Два баніта
Перший: між цими людьми існує (нічого нового) справжня недовіра, багато недомовленого та невирішеного, а мінський керівник мало не прямо зізнався, що ще донедавна щиро побоювався загрози з боку російського колеги – це про висловлений без тіні посмішки пасаж про те, що раніше "старший брат" міг відправити "молодшого" до космосу без зворотного квитка.
Читайте також Чи зважиться армія путінських мародерів та вбивць на військовий переворот
Другий: поточна ситуація диктаторів дуже зблизила. Тобто реально зблизила. Насамперед це стосується якраз Путіна. Якщо згадувати, з яким виразом обличчя та в яких позах він приймав Лукашенко ще рік тому і порівнювати це з нинішніми інтонаціями – це небо та земля. Я сказав би, наскільки це взагалі коректно в такій ситуації, що були емоції – емоції іншого рівня. Раніше керівник мінського режиму виступав у ролі побоювання прохача, Путін – у вигляді холодного господаря становища. Нині все не так. Зараз це якщо й не зовсім рівні, то люди, які розуміють один одного.
Зблизила їх не війна
І не спільні завдання. Завдання у них різні. Росія намагається, як проміжний етап, підпорядкувати собі сусідню державу, а вже потім, танцюючи від цієї позиції, далі вирішувати свої геополітичні завдання як "наддержава". Мінськ мети мав і інші: зберегти себе і свою, як там вважають, вотчину, не ділячись владою ні з ким, у тому числі і з Путіним.
Зблизила їхня самота
Дзвінка політична самотність і безперспективність. Для Лукашенка Москва – давно остання опора та тил, він до цього звик, тому виглядає зараз менш сентиментальним у такі моменти. Для Путіна це якісно нова ситуація, що виглядає як холодний душ. Всякі Шойгу і Мишустіни – це добре, це товариші та соратники, але вони – підлеглі. А російський керівник звик "вирішувати" питання у світовому масштабі; звик, щоб його слухали; звик, щоб його просили. А коли слухають і просять підлеглі і коли просять і слухають президенти світових держав – це далеко не одне й те саме.
Залишився з тим, з ким лишився. Зважаючи на все, такий розклад зберігатиметься як мінімум до того моменту, поки Мінськ не вирішить (підготує ґрунт, якщо це вдасться) в черговий раз Москву кинути.
Лукашенко на даний момент вирішив обидві свої стратегічні завдання на період "Після літа 2020". Перша була у придушенні протестів та видавлюванні протестного ядра з країни – це done. Друга – нейтралізація загрози особистої влади із боку Москви.
Саме з цього боку вона була найімовірнішою. Сценарії угоди Заходу і РФ читалися, багатьма озвучувалися і коментувалися, зважаючи на абсолютно прозору і логічну доцільність для Москви. Некерованість мінського керівництва, його непередбачуваність та гальмування на шляху інтеграції бачилися достатніми причинами сприяти зміщенню і без угод. У білоруській владі це розуміли та боялися.
Разом до кінця (скорого)
У ситуації, коли Лукашенко залишився єдиним реальним союзником Путіна, дуже близьким до того ж за духом та цінностями (їхньою відсутністю), ця небезпека відвалилася сама собою.
Добре це чи погано для Білорусі? Насправді все одно
У контексті сьогоднішніх подій найменше білоруському народу потрібно, щоб визволення прийшло хоча б у якомусь вигляді за участю Москви. З іншого боку, поки Кремль підтримує Лукашенка, будь-які спроби його скинути закінчаться військовим придушенням, а у білорусів сьогодні немає ні зброї, ні такої організуючої сили, як держава, щоб опір був ефективним.
Але в цілому ситуація все одно розвивається так, як і повинна була розвиватися в історичній перспективі. Автократичні системи, що деградували, вже обидві, не тільки мінська, звалилися у вирву фатальних помилок, вантаж яких сточує і підриває їх ресурси, ставлячи під сумнів саме існування цих систем у вже короткостроковій перспективі.
Якісно нового тут лише те, що раніше це було актуальним лише для Мінська. А тепер – і для Москви також. Ну, вони ж кажуть: "Разом до кінця".
Росія здійснює геноцид української нації – дивіться відео: