Одвічна проблема українців
Новий поштовх дала трохи, як бачу, стаття в New Yorker, яка вийшла минулого тижня. Як показує практика, в нас під час аналізу концентруються більшою мірою на особистостях. Роль особистості в історії – це добре. Але, крім того, є і структурні чинники. Отже, чому Україна зустріла війну саме так?
Варте уваги Чого Україні коштувала політична й культурна шизофренія
По суті, щодо цього був негласний суспільний консенсус – особливого бажання ділитися своїм рівнем споживання на користь форсованого розвитку бойового потенціалу сил оборони і безпеки не спостерігалося. Будь-який політик, який би намагався цей консенсус порушити, автоматично був політичним трупом.
Все це, в тому числі, було відображенням того, що для частини людей війна так і не почалася в 2014 році, а для іншої частини закінчилася в лютому 2015 року. А війна (як і підготовка до неї) – це гроші, гроші і ще раз гроші. Однак в країні із демократією (хай і не ідеальною, але все ж) просто так ділити ресурси без суспільної згоди не вийде. А її не було.
Не пропустіть "Кривава Мері" Львова-Бєлова: як жінка-геноцид перетворює українських дітей на яничарів
Помилки років незалежності
Не навчилися як на рівні політики, так і на рівні власне військового будівництва, незважаючи на проведення циклів оборонного планування. На рівні військового будівництва ми ніколи не йшли від цілого до окремого – тобто від нашої перспективної доктрини ведення операції, яка б враховувала відповідний спосіб ведення війни ворога і наші обмеження, і до пріорітетів закупівель озброєння та військової техніки, підготовки і кадрової політики. В нас йшли від окремого до цілого, але так це не працює.
Тому зустріли так, як зустріли, через відповідні фактори.
Важливе – НАТО передасть Україні нову важливу зброю: дивіться відео