тисячу ув'язнених. Живими лишилися 23 тисячі людей. Це ті, хто був транспортований або ті, кого відпустили. Близько 97 тисяч в’язнів загинули. І це не рахуючи тих, кого отруїли газом або масово спалювали без обліку. Ґрунтуючись на підрахунках тих людей, які були наближені до командування, таких загиблих було близько двох мільйонів. Я з обережністю називаю цю кількість; натомість треба говорити про дані, на які посилаються щоденно.
Колеги, які були там і на власні очі бачили страти у газових камерах по вісім тисяч людей за день, наводять приблизну кількість жертв – п’ять мільйонів людей.
А тепер я хотів би розповісти, що відчуваю, будучи одним із тих, про кого можна сказати: "Ті люди, які зайшли туди, померли, ті, хто вийшли звідти – народилися знову"… Коли я повернувся до життя на Землі, усвідомив, що прірва між тим, що було важливим для нас (тих, хто вийшов, — "24") і тим, що вважають важливим люди, чим вони переймаються і непокояться, була величезна. Загальнопоширена слизькість стала занадто очевидною. Деструктивні спроби стерти кордон між правдою та неправдою вражали. Правда стала настільки розширюваною, що її розтягли, аби вона могла покрити все, що було зручно покрити. Кордон між чесністю та слизькістю був старанно стертий.