СВОЇ. Історії тих, хто поїхав, аби повернутись
Про те, що почалась війна, жінка дізналась із повідомлення подружки вранці 24 лютого. Та питала, чи їх бомблять. Коханий Сергій ще перед сном казав: війна – найстрашніше, що може статися. Ніби відчував щось. І от вона увірвалась. Зруйнувала їхні плани купити разом квартиру й машину. Але трохи "пощадила" й залишила найцінніше – життя і рідних людей.
До теми Гірше, ніж у фільмах про апокаліпсис: чутлива історія переселенки з Харкова, що втратила бізнес
Свій Харків Олена згадує, як місто розкішних парків та контактних зоопарків. Місто, в якому багато зелені, друзів та пульсуючого життя. Називає його "потужною махіною". Так передає людям, які ніколи не були в Харкові, велич та могутність цього міста. Жінка за освітою режисерка естради та масових видовищ. Керувала дитячим розвиваючим центром "Золота рибка" і мала свій масажний салон. Та війна змусила покинути все в один день і рятуватися. Історію Олени про те, як знайшла новий дім, відкрила бізнес з нуля та стала відомою на всю округу, читайте в проєкті 24 каналу СВОЇ.
Олена з дітьми в своєму центрі до війни / Фото надані героїнею
У перший день я ще не надто чула обстріли. Дім за містом, а вони заходили з іншого боку через Салтівку. Гул почула, коли вийшла на вулицю. Вибухи були десь дуже далеко. Багато машин рухались по Сімферопольській трасі на виїзд з Харкова,
– пригадує жінка.
Перше, що вона зробила того дня – поставила варити всі яйця, які були в холодильнику, і спагеті. Подумалось, що відключать електрику, а в неї ж двоє чоловіків у хаті, їх треба годувати. А потім розбудила чоловіка, він поїхав у справах.
Метушня, атаки аеропорту і будинок на першій лінії: перші дні війни
Яким став ваш Харків у перші дні війни?
Була метушня, бомбили аеропорт. Ми закупились продуктами, 2,5 години стояли в аптеці. Ночувати першу ніч пішли до друзів. Наступного дня повернулись, бо ті панікували, їм здавалося, що все закінчиться вже завтра. Вдома почали облаштовувати підвал, аби пересидіти обстріли.
Як усвідомили, що рідний дім став джерелом небезпеки?
Мій Сергій військовий. Пояснював, що залишатись в будинку небезпечно, адже ми на першій лінії. Якщо доїдуть ворожі танки, то всі такі будинки будуть прибирати, тобто відстрілювати. Тому ми пішли до ще одних друзів. Вони з Луганська, жили в нас у 2014-му. У Харкові за ці роки вже купили дім. За деякий час ворог зірвав ОДА. Там отримав поранення їхній друг. Наша подружка до нього йшла пішла з передмістя. Її не було днів 4 – 5. Тоді залишилась волонтерити, а ми повернулись додому.
У друзів було 6 собак / Фото надала героїня
"Якщо росіяни зайдуть в місто, пощади не буде": рішення про виїзд
Олена з родиною не могла й уявити, що їй доведеться покинути все і їхати "в нікуди". Вона хвилювалась за сина та чоловіка. Натомість ворожі обстріли, ніби наростаюча хвиля цунамі, були відчутні все більше й більше. Будинок трясло.
Як вам далось рішення про виїзд з Харкова?
Поки ми були вдома, чоловік одразу пішов у тероборону. Сина я нікуди дуже не пускала, він у мене студент-реабілітолог. Ми готували їсти і слухали новини. Бомбили переважно ввечері, але нам було не дуже чути, хоча й все трясло. Сергій почав наполягати, що треба виїжджати. Казав, що маю усвідомити: як вони зайдуть, то пощади не буде. Я не могла наважитись, бо в сина у Харкові дівчина, а її батьки не пускали їхати. Вийшло, що він не міг без неї, а я – без нього.
Вибір був для Олени нелегкий. Рішення змінювались кожні 20 хвилин. Чоловік тільки-но вмовив, вийшов покурити, повернувся, а вже ніхто нікуди не їде. Після чергових прохань всі знову збирали валізи. Жінка навіть хотіла волонтерити, але таки наважилась на виїзд, щоб рятувати себе та родину.
Яким був день, коли ви покидали рідний дім?
Я врешті зрозуміла, що в мене є син і його треба рятувати. Ще є чоловік, який про мене подбає. Ми встали зранку 6 березня, на вулиці була чудова погода. Випав сніг по коліна, так красиво, а всю зиму його майже не було. Ми йшли на вокзал і думали, що сядемо в перший поїзд, який стоятиме на пероні. Їх скасовували один за одним, ми далі стояли. Нарешті близько 9 години ранку приїхав поїзд. На вокзалі було дуже багато людей. Пускали тільки жінок з дітьми, людей з інвалідністю й старих. Але зрештою сіли всі.
Дорога на вокзал 6 березня / Фото надала героїня
В одному купе їхали 12 людей: Олена з сім'єю "їхали в нікуди"
Ви наперед знали, куди їдете і де зупинитесь?
Ми їхали в нікуди, просто, щоб бути в безпеці. Вийшло так, що в купе нас було 12 людей, усі сиділи. Серед них – майже всі клієнти моєї "Золотої рибки", які повиростали. Вони повиходили у Львові. Я ж дорогою подумала, що треба подзвонити до подружки з Івано-Франківщини. Ми з нею в Одесі познайомились на пляжі три роки тому. Списувались іноді в фейсбуці. Вона одразу погодилась нас прийняти.
Читайте також Дістатися вокзалу було нереально, таксі коштувало захмарно, – Дарія про те, як виїхала з Харкова
Приїхали до подруги на Прикарпаття, облаштувалися і чоловік пішов у ЗСУ
Якими були ваші враження й відчуття від нового міста й людей?
Ми дуже вдячні, що нас прийняли. Перше враження – я не відчула ніякої агресії, а лише турботу. На вокзалі нас зустріли, нагодували і розповіли, як доїхати до подружки в Підпечери. Ми тільки облаштувались там і мій Сергій пішов у ЗСУ. Сказав, що не зможе сидіти.
Подруга Марічка, яка прихистила Олену / Фото надала героїня
У розмові з Оленою відчувається її відкритість та щирість. Жінка зізнається, що любить людей. Мабуть, її вони за це також люблять. Адже в Підпечерах про неї згадують досі, а з Івано-Франківська просять не їхати. Це ще один доказ того, що українці єдині від Заходу до Сходу й люблять свою країну. Вони хочуть жити тут і їздити в гості одне до одного з різних кінців.
Олена з друзями в Підпечерах / Фото надала героїня
"Розуміла, що це не кінець війни, а тільки початок": Олена про роботу і життя в Івано-Франківську
То як ви опинились в Івано-Франківську?
Зловила себе якось на думці, що тільки готую їсти і постійно слухаю новини. Можна було здуріти. Я розуміла, що це не кінець, а тільки початок, тому пішла працювати. Орендувала масажний кабінет в місцевому салоні й почала робити те, що вмію – масажі. Купила стіл, все, що мала, вклала в кабінет з нуля. Клієнтів було дуже багато. Дівчата на мене дивились квадратними очима і питали, чи то я своїх привезла. Були з Києва, Ірпеня, Бучі. Я не втомлювалась фізично, а морально. Бо кожен був зі своєю історією і я їх слухала. З часом тут орендували квартиру і перебрались з сином у місто.
Масажний кабінет жінки в Івано-Франківську / Фото надала героїня
Нашій силі, витривалості та вмінням знайти вихід із ситуації може позаздрити будь-який народ у світі. Історія Олени цьому доказ. Адже, коли ми гуртом тримаємось одне за одного, то ніякому ворогу не під силу нас зламати. Хоча війна – це найстрашніше випробування, яке тільки може випасти на долю. Жінка розповіла історію родини з Херсона, від якої мурашки по тілу.
У нас на першому поверсі живе родина з Херсону. Вони щодня збираються додому, їм здається, що все вже закінчиться. Потім в них розчарування, тоді усвідомлення й так по колу. Я вже не кидаюсь, я в режимі очікування. Розумію, що в мене ще є дім і є куди повертатись. Коли в тебе цього нема, тоді, напевно, страх, що ти нікому не треба,
– ділиться Олена
Одна ідея на всіх – ми хочемо перемоги
В якийсь момент ви відчули єдність країни?
У салоні був період, коли постійно приходили дівчата і їх брали на роботу. Всі з різних міст: Дніпро, Київ, Харків. Тоді відчула таке об'єднання. Ми всі раптом опинилися ніби на маленькому острівку. Тепер я навіть в будь-який магазин заходжу і мені завжди були і є раді. При чому, кажуть: "Не їдьте, нам буде погано без вас". Постійно цікавляться, що у мене і як. В автобусі познайомилась з дідусем, який жартома питав, чи я спрінтер, бо бігала туди-сюди і запізнювалась весь час.
Життя Олени в новому місті / Фото надала героїня
У Підпечерах, де Олена жила спершу в подруги, її згадують досі. Можуть побачити в місті на зупинці і передзвонити, перепитають, як там син, чоловік.
От відчувається, що в нас усіх одна ідея – ми хочемо перемоги. Хочемо, щоб ми залишились в Україні і щоб кожен повернувся у своє місто. Тепер ми вже можемо запросити когось звідси туди. Тут багато хто Харкова не бачив, я показую, а вони в захваті, яке у нас місто,
– зізнається жінка.
Другий дім допоміг здійснити мрію, на яку не було часу
Дім для кожної людини – особливе місце. Так спокійно й добре, як вдома, не буває ніде. Та історії українців доводять, що наш дім – це вся країна. Кожен з нас може відчувати тепло, підтримку та любов у будь-якому її куточку. Олена зізнається, що полюбила Івано-Франківськ. Знає кожну його вуличку краще за таксистів, їй тут затишно. Хоча сумує за Харковом, за тим життям та атмосферою.
Як вважаєте, "другий" дім став зараз справді домом? А люди поруч, які здавались ще нещодавно геть чужими, стали рідними?
Мій другий дім став для мене домом. Я відчуваю цю атмосферу, яка була там. А ще в Івано-Франківську у мене збувається найбільша мрія. Вчусь водити машину і скоро вже іспит. У Харкові на це просто не було часу. А тут я і його знайшла, і гроші, й можливості для цього. Швидше за все, що я тут і зимувати буду.
В Івано-Франківську жінка закінчила ще й курси стрільби / Фото надала героїня
"Можеш вціліти фізично, але не психологічно": чому варто виїжджати в безпечніші міста
Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?
Мені легше тут пересидіти і не чути всі ці жахливі вибухи, які зараз чують мої друзі в Харкові. Потім на психолога через це не назбираю. От і їм кажу, щоб переїжджали. Ти можеш вціліти фізично, але психологічний стан потім відгукнеться. Живу за принципом, що є руки, голова, ноги і все решту можна зробити, купити і створити. Головне – це людина, основний ресурс. Ми далеко хоч фізіологічно від цього жаху, але подумки там.
Поки я не збираюсь покидати Івано-Франківськ, хоча й дуже хочу поїхати в Харків. У мене там кіт – Матильда. Висилаю сусідці на неї щомісяця по 500 гривень. Ще багато хто залишився. Я багатьох перетягую сюди, кажу, що допоможу з квартирою і оплатою, поки маю можливості. Хочу, щоб вони хоч трохи переключились, почули менше тривог.
Що зробите одразу після перемоги?
Повернусь у Харків і відкрию "Золоту рибку" в іншому місці. Я вже придумала як. Не знаю, коли це буде, бо не розумію, коли закінчиться ця війна і як все це будемо відбудовувати. Але українці дуже підприємницькі, вміємо давати раду, тому відновимось швидко. Нам тільки потрібен мир.
Із Оленою неможливо не погодитись. Адже жага українського народу до життя, свободи і розвитку просто вражає. Ми обов'язково переможемо, відбудуємо всі наші міста. Це не мрія, а реальність. Ми всі працюємо заради неї, щоб вона швидше здійснилась.