Гортаючи Національну книгу пам'яті й бачачи там знайомі прізвища, я завжди ставила собі питання, як вдалося вижити більшості моїх предків. Адже страшна статистика свідчила про те, що українців знищували цілими сім'ями – від найстаріших до щойно народжених.
Проєкт 24 каналу "Голод і мор: пам'ять поколінь" якраз і став тим самим приводом закарбувати для своїх майбутніх нащадків історію порятунку нашого роду.
Важливо Говорити, щоб пам'ятати: історії українців США, які пережили Голодомор
Свідченнями про один із найбільших злочинів комуністичного тоталітарного режиму проти українців зі мною у різний час поділилися рідний брат мого покійного дідуся – Щербатюк Євген, а також бабусі – Меланія Щербатюк та нині покійна Галина Довгань. Вони зберегли моторошні спогади про те, як легко відбирали чужі життя, як зраджували учорашні сусіди й односельці, як потім доля все розставляла на свої місця і допомога приходила, звідки не чекали.
Ковток повітря перед гіркими жнивами
Мій прадід Алемпій Щербатюк та прабабуся Марія мали у селі Пологи, що на Вінниччині, славу справжніх хазяїв – вони володіли 11 гектарами власної землі. Після буремних подій 1917 року для жителів українських сіл життя трохи втихомирилося, і їм навіть дозволили вільно вести своє господарство за умови сплати податків. Однак, все змінилося із приходом пекельних 1930-х.
"У 1931-му почали тягати, в 1932-му. А тоді аж у 1933-му пішов колгосп", – розповів мій двоюрідний дід.
Смерть викошувала село
Голодомор перетворював мальовниче село Пологи на березі річки Удич на мовчазну пустку. І найстрашнішим було те, що до злочину, який ніколи не матиме терміну давності, доклали руку не чужинці-зайди, а свої.
Тут же ходила підвода по вулиці, і кожен день возили пачками. Тут помирали один за одним. І свої все – не Сталін, не Гітлер, а свої, сільські. Всі свої, собаки. Тут Чорт був Сергій, мама розказувала, що прийшов зі шпичкою: "О, сховала, Маріє?". Там вузлик був пшона – і те забрав під припічком,
– з гіркотою згадує розповіді батьків дідусь Євген.
Однак не всі були готові миритися із посіпаками червоних окупантів. Тому часто розплата таки наздоганяла тих, хто відбирав у людей останню краплину життя.
Темну пляму в своїй біографії мав сусід моїх прабабусі й прадідуся, якого у селі називали Антошкою. Він охоче брав участь в обшуках хат, під час яких забирали усе, що могло бути їстівним.
Згодом мешканці сусіднього села Бджільна помстилися нелюду і влаштували жорстоку розправу – його двічі скинули з кар'єра. Злодій вижив, але до кінця життя залишився скаліченим: його постійно трусило після отриманих травм.
За темою Діти ловили горобців, виривали пір'ячко та їли: моторошні спогади очевидців Голодомору
Алемпій Щербатюк з онуками – моєю мамою та дядьком / Фото із сімейного архіву Вікторії Довгань
Ризикована ідея врятувала життя
Моїм пращурам, хоч і не всім (батько прадіда, Лавро Щербатюк, таки помер у страшному 1933-му), вдалося вціліти у смертельних жорнах геноциду, аби дати життя майбутнім поколінням. Єдиним шансом на те, щоб не стати одними із мільйонів заморених голодом, була кмітливість прадіда Алемпія.
Оскільки в той час хати у всіх в селі були накриті соломою, він вирішив використати це, щоб вижити. Прадід встиг зібрати жито, яке засіяв на невеликій ділянці землі біля обійстя, однак вирішив не молотити його. Зі збіжжя зробили сніпки, якими і вкрили дах.
"Ніхто не додумався. А зверху були ще помолочені трохи. Він розказував: Марія закриє хусткою одне вікно, друге, третє. Влазив через горище, знімав сніп, в хаті обтовкав. Лава була, і був забитий зуб з борони, і таке було колесо. Туди кидали ті колоски, крутили і виходила мука. Оця баланда була порятунком", – розповів мені про одну з дивовижних таємниць родини брат дідуся.
Рана, про яку не можна було говорити
За словами діда Євгена, який народився у 1948 році, навіть у його дитинстві батьки нечасто розповідали про те, що довелося пережити. Люди боялися, що минуле їх наздоганятиме, а "совіти" каратимуть за гірку правду.
Уперше ця тема почала підніматися у родинах лише в часи Брежнєва, тобто аж у 60 – 70-х роках. До того старші згадували про Голодомор пошепки.
Зразу вони не розказували, а потім за Брежнєва вже стало трохи спокійніше, то тоді говорили. А то постійно говорять дорослі люди: "Діти, на піч і нічого не чуєте, що говорилося". Залізна завіса,
– пригадав дід Євген.
Варто прочитати Суп з чобіт, кора та солома: що люди їли в час Голодомору
Смертельна спіраль одного століття
Попри те, що жах 1932 – 1933-го минув, попереду мою родину, як і мільйони інших українців, чекала ще одна сутичка зі смертю. Це масовий штучний голод 1946 – 1947 років. У радянські часи його офіційною причиною вважався повоєнний неврожай. Втім насправді й тут не обійшлося без хворобливої ідеї радянської верхівки – винищити українців раз і назавжди.
Ці страшні роки застали обидві мої бабусі – Галина Повстянко (Довгань) та Меланія Сандал (Щербатюк). Тоді їм було по 17 та 9 років.
Бабусю Галю, двох її сестер та маму врятувало те, що досі тримає цей світ на плаву, – добро. Галина, як найстарша донька, потайки поїхала на захід України, аби виміняти хоч щось на харч. До самої смерті вона з теплом згадувала місцеву дівчину, яка дала їй маленький мішечок пшениці. Для трьох дівчат та жінки, які втратили на війні свого батька-годувальника, це зерно було на вагу золота.
Моя бабуся Галина Повстянко (Довгань) їздила на захід України, аби врятувати маму і сестер / Фото із сімейного архіву Вікторії Довгань
Інша моя бабуся, Меланія, залишилася живою завдяки материнським молитвам. Уся родина намагалася вижити, споживаючи неїстівну юшку з лободи та муки. Прабабуся Ганна, прадід Микола та троє дітей призвичаїлися до неї, однак організм 9-річної Міли не сприймав таку "їжу".
Хоч якось їсти це можна було, лише коли воно було тепле. Я змушувала себе, але не могла. Я вже лежала, а мама лише плакала і молилася наді мною. Всі вже чекали, що дитина помре. Але я переборола себе і таки почала їсти ту лободу,
– розповіла вона.
Друга моя бабуся Меланія Сандал (Щербатюк) ледь не померла під час голоду 1946 року / Фото із сімейного архіву Вікторії Довгань
Поринаючи у цю страшну реальність, яку довелося винести на своїх плечах нашим предкам, вкотре розумієш, наскільки цінний дар життя. Радість та повсякденні речі здаються нам такими буденними. Але так відбувається рівно до того моменту, поки у тебе не відбирають це саме життя. Повільно, по краплині.
Пам'ятати ці страшні свідчення – наш обов'язок. По-перше, аби знати ціну власному життю, знати тих, хто боровся за нього задовго до нашого народження. По-друге, аби не дати стати забуттям тим, чиї імена стерлися нелюдами на "чорних дошках".