Ні, точно ні. Чому не свято, ми ж тоді наче перемогли, домоглися усього того, що вимагали? Досягнули? Чи отримали ми усе те, заради чого виходили на Майдан?
Це провокаційне запитання, я знаю. Але останніми місяцями я його дуже часто сам собі ставлю, сьогодні ж, напевно, вже варто знайти на нього відповідь.
Якщо почну перелічувати всі ті невиправдані мої сподівання, усе те що на що країна сподівалася, але так і не отримала після Революції Гідності – мені на те не вистачить й півгодини. Поки буду увесь той сьогоднішній наш негатив перелічувати – так себе накручу, що по завершенню у розпачі піду квиток до Польщі купувати, він завдяки Ryanair, до речі, лише 5 євро тепер коштує. Накручу себе від невиправданих сподівань, що поїду в Польщу полуницю збирати – точно буду більше заробляти, вже дізнавався!
А ще житиму в країні з рівними дорогами й освітленням, в безпеці – там верховенство права. Житиму в душевному спокої – буде абсолютно фіолетово на тамтешню політику й можновладців, буде байдуже – не моя країна, нащо тоді за неї серце собі краяти?
Читайте також: Армія в СРСР, Росії і Україні – відчуйте різницю!
Але так не зроблю, мав вже можливість, та вирішив – чого це я маю кудись тікати в пошуках кращого життя? ЦЕ моя країна, мені ТУТ жити, а не конати десь по закордоннях.
Наче моє рішення залишитися на Батьківщині правильне. Проте, чого ж так гризе сьогодні депресія і звідки відчуття, що ми профукали Революцію Гідності, так само як профукали свого часу Помаранчеву Революцію?
Маю конкретніше питання: кого винуватити, що-ми-профукали? Підкажіть мені. Кого за це ненавидіти, на кого перекладати відповідальність, казати – це все він, він винуватий, він усе нам зіпсував. Ми всі хороші, а от він, то все – він…
Але, на жаль, немає конкретної людини-злодія, яка вкрала собі здобутки нашої Революції Гідності й позбавила країну шансу стати кращою. Ні, звісно хтось собі винуватця вже знайшов, якого тепер звинувачує у всіх смертних гріхах. Неправильно так робити, бо немає одноосібно винуватця. Винні – усі ми, разом...
Ми кажемо – в державі тотальна корупція, але ж хто їм носить хабарі? Ми. Лікарю, щоби пройти без черги, чиновнику, щоби наше питання швидше вирішив. Раз, два заносимо – самі привчили. Кажемо, що судді продажні, але ж ми й купуємо суддів. Кажете вимагають хабар. То здайте тих, хто вимагає прокуратурі. Прокурорів здайте СБУ. СБУ-шників здайте НАБУ-шникам. НАБУ-шників здайте... А ні, НАБУ-шники поки не беруть, може тому, що в них зарплати нормальні.
Читайте також: "Євробляхери" думають, що обдурили державу – насправді обдурили їх!
До речі, а які запрлати у слідчих? Був в одному з київських райвідділків нещодавно – вражений дуже неприємно. Обшарпані холодні коридори й кімнати. Страшні меблі й ще страшніші туалети. Комп'ютери навіть без мережі між ними, документи флешками перекидують. Але при цьому у слідчих чоловіків айфони й шкіряні пальта, у дівчат – шуби. Як так, не розумію. Диво дивне…
Відволікся.
Усе те страхіття що нас оточує насправді не навколо нас, воно в середині нас, усе навколо – ми. Не син Порошенка припаркував сьогодні свій джип на газоні під моїм під'їздом, не дочка Порошенка на газоні вигуляла свогю собачку й не прибрала за ним л*йно. Не кум Порошенка усю ніч бухав на лавці під під’їздом й залишив після себе пляшки й обгортки від "Рошенівської" ромашки, до речі, дуже смачні цукерки, мої улюблені.
Зараз спеціально пишу про прості побутові речі, бо Революція Гідності наче мала на меті змінити націю, але чи додала вона нам зрештою тієї гідності? Тоді ми згуртувалися не навколо якихось лідерів, ні! Об’єднались навколо одне одного. Такого відчуття взаємодопомоги, яке було на Євромайдані – я більше ніде і ніколи в житті не відчував.
А тепер що? Нам важко нормально припаркувати свою автівку, бо для цього ж доведеться пройти зайвих сто метрів. Нам важко прибрати лайно за своєю собакою, бо ми ж "галубих кравєй", як мінімум. Нам важко донести випиту пляшку до смітника, який реально за п’ять метрів. Але ж ні – принц, не монарше це діло за собою сміття прибирати.
До чого веду. Ми знайшли в собі сили, відвагу й рішучість вийти на Майдан. Вийшли, хоча не вірили, що можна буде щось змінити. Не вірили, бо мали приклад профуканої Помаранчевої Револяції. Але прийшл і встояли, хоча було дуже страшно, особливо в останні дні – було дуже-дуже страшно. Але ми це зробили, бо відчули себе нацією, єдиною, здатною вхопити Бога за бороду й стягнути його з Олімпу.
Читайте також: Росія наступає: під загрозою Україна та Інтерпол
То де ж в нас поділися ті сили і чому ми так і не змогли змінити себе і країну на краще?
Не говорю про тотальну корупцію, про нелюстрованих чиновників й нереформовані суди й прокуратури, про космічні хабарі на митниці та у ДФС, про СБУ, що займається економічним рейдерством, про безвіз з Росією та російські товари в наших магазинах. До речі, бачив на "Розетці" теледвізори зібрані в Росії – це навіть не приховують. Не пишу зараз про безкарність топ-чиновників та їхніх дітей-мажорів чи про недоторканність депутатів, які є злочинцями.
Зараз про простіші речі пишу.
Чому ми з вами проходимо повз припаркованого на газоні люксово джипа й опускаємо при цьому очі? Чому нам легше промовчати, аніж примусити фіфу з собачкою прибрати л*йно з газону? Чому нам байдуже до тих неприбраних гір сміття у дворах наших багатоповерхових будинків? Чому байдуже, що ми живемо в брудних засмічених під’їздах?
У своїй квартирі чисто й красиво, а щойно переступаємо поріг – там суцільний безлад! Свою квартиру вважаємо власним світом, хоча світ нею не обмежується. І під'їзд, і двір, і місто, і країна – це також наш світ, в якому треба самим прибирати й слідкувати за порядком. На Майдані відчували наш світ – це вся країна. Але тепер він знову звузився лише до нашої хати, й знову та хата з краю.
Де і коли ми в втратили загострене відчуття справедливості, яке було на Майдані? Чому зараз знову дозволяємо можновладцям витирати нами підлогу? Як так, що вони знову стали царями, а ми знову перетворилися на їхніх холопів?
Ми знову стали байдужі, опускаємо погляд проходячи повз негідників і своєю байдужістю знову дозволяєм їм усе це робити з нашою із Вами країною. А вона в нас одна, іншу нам вже ніхто не дасть. Так, можна втекти до Польщі на полуницю, але тебе завжди все одно буде тягнути на Батьківщину.
Емігрувати – не вихід. Так само не можна дурити себе марними сподіваннями, що хтось за Вас зробить країну кращою.
Ні - наша робота! Наша, спільна! Чи зможемо? Я не знаю, чесно. У 2014 році я точно знав відповідь на це питання, але зараз вже 2018 рік і я не впевнений, що маю відповідь...
Читайте також: Кради і красиво живи: депутати ніколи не скасують свою недоторканість