Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      10 років "Східного партнерства": замість "мосту" – "рів з крокодилами", або Чим ризикує Україна

      10 років "Східного партнерства"
      10 років "Східного партнерства" / Фото з відкритих джерел

      10 років тому Євросоюз розпочав величезну акцію, яка мала прив'язати до ЄС колишні радянські республіки, західних та південних сусідів Росії. "Східне партнерство" проголошувалося "збудуванням мосту між Сходом та Заходом".

      На жаль, ці грандіозні надії майже не втілилися в життя – з різних підстав, але перш за все – через небажання Росії щось будувати, а навпаки – через її чітко окреслене бажання воювати.

      Читайте також: Версальська угода – перше приниження Німеччини, яке закінчилось Другою світовою війною

      Урочисте проголошення програми Східного партнерства відбулося під час окремої зустрічі Європейської ради, яка відбулася рівно 10 років тому, 7 травня 2009 року в Празі. Зв'язок між цією новою, започаткованою Польщею та Швецією, ініціативою, новим напрямом у зовнішніх зв'язках Євросоюзу, та війною, яку розв'язала Росія проти Грузії у 2008 році – прямий та недвозначний.

      Східне партнерство розглядалося багатьма державами-членами ЄС, як відповідь на російську політику агресії проти її безпосередніх сусідів. Західні та південні країни-сусіди Росії мали через тісніші зв'язки з Євросоюзом отримати можливість політично та економічно відокремитися від Росії. Водночас ЄС намагався створити своєрідне "дружнє оточення" на своїх східних кордонах – якщо користуватися сучасним російським жаргоном, то можна сказати, що Європейський Союз бажав розширити свою "зону впливу". Щоправда, якщо зона впливу РФ базується зазвичай на військових загрозах та "гібридних" методах, то європейці робили ставку на економічну та демократичну привабливість ЄС для пострадянських держав. Така собі тонка різниця...

      Пропозиція щільного партнерства з Євросоюзом стосувалася шести країн: Білорусі, України та Молдови, як західних сусідів Росії, та Вірменії, Грузії й Азербайджану – як південних. Запропонована була асоціація з ЄС, але без жодної подальшої "широкої" перспективи – тобто, дорогу до членства в Євросоюзі ніхто цим країнам не пропонував. Політична частина асоціації вимагала обов'язкових демократичних та правових реформ, економічна пропонувала так звану "глибоку" зону вільної торгівлі, причому ці шість країн мали взяти на озброєння європейські стандарти якості та європейську регулятивну модель. Окрім того, були запропоновані візові послаблення аж до самого безвізового режиму.

      Три з шести

      Через те, що Білорусь як була, так і залишається країною з авторитарним правлінням – вона одразу випала з переговорного процесу, а в 2011 році її керівництво окремо заявило про відмову від участі в Східному партнерстві. Так само й Азербайджан не проявив жодного інтересу до цього проекту. Таким чином, залишилися лише чотири держави: Україна, Молдова, Грузія та Вірменія.

      Але "асоціаційна" стратегія ЄС з самого початку викликала неабияку протидію з боку Росії. Кремль поквапився вигадати власний проект та запустити його в дію: вже у 2010 році був втілений в життя Митний союз із Білоруссю та Казахстаном. При цьому Україна розглядалася, як невід'ємна частина російської "зони впливу" й через те – як обов'язковий партнер замисленого Москвою Євроазійського союзу. Таким чином, країни Східного партнерства були буквально поставлені ЄС та Росією перед вибором: який напрям розвитку ви обираєте? Захід чи Схід, демократія чи авторитаризм, шлях "подалі від Москви" чи шлях "СРСР-лайт"? Таким чином, за великим рахунком, події українського Майдану були прямим наслідком цієї альтернативи. Обидві сторони (ЄС та Росія) спробували поставити Україну перед вибором "або/або", щоправда, якщо європейці використовували обіцянки (асоціація, вільня торгівля, безвіз), то Росія робила ставку не стільки на "заманухи" (15 мільярдів доларів кредиту, обіцяні Януковичу, та ганебна "знижка на газ" в обмін на Харківські угоди – це справді дуже невеличка пропозиція в порівнянні з тим, що запропонувала Європа), скільки на тиск – політичний та військовий.

      Читайте також: Доповідь Мюллера про можливі зв'язки Трампа з Росією: правда по краплі

      Україна, всупереч своєму тодішньому керівництву, зробила вибір на користь Європи. Таким чином, наразі асоціацію з ЄС отримали три країни Східного партнерства: Україна, Грузія та Молдова. Щодо російської "пропозиції", то її якість та чесність, певно, найкращим чином характеризує одна, спільна для всіх цих трьох країн ознака: окремі території в усіх цих трьох країнах були захоплені та контролюються російськими військами. Таке воно – партнерство по-російськи.

      Україна, Молдова і Грузія
      Україна, Грузія та Молдова країни Східного партнерства, які отримали асоціацію з ЄС / Фото Український тиждень

      Щодо Вірменії – то її керівництво так і не підписало вже повністю розроблену угоду про асоціацію з ЄС, позаяк Росія, яка фактично контролює як вірменську економіку, так і вірменську територію (знову ж таки, за допомогою власних військ), просто заборонила цій країні навіть думати про Європу. В 2015 році Вірменія слухняно вступила до Євроазійського союзу.

      Щоправда, Євросоюз підписав з цією країною в 2015 році окрему угоду про "поглиблене партнерство", яка розроблювалася з 2015 року. Ця угода не зазіхає на перебування Вірменії в Євроазійському союзі, тому що в ній не йдеться про питання торгівлі, а лише – про нелегальну міграцію, енергетичний ринок, освіту та реформи суспільного сектору.

      "Що нам з того?"

      Як же дивляться на програму Східного партнерства наші західні партнери нині, після десяти років її функціонування? Відверто кажучи, не дуже оптимістично. Перш за все, вони далеко небезпідставно вважають, що правові та демократичні реформи, а особливо – боротьба за відсунення олігархів від політичної влади в Україні та Молдові просуваються вкрай повільно. Ні, просуваються – але з великим рипінням та зупинками. Особливо наочно це продемонстрували нинішні президентські виборчі перегони в Україні: європейці – не такі вже й дурні, якими їх звикли змальовувати російські та проросійські "голоси". Вони чудово розуміють, що перемога "нових облич", які стоять за новообраним президентом Зеленським – це насправді перемога звичних, старих олігархів, яких спробував відсунути від влади Петро Порошенко.

      Вплив олігархічних кіл на державу, пов'язана з цим впливом корупція – це наочні вади процесу асоціації. І це значною мірою пов'язане з тим, що самі європейці не приділили належної уваги допомозі в антикорупційній боротьбі – скажімо, не прописали в угодах про асоціацію жодних серйозних штрафних важелів та ніякої системної допомоги, які могли б посилити боротьбу з корупцією та з олігархічними кланами. Щоправда, в угодах про вільну торгівлю та, особливо, про безвіз є можливість їх призупинення або навіть скасування, але вона пов'язана не з корупційними процесами, а, скоріш, з політичними. Втім, якщо говорити конкретно про Україну, то існує серйозний ризик того, що нове керівництво зробить спробу порушити й ці пункти, тож безвіз для українців – це ще не "навіки наше", може й пропасти.

      Натомість, "на руках" європейці мають тепер вже пряме й чітко окреслене зіткнення з Росією, яке виникло саме через конкурентну боротьбу Східного партнерства з російськими "геополітичними" інтересами. Інституціональні контакти між двома цими умовними "просторами" (Євросоюзом та Євроазійським союзом) зменшуються рік за роком: загалом, окрім якихось технічних переговорів, досі нічого не відбувалося. Більше того: певна, вельми впливова частина країн-членів ЄС утворила щільний блок, який виступає за якомога більше скорочення контактів з Росією – це Польща, балтійські країни та Велика Британія. Також і в Єврокомісії з'явились прямі супротивники контактів з Росією. Контактів, які могли б, на їх думку, надати невиправдано великого значення самій ідеї цього Євроазійського союзу.

      Не можна сказати, що це такі погані європейці, не хочуть партнерських відносин. Навпаки: з самого початку прихильників партнерства з Москвою було набагато більше. Але самі дії російського керівництва, сама стратегічна модель поведінки Росії спричиняють те, що в Європі все більше й більше політиків просто змушені розглядати її, навіть не як конкурента, а як прямого супротивника, з яким просто нема, про що домовлятися. Партнер, який бажає не торгувати та домовлятися, а завойовувати та домінувати – це не партнер взагалі.

      Читайте також: Як і для чого Заходу працювати з Україною після виборів: 10 напрямків від Atlantic Council

      Рів з крокодилами

      Саме через це сьогодні, десять років потому, як була проголошена програма Східного партнерства, ні Євросоюз, ані самі країни, які таки обрали та пройшли свій шлях до асоціації з ЄС, не розглядають цю програму, як "міст між Сходом та Заходом". На територіях усіх трьох цих країн стоять російські солдати-агресори. Всі три ці країни відчайдушно б'ються, аби уникнути російського впливу. Всі вони розцінюють себе, як бар'єри, які відокремлюють Росію від європейських кордонів.

      Російсько-грузинська війна
      Російсько-грузинська війна, яка почалася 8 серпня 2008 року і тривала п'ять днів, дозволила РФ зміцнити свої позиції на пострадянському просторі, відпрацювати стратегію збройної анексії територій сусідніх держав і блокувати їх інтеграцію до НАТО / Апостроф

      Така ж сама точка зору все більш розповсюджується й в самій Європі, але з одним, дуже неприємним, відтінком: європейців влаштовує роль "східних партнерів", як сторожових собак, які хочуть чи не хочуть – а охороняють ЄС від Росії. Багатьох європейських політиків дуже дратує настирливе (й, як вони вважають, цілком нереалістичне) бажання України та Грузії розглядати асоціацію, як сходинку на шляху до повноцінного членства в Євросоюзі.

      Україна взагалі записала прагнення вступити до НАТО та ЄС в своїй Конституції, і це створило небажану як для Росії, так і для Євросоюзу ситуацію. Росія просто біситься, не бажаючи втрачати свою "окраїну" (саме так Кремль розцінює Україну – як власну колонію, яка свого часу збунтувалася й яку слід покарати й повернути "до імперії" за будь-яку ціну, аби іншим не кортіло). А ЄС не знає, що йому робити – з одного боку, не хоче він, принаймні, найближчим часом, приймати до своїх лав найбіднішу, корумповану та олігархічну державу, з іншого – відмовити напряму він теж не може, бо тоді Україна, чого доброго, таки попливе назад – чи то в російські обійми, а чи то в російську роззявлену пащеку...

      Втім, слід зазначити, що протягом цих десяти років Східне партнерство справді створило Євросоюзові "зону впливу" принаймні з трьох країн, які щільно (як на європейців – то аж надто щільно) орієнтуються на Європу. ЄС став моделлю поведінки для всіх цих трьох країн – моделлю, якій вони принаймні бажають слідувати. Навіть готові платити за це конфронтацією з Росією. З іншого боку, для Росії ЄС – більш не модель, не приклад. Протидія Євросоюзові розвернула політичний орієнтир Москви на Схід, до Азії. Якщо Східне партнерство й мало коли-небудь шанс стати "мостом" – сьогодні воно цей шанс остаточно втратило. Натомість воно перетворилося на рів і цей рів стає все глибшим.

      Читайте також: Україна не змінить курс на ЄС і НАТО: віце-прем'єр назвала головні причини

      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин
      Залиште відгук