З Настею мене пов'язує особиста історія, і я вирішила її розповісти у межах проєкту СВОЇ. Те, як ми познайомилися, класична історія, яка доводить, що випадковості інколи зовсім не випадкові.

Попередня історія "Під кулями возили військовим гарячу їжу": історія Валентини про життя і виїзд з Рубіжного

Уявіть: невелике містечко Надвірна на Прикарпатті, де всі усіх знають. У мене весілля. Так стається, що на наш час у РАЦСі записана інша пара. Нашу ж розписку пересувають, бо якісь пані усе наплутали і записали нас на інший день. Я нервую і вже подумки недолюблюю ту дівчину, яка вкрала мій час. Питаю рідних, чи хтось взагалі знає її. Дивно, але ніхто. Знаходжу її у соцмережах – переселенка. Так і зароджується ідея дізнатися, хто вона і як так сталося, що вийшла заміж в Івано-Франківській області.

Розкажи про те, як раніше ви жили. Чи було це близько до фронту, чи доводилося переїжджати?

Сама я із Донецької області, з Великої Новосілки, це Волноваський район. Це селище міського типу, на приблизно 15 тисяч населення. Ми перебуваємо близько до Волновахи, поруч Маріуполь.

Коли почалося АТО у 2014 році нас тоді це не торкнулося. Поруч із нами були міста, які бомбили, а нас – ні. Велика Новосілка розташована ближче до межі із Запорізькою областю, тому нас це не торкнулося і ми тоді нікуди не переселялися.

Центр Великої НовосілкиНастя у центрі Великої Новосілки / Фото надане 24 каналу

В принципі так ми прожили до 24 лютого. Я все життя думала, що навчатимуся у Донецьку, тому що туди пів години їхати машиною. Потім почалося АТО, і зі зрозумілих причин у Донецьк я не поїхала, а вступила у Запоріжжя. З 2017 року жила там: у мене там навчання і робота. Я працювала у клініці асистентом лікаря.

Ти багато разів була у Донецьку?

Звичайно, усе дитинство там минуло. У нас там родичі – бабусина сестра, мамині брати і сестри. Кожного місяця ми там були, гуляли. Це дуже теплі спогади. У мене дуже багато фото звідти, але вони всі на комп'ютері вдома. А там тепер постійні обстріли.

Чи багато твоїх родичів залишилися в Донецьку під окупацією?

Так, майже усі, лише одна родичка виїхала в Ужгород. У всіх там квартири, робота і вони не змогли це залишити.

На жаль, деякі з наших родичів підтримували росію. З ними ми з того часу не спілкувалися, тому що ми завжди були за Україну. Ми з ними перестали контактувати.

Але там залишилася бабусина сестра, і вона нікуди не хотіла їхати, бо у неї велика квартира і родичі.

Я тоді була у 9 класі і пам'ятаю, що у нас було дуже багато переселенців. Щось 10 новеньких було, саме до нас приїжджало багато людей. В 11 класі з'явилися ті, хто не хотів закінчувати школу у "днр", ну тому що, куди вони потім поїдуть? Тільки у росію. А вони не хотіли їхати у росію. І вони приїжджали до нас.

Щемлива історія Він одразу пішов нас захищати, – Яна про виїзд з Харківщини та загибель чоловіка-військового

Як для тебе почалася доба 24 лютого?

Я тоді була у Запоріжжі. Мій ранок 24 лютого – я просинаюся, бо у мене була зміна. Заходжу у нашу робочу групу, а там усі пишуть: "Харків бомблять, боже, почалася війна". Я думаю: "Ну, в сенсі, війна почалася? Якийсь брєд, збираюся на роботу". Потім я приїжджаю на роботу, мені дзвонить мама по вайберу, плаче, каже: "Боже, Настя, почалася війна. А ти ще так далеко, ти там одна".

Тоді пам'ятаю був ажіотаж, що потрібно знімати готівку, купувати їжу, а я думаю: "Боже, у мене записів пацієнтів до вечора, думаю, як я піду купувати".

З 15 пацієнтів прийшло троє, здається. Ми раніше закінчили, бо багато лікарів не вийшли на роботу. І я така йшла додому з незрозумілим відчуттям.

Настя працювала у клініці в ЗапоріжжіПерший день вторгнення Настя зустріла у Запоріжжі / Фото надані 24 каналу

Перший день ще тривоги не було. Я іду, а мені так страшно, сльози на очах. До мене починає доходити, що почалася війна, а я одна. Зі мною жила подружка, але вона у перший день виїхала додому у Кіровоградську область.

Сказали, що можуть відключити світло і воду. Я понабирала води, скільки можна було. Навіть у колбу від кальяну.

Ця перша ніч була для мене дуже складна, бо я боялася прокинутися від вибухів і не знати, що робити. Мені страшно було засинати. Я довго сиділа в інтернеті, щоб не засинати.

Історія бізнесмена У Харкові війна – така більш сувора, – переселенець про перші дні вторгнення росії та евакуацію

Я відтягувала той момент, щоб збирати тривожну валізку. Це ж так страшно, це мусить закінчитися. На другий день я прокинулася і вирішила, що мушу її зібрати, щоб усі документи були поруч. У мене є сумочка O bag, я у неї все поскладала і у мене просто усе життя вмістилося у сумочку: всі мої документи, пристрої і так далі.

Сумка Оbag у вагоніРечі, які взяла Настя, вмістилися у дві сумки / Фото надані 24 каналу

На роботу наступного дня я вже не пішла, бо клініку закрили. Я написала у робочий чат, що мені дуже страшно лишатися самій. Колеги почали до себе кликати і я поїхала до них.

Я списувалася з батьками, вони казали: "Приїжджай до нас у Донецьку область". Я казала, що не поїду, бо не знала, де краще. Я перечікувала момент, щоб зорієнтуватися, де буде безпечніше. З другого дня війни я спала тільки у ванній, там мені поставили матрац і подушку. У нас працювало радіо і повітряні тривоги тривали дуже часто. Радіо у нас не вимикалося, я засинала і просиналася під ці звуки.

Повітряна тривога у ваннійНастя перші тижні у Запоріжжі спала лише у ванній / Фото надані 24 каналу

Минув тиждень війни, можливо, півтора, мені подзвонив тато і каже: "Ви з мамою збираєтеся і їдете на Захід України". А я кажу: "У сенсі? Я нікуди не поїду". Дзвонить мама, плаче, каже, що я далеко, не з ними, їм страшно. Наступного дня тато привіз маму до мене у Запоріжжя.

Тоді ще ходили безкоштовні евакуаційні потяги. Була страшна черга: якщо ти не засунешся у цей потяг, то ти не поїдеш. Тоді ще було дуже холодно. Ми з мамою стоїмо, а тато сказав "па-па, і поїхав". Тато і не намагався виїхати, він і не хотів. Тому що у нас є ще дві бабусі і дідусь у Донецькій області, ми не могли їх залишити.

Людей було дуже багато, мені здається, усе Запоріжжя. Пам'ятаю, під'їжджає потяг, і чоловік, який стояв ближче до перону, тримав над собою маленьку дитину, щоб його першим пустили у потяг. Бо надавали пріоритет людям з дітьми. Дивлюся на це все і отак-от: "Ось це і війна". (Тут у Насті на очах сльози).

Ми ледве влізли у потяг, за нами зачинилися двері. Замість 54 місць у вагоні було 300. Я спала на третій полиці – там, де кладуть сумки. Ми з мамою були у тамбурі і думали, що вже там доведеться спати. Я познайомилася з дівчинкою з Запоріжжя, яка теж з мамою їхала. Ми пішли шукати вільні місця, бо думали, що точно хтось лежить на місці один. Ми знайшли місця. Мама спала з якоюсь жінкою на полиці, а я на третій. У мене були синці на кісточках від тієї твердої дошки.

Евакуаційний потяг із ЗапоріжжяЕвакуаційний потяг вміщував по 300 людей у кожному вагоні / Фото надані 24 каналу

Тато тим часом поїхав додому у Велику Новосілку. Поруч із нами живе татова мама, моя бабуся. А у сусідньому селі Старомлинівці, яке зараз в окупації, жили бабуся з дідусем – це мамині батьки. У нас із ними не було зв'язку десь днів 5. Вони вже тоді були в окупації. Вони сиділи 5 днів у підвалі. Їжа була, бо вони у мене, слава Богу, запасливі. Через 5 днів вони вийшли на зв'язок, і тато забрав їх до нас додому. У нас тоді ще не стріляли, а у бабусі з дідусем уже стріляли.

Не пропустіть "Я – у безпеці, а рідні тряслися в підвалі": Іван з Бородянки про війну і власну справу у Львові

Тоді усі жили у нас вдома, облаштували підвал. Але почали стріляти і у нас. Я сказала, щоб вони виїжджали із Великої Новосілки до мене на квартиру у Запоріжжя. Вони не хотіли. До останнього. "Ну куди ми поїдемо, тут усе наше життя, ми не будемо їхати". Але зрештою вони виїхали після однієї ситуації.

Тато вийшов надвір погодувати собак. Просто за 50 метрів від тата у сарай прилетів снаряд. Це просто рулетка, а якби, не дай Боже…. Тато дуже злякався. І вони виїхали.

Снаряд біля будинку у Великій Новосілці
Снаряд, який стирчить у дворі Настіного дому у Великій Новосілці / Фото надані 24 каналу

Ми з мамою були тривалий час разом на Прикарпатті, а потім мама не змогла без тата і сказала, що їде у Запоріжжя. Зараз вони в Запоріжжі. Мама, тато, дві бабусі і дідусь. Вп'ятьох в однокімнатці.

Який це був потяг? Чи знали ви куди їхати, і чи мали взагалі до кого їхати?

Так, ми знали. В Івано-Франківській області живе татовий друг і тато цілеспрямовано нас сюди відправив. Потяг був до Львова, тому нам потрібно було дістатися до Франківська, а з нього ще їхати в область, у село Пнів (це перше село біля містечка Надвірна – 24 Канал). До Франківська ми доїхали блаблакаром. Дуже хороший чоловік довіз нас до Франківська, а там вже нас зустріли і привезли в область.

Дякуючи Богу, нас прийняли, нам допомогли. Цей татів друг, вони знайомі вже дуже давно, років 10 – 12. Познайомилися, коли їздили на підвищення кваліфікації. Вони нас прийняли. Усе дуже добре.

Я тут залишилася у цій родині, тому що вийшла заміж за сина татового друга, до якого ми приїхали пересидіти війну. Півтора місяця ми були знайомі, він зробив пропозицію і я вийшла заміж,
– посміхаючись розповідає Настя.

І ви не були знайомі взагалі до того?

Ні, взагалі. Нас кликали в гості, але мої батьки складні на підйом і їх важко кудись витягти. І ми так ніколи і не їздили, незважаючи на те, що вони стільки часу знайомі.

Приїхала пересидіти війну і вийшла заміж, я зі Сходу, він із Заходу.

Весілля Насті Шломей у НадвірнійНастя знайшла свою долю на Івано-Франківщині / Фото надані 24 каналу

Зараз у тебе немає планів переїжджати ані у Запоріжжя, ані на Схід?

Ні, звісно, я нікуди не поїду, хоча я вчуся на останньому курсі медичного університету у Запоріжжі, навчання іде онлайн. Тому мені доведеться їхати у Запоріжжя, але трохи пізніше – на екзамени.

Інтернатура буде не у Запоріжжі, бо я буду тут з чоловіком. Хіба в гості.

Розкажи про адаптацію, чи була ти колись на Заході України? Чи були у тебе проблеми з розумінням діалекту?

Торік восени я була у Львові, ми з подругою багато подорожували. Це був мій перший раз, коли я приїхала на Захід України.

Я ніколи не бачила, щоб люди хрестилися, коли бачать церкву, у нас там такого немає. Я вперше у житті тут побачила капличку. Тут у селі в кожному дворі стоїть хрест, тому я питала: "Тут що, когось поховали?".

Читайте також Не знаю, як мене не вбили: переселенка з Маріуполя про сварку з кадирівцями і чоловіка в полоні

У мене адаптація минула досить швидко, бо я загалом дуже швидко до всього адаптуюся.

Я усе життя говорила російською мовою. Батьки, бабуся і дідусь досі говорять російською. Як тільки ми приїхали на Захід України, я почала говорити українською. Перший тиждень у Запоріжжі я ще говорила російською. Коли до мене прийшло розуміння, що взагалі відбувається, звичайно, я перейшла на українську.

Для мене було дуже дивно, коли батьки до своїх дітей говорять на "ви". У нас не так, я навіть бабусі з дідусем на "ти" говорю.

Хтось із місцевих тобі допомагав? Чи зверталася по допомогу?

Контактувала я тільки зі своїм чоловіком і з його родиною. Ми писали заяву у сільській раді, щоб отримати допомогу. І все. Більше ні з ким не контактувала. Але дуже хотіла. Одного разу я різко просинаюся, заходжу у пошуку, шукаю "Надвірна". У Запоріжжі у нас була велика група, де дівчата спілкувалися. Тут я нічого не знайшла.

Як ти почала вести свій блог і чому робила це анонімно?

Мені захотілося створити щось своє для спілкування. Я створила блог, який назвала Ladies Nadvirna. Хотіла, щоб він був суто-суто для дівчат. Я підписувалася на місцевих, брала рекламу. Так я набила аудиторію у 800 людей і зрозуміла, що це уся моя надвірнянська аудиторія.

Я вела блог анонімно і не розповідала, хто я така. Перша причина – зацікавленість аудиторії, дівчатам було цікаво, хто я. Друга причина – через те, що я не місцева. Типу, щоб дівчата не думали, що "ось приїхала якась і створює місцевий блог". Мені було страшно, як вони відреагують. Я думала, що відпишуться.

Блог pro ladies
Переїхавши, Настя почала вести блог для дівчат / Скриншот 24 каналу

Згодом усе більше дівчат почали мені писати в дірект і дякувати за спілкування і блог. Я почала розуміти, що боятися немає чого. Згодом я змінила назву на pro ladies і концепцію. Тепер це блог для дівчат з усієї України. Зараз у мене 4 тисячі підписників, але я на цьому не спинятимуся.

Згодом я розповіла про себе відеопрезентацією і відкрила лице.

Я не багато розповідаю про те, де я раніше жила. Тому що блог трохи не про це і типу я не хочу, щоб люди читали мене із жалю.

Настя декілька місяців вела блог і не зізнавалася, хто вона: дивіться її відеопрезентацію

Чи знаєш ти випадки, як блог об'єднав дівчат?

Взагалі я тоді створила і телеграм-канал. Там дівчата спілкувалися між собою, шукали подруг, щоб погуляти. Головна мета мого блогу – створити дівчачі зустрічі. Поки жодної ще не відбулося, але я дуже хочу таки їх проводити. Думаю, що мій блог дійсно об'єднає дівчат. Це буде, але трошечки згодом.

Війна допомогла мені знайти мою віддушину у цьому блозі. Я створила щось своє, тепер це своє потрібно розвивати.

Що би ти сказала тим, хто боїться переїжджати?

Мені здається, що такі люди не цінують власне життя. "Кому ми там потрібні?". А кому ти будеш потрібен, коли будеш лежати на подвір'ї і помреш від снаряду. Тут важливо розуміти: якщо ти хочеш жити, ти маєш рятувати своє життя. Треба починати жити заново.

Завжди знайдуться люди, які тобі допоможуть. Знайомі, дуже багато волонтерів, на початку війни усіх приймали – у школах і так далі. Усе залежить від твого сприйняття: чи ти хочеш жити і як ти хочеш жити. Або ця людина буде жити щасливо, як і жила. Щаслива, я маю на увазі, це дві ноги, дві руки, ти здоровий. Або померти, чи бути без руки або ноги.

Треба розуміти, чи ти хочеш жити. Поставити собі запитання: "Скільки коштує твоє життя і чого воно вартує?". Завжди треба рятувати себе. Війна? Треба виїжджати, це обов'язково. Люди, які думають: "Ой, я старенька, лишуся тут". Це неправильно, тому що наші ЗСУ не зможуть наповну рятувати землі, знаючи, що там є наші люди.

Відмовки "немає грошей" – та в сенсі? Безкоштовно вивозять. Це рятує життя. Або "на останні гроші виїду". А кому ти будеш потрібен в окупації зі своїми грішми?

Чи хотілося б тобі повернутися на Схід України? Чи не хотіла б переманити туди чоловіка?

Ми обов'язково туди поїдемо в гості. Переїжджати – ні. Тут на Заході мені подобається більше, тут якось більше по-європейськи. Додому я дуже хочу. Іноді сиджу на навчанні і у мене картинки дому перед очима такими ніби спалахами. Коли все буде гаразд, ми обов'язково туди поїдемо.

Що ти зробиш, коли дізнаєшся про перемогу?

Поїду додому, я дуже хочу у свій дім. Я часто переглядаю свої фото і відео з дому. Ось моя кімната, ось тут я була. Ми з чоловіком поїдемо додому.

А твій дім ще є?

Так, батьки були півтора місяця тому. Сусід залишився і він періодично ходить і дивиться, що у нас там. Одного разу подзвонив нам і сказав, що зламали замок. Можливо, хотіли щось вкрасти, але нічого такого не вкрали. Наступного дня батьки поїхали і позабирали цінні речі, які не встигли вивезти. Здається, це була якась одна людина, яка не змогла витащити щось.

Мама мені не казала, що вони їздили. Просто подзвонила і каже: "Ми вже виїхали з дому, я там підлогу помила, підвіконня повитирала". Я кажу: "Ну в сенсі, мам, яка підлога? Під звуки снарядів?". Дзвонить, а у неї ніс забитий, плакала. Дуже хоче додому.

У мене бабуся вишила рушник мені на весілля. І ось я виходжу заміж, а мій рушник в окупації. Прийшлося купувати. Думаю, що скоро ми переможемо і заберемо рушник.

Історія Насті доводить: ми українці – одна велика родина, яка не відвертається від "своїх". Наше світло перемагає їхню темряву і ми по-справжньому, а не бутафорськи "своїх не кидаємо". Якби не підла атака від наших сусідів, то, можливо б, вона ніколи і не зустрілася зі своїм чоловіком, який став для неї найріднішою людиною. До того ж після переїзду Настя розкрилася по-новому і знайшла справу, яка її захоплює – власний блог.

Віримо у наших, чекаємо та докладаємося до перемоги. Усе буде Україна!