Так, жителям Донбасу у режимі 24/7 впродовж 8 років розповідали по телевізору про "вбитих дітей", "розіп'ятих мальчиків" та про інші "жахливі злочини ЗСУ". Із чітким розумінням ворожості України за цей час зросло щонайменше одне покоління. Ті ж, хто був підлітком під час так званої "русской весны", зараз вже бере участь у бойових діях.
Дивіться також Після війни на Донбасі не залишиться чоловіків: підрозділи мобілізованих зазнають шалених втрат
Діти, які народилися під час війни, та мешкали на непідконтрольних Києву територіях, ніколи в житті не бачили літаків.
Життя було важким, але налагоджувалося з кожним роком
Якими б депресивними не були міста Донеччини та Луганщини до війни, абсолютна більшість місцевих жителів була задоволена своїм життям. Мешканцям Донбасу не було потрібно багато чого, вони цілком приймали ті правила гри, які встановлювали представники еліт. Чоловіки мали змогу отримувати по 10 – 15 тисяч гривень на шахтах, жінки – вести побут та працювати в інших сферах.
Грошей вистачало майже всім, хто реально працював. Щонайменше – на подорож до Широкиного, Мелекіного чи Сєдового.
Відпочинок у Широкіному у 2011-му році / Фото "Інфопротест"
У Крим чи за кордон люди майже не їздили, хоча у багатьох і була така можливість. Крім того, майже кожного тижня можна було поїхати родиною на футбол. Завдяки працюючим у кожному містечку фан-клубам "Шахтаря" це навіть не вважалося за подію. Фактично кожен бажаючий міг сісти в автобус та безкоштовно попрямувати на Донбас-арену. Після гри всіх так само безкоштовно везли у рідні міста.
Донбас-арена до війни / Фото UAinfo
Життя середньостатистичної родини з умовного Шахтарська не можна було назвати легким, але воно налагоджувалося з кожним роком. За умови, якщо голова сімейства не зіп'ється. Діти мали можливість отримати цілком нормальну освіту. Для цього лише треба було бажати вчитися. Дипломи вишів з Донецька та Луганська визнавали майже по всьому світу, а особливої проблеми з працевлаштуванням ніхто з амбітної та кваліфікованої молоді не мав.
Актова зала ДонНУ – одного з трьох найкращих вишів України / Фото Vgorode
Працювали аеропорти, будувалися житлові комплекси, відкривалися ресторани та магазини світових брендів. Донецьк розквітав та розвивався шаленими темпами, хоча на периферії такого розвитку й не було.
Найбільший ТРЦ Донбасу до війни / Фото PINWIN
2014 рік поклав кінець всім сподіванням
Коли після Майдану Росія забрала Крим, а на Донбасі почалися масові протести, жителі Донеччини та Луганщини здебільшого повірили у те, що при отриманні "незалежності" вони почнуть жити краще. Потім почалася війна, яка змінила все та поклала кінець сподіванням на нормальне життя. Але ніяких бомбардувань міст та тотальної роботи артилерії по Донецьку чи Луганську не було. Ба більше, у 2015-му році навіть по місцевих каналах розповідали про затримання бойовиків з батальйону "Восток", які каталися на сміттєвозах та самі ж стріляли по шахтарській столиці з міномету.
Втім, після заморозки конфлікту про бойові дії ніхто навіть не думав. Життя стабілізувалося, хоча й у порівнянні з довоєнним нормальним його назвати не було можна. Дипломи "ДНР" та "ЛНР" перестали визнавати будь-де, окрім Росії. Про великий футбол донеччани припинили навіть мріяти. Як і про смачні українські продукти. Шахти майже припинили свою роботу, як і заводи, якщо порівнювати з часами до 2014-го року.
Однак у 2022 у Москві та у керівництві "республік" чомусь вирішили почати розповіді про те, що "Україна почне бомбити Донбас". Навіщо Києву йти війною на території, де вщент знищена економіка, ніхто не пояснював. Однак при цьому представники "комендатури" почали хватати чоловіків та відправляти їх на війну. Без підготовки та спорядження. Потім ці заходи посилилися. Студентів, пенсіонерів, шахтарів та людей з інвалідністю взагалі не вибірково, не звертаючи увагу на так звану "бронь" відловлювати всюди. Почався справжній терор із поквартирними обходами. Невже жителям Донбасу подобається таке ставлення до себе? Невже у війні, в якій бере участь кадрова російська армія, не обійтися без кожного жителя Зугреса чи Алчевська?
Треба бути чесними перед собою, за останні 5 років по Донецьку та Луганську насправді ж не завдали жодного обстрілу. Ані українці, ані росіяни. Конфлікт умовно заморозили, а всі зробили свій вибір: чи жити на підконтрольній Києву території, чи залишатися на непідконтрольній. Треба бути чесними, жителі Краматорська, Бахмуту, Слов'янська, Лисичанська та всіх інших міст до складу "ДНР" та "ЛНР" не хочуть. То навіщо їх туди тягнути кладучи життя молоді створених Росією "республік"? Вже зараз тисячі чоловіків загинули, аби Пушилін, Пасічник та Путін могли сказати, що відтепер вони контролюють весь Донбас. Раніше літні і не тільки люди їздили до Маріуполя та Краматорська, щоб купувати продукти, знімати пенсії та оформлювати соцвиплати. Невже ці міста почали гірше жити після 2014-го? І невже не зрозуміло, що після бомбардувань та запеклих боїв від цих міст може нічого не залишитися.
Дивіться відео, яким було життя на Донбасі до війни та яким стало після: