Як ви почали працювати військовим психологом?
Я був одним з учасників психологічної кризової служби Майдану. Якщо говорити чесно, я не був учасником Майдану та не брав участь в бойових діях там, але коли мені стало зрозуміло, що "травмованість" там величезна – я пішов як психолог-волонтер туди, на Майдан. Тому я для себе вирішив, що спочатку треба допомагати тим, хто пройшов через Революцію Гідності. Це було в кінці зими на початку весни 2014 року.
Читайте також Мені довелося хоронити одного за одним, – інтерв'ю з військовим капеланом Андрієм Зелінським
Згодом почалася війна, а військових психологів в країні майже не було. Треба було щось робити з цим. Ті люди, які вважали, що треба щось робити – робили. Я був одним з таких людей.
"Людина не знає, що її чекатиме на війні"
А безпосередньо з українськими військовими?
Я ніколи не був керівником якогось проєкту. Я був психологом, який був готовий їхати в будь-якому напрямку. З’явилась би можливість їхати на передову – поїхав би на передову. Моя перша поїздка в зону бойових дій – це був Слов’янськ. Бо до цього ми їздили в Десну працювати готувати мобілізованих і добровольців.
А саме в Слов’янськ приїхали, як тільки його звільнили й там стало більш безпечно – в серпні 2014 року. Там ми працювали з місцевим населенням. Потім, коли з’явилась така можливість їздили на передову групами психологів до військових.
"Моя перша поїздка в зону бойових дій – це був Слов’янськ" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Військові легко довіряли психологам?
Було по різному в різних колективах. Були люди, до яких достукатися неможливо. Були люди, які розуміли, що це потрібно, були люди, які придивлялися. Зазвичай, це один-два дні, якщо ти там перебуваєш і вони бачать, що ти адекватна людина, з усіма спілкуєшся на рівних, з тими хто хоче це, можеш жартувати, можеш їсти разом з ними те, що дають, якщо ти спиш разом з ними в одному бліндажу.
Вони теж можуть інколи пожартувати, дивляться, як ти реагуєш на це. Військовий гумор – це специфічна така тема. Тому, коли вони бачать, що адекватні люди, адекватно реагують з їх точки зору, то, звісно, вони будуть спілкуватися з цими людьми.
Яка має бути психологічна підготовка мобілізованих?
Людина, яка їде на війну і яка ніколи там не була, не знає, що її там чекає. Вона не знає, чого їй боятися. Людська психіка так побудована – людина більше за все боїться чогось невідомого. Тому ми, психологи, розповідали, роз’яснювали, що може їх там чекати, чому це не так страшно. Якщо людині хоть щось розповіли про те що її може чекати – вона перестає боятися і нервувати.
Цікаво На нас казали "троє святих", – зворушлива історія, як на війну пішли батько, мати й син
Ми, також, показували їм методи психологічної самодопомоги собі та допомоги іншим. Зокрема, що робити, коли в когось, наприклад, панічний напад, ступор, або істерика, адже люди на небезпеку реагують по-різному.
Є три основні реакції людини на небезпеку: бий, біжи, завмри. Також ми навчали їх спеціальним фізичним вправам, які допомагали повернутися в нормальний стан після пережитого стресу. Наприклад, після бою, окрім викидів адреналіну, в людини можуть спазмуватися м’язи. Якщо це м’язи шиї, то людині деякий час важко повертати голову.
"Ми, психологи, розповідали, роз’яснювали, що може їх там чекати" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Через деякий час здається наче це спазмування пройшло, але насправді воно залишається та перекриває потік крові до мозку. Це може призвести до головного болю, поганого сну, тривожного стану та, поступово, привести до стану запалення якихось внутрішніх органів. Це те, що ми називаємо хронічними хворобами. Все це пов’язане між собою.
"Є багато речей, які не проговорюєш, а просто робиш"
Яка ваша місія на війні?
Є багато речей, які не проговорюєш, а просто робиш. Мені таке саме запитання поставили в грудні 2016 року під час волонтерської поїздки в зону бойових дій. Це питання мені поставили капелани. Я намагався пояснити приблизно так: "Якщо не я буду їздити, то хто буде? Я це вмію, в мене це виходить".
Я намагався пояснити вербально те, що я відчував всередині, знайти якесь логічне пояснення навіщо я це роблю. Капелан вислухав все, що я намагався плутано пояснити складними словами й сказав: "Угу, зрозуміло. Ми називаємо це по-іншому – служіння". Я для себе подумав, що так, це служіння. Якщо я не можу по-іншому щось зробити, то хай це буде служіння для тих, хто може зробити та робить.
"Якщо я не можу по-іншому щось зробити, то хай це буде служіння для тих, хто може" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Ви намагалися 30 разів потрапити в ЗСУ. Розкажіть про це.
Я пропонував себе як психолога в добровольчі підрозділи, так і в ЗСУ, також в Нацгвардію. Я давав свої документи особисто командирам, відсилав їх електронною поштою, дзвонив. Деякі мене знали особисто, ці люди, як психолога і жодного разу не було такого, що мене взяли. Я або отримував відповідь "ні" або "не на разі, зараз немає можливості" або ігнорували. Такі дії я повторював 30 разів з різними підрозділами.
Як оцінюєте ситуацію у професійній психології на початку війни й нині? Чи вистачає професійних психологів для роботи з особовим складом?
Здається я чув, що у 2014 році з військової кафедри випустилося військових психологів близько 17 людей. Я можу помилятися з цифрами, але вона була мікроскопічна.
До 2014 року взагалі в армії не сприймалася потреба в психологах. Потрібен був замполіт, умовно кажучи. Це заступник командира з політичної роботи. Він повинен був слідкувати за "морально-психологічним станом" підлеглих. За радянських часів ця посада обов’язково існувала та використовувалася для пропаганди серед особового складу.
В Україні у 2014 році не було ще переходу на щось більш адекватне. Тому переважно це були замполіти та в багатьох навіть не було психологічної освіти. Ми запропонували свої якісь проєкти допомоги військовим, які вже проходили бойові дії та звернулися до керівництва ЗСУ.
Читайте також Все було простріляне, ми були в оточенні, – боєць "Дніпро-1" про пекельну битву за Іловайськ
Ми пропонували підтримку, щоб розуміти в якому вони стані. Адже країна з 1991 року жила без війни, а тут на тобі, почалося. В якийсь момент керівництво здалося і дозволило психологам приїжджати, адже "вони їсти не просять, їм грошей не треба".
Андрій Полтавцев з військовими капеланами неподалік Станиці Луганської / Фото – з особистого архіву Андрі Полтавцева
Тобто, це було на волонтерських засадах?
Абсолютно волонтерські. А зараз в армії вже є штатні психологи. Вони різної підготовки.
"Вони довіряють тим, кого вважають "своїми"
З якими проблемами до вас найчастіше звертаються?
Зазвичай вони самі не звертаються. Поки сам до них не прийдеш – вони не звертаються. Вони думають, що все з ними нормально. А коли починаєш розмовляти, то з’ясовується, що хтось погано спить, у когось часті головні болі, у когось буває запаморочення, в когось загострились хронічні захворювання, в когось виникли проблеми в сім’ї – пішла дружина, у когось ще щось. Але все це стає зрозумілим після декількох зустрічей.
"Поки сам до них не прийдеш – вони не звертаються" / Фото – з особистого архыву Андрія Полтавцева
І це з’являється не в той момент, коли спілкуєшся сам на сам, а в колективі військових, коли вони готові про це говорити. Бо відверто вони готові говорити тільки між своїми. В них таким чином побудована психіка, в тих, хто пройшов бойові дії, що вони дивляться на світ по-іншому. Першочергово, вони довіряють тим, кого вважають "своїм". Поки не доведеш їм, що ти "свій" – ніякого результату не отримаєш.
Ці проблеми змінилися у порівнянні з 2014 роком?
Їм було складніше у 2014 році увійти в війну, бо вони боялися цього. Але коли потрапили туди, то зрозуміли, що це не настільки страшно. Страшними є абсолютно інші речі. А сам факт "боятися війни" для них вже відійшов в сторону. Зараз ті, з якими я спілкуюся, – воювали з початку війни та демобілізувалися у 2016-2018 роках.
Це ті люди, які не витримали того, що армія змінилася трошки в іншу сторону. Та армія 2014-2015 років – високомотивована, яка розуміла складність ситуації, яка відбувається. І ця армія була готова терпіти помилки тих командирів, які не приймали до цього участь в бойових діях. Зараз багато спеціалістів, які пройшли через бойові дії, – звільняються, бо їм не подобається те, що відбувається зараз. На їхню думку, армія зараз не така, яка вона має бути.
Ми не маємо права будувати армію за старими радянськими кліше. Ця нова армія має бути побудована на інших принципах і я впевнений, що її можна відносно швидко побудувати. Нам треба збудувати високомотивовану, високомобільну, високопрофесійну армію.
"Ця нова армія має бути побудована на інших принципах" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Заборона стріляти у відповідь деморалізує військових?
Дуже.
"Суспільство має проявляти пошану до цих людей"
Як правильно спілкуватися з людьми, які отримали фізичні травми від війни?
Немає універсальної відповіді. До кожної людини треба індивідуальний підхід. Кілька місяців тому я проводив реабілітацію одного хлопця, у якого після поранень і контузій в нього навіть частини кісток черепа немає. Він ходить з палицею. І мені, щоб завоювати його довіру, довелося досить довго з ним працювати.
Але після того, як ми почали працювати, він побачив позитивні зміни в собі, йому стало легше. Він перестав боятися того ж трамвая, наприклад. Через те, що трамвай великий і гуркоче, то йому було якось після цього всього заходити туди лячно. Але він навчився це робити.
"До кожної людини треба індивідуальний підхід" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Людина навіть навчилася плавати заново. Розумієте? Він вважав, що це ніколи не вийде, бо в нього майже паралізована рука, а тут після проведеної роботи психолога, реабілітологів та лікарів, він зміг це зробити. Суспільство має проявляти пошану до цих людей.
Після війни були випадки, коли військові не могли знайти себе, розчаровувалися та закінчували життя самогубством. Як цього уникнути?
З військовими треба проводити реабілітаційні заходи. Людина, яка пережила бойові дії, не сприймає їх як щось страшне та небезпечне. Найбільш страшним для неї стає зрада. Наприклад, дружина сказала: "раз ти там воюєш – мені не потрібен, не хочеш повертатися чи ще щось". Для нього це дуже болісно, страшенно болісно. І якщо в цей момент не підібрати правильні слова, не з’ясувати, що відбувалося з людиною в душі – можуть бути такі негативні наслідки.
"У них дуже загострене відчуття справедливості"
Повернення додому для військових більший стрес ніж бойові дії. На вашу думку чому?
Суспільство не пропонує їм альтернативу і не пояснює, що з ними відбувається. Люди, які пройшли бойові дії, внутрішньо трансформуються. Не одразу, в когось це відбувається за пів року, а в когось за десять. І їм треба надати можливість зайняти ту позицію в суспільстві, яка відповідає їх внутрішній трансформації.
У них дуже загострене відчуття справедливості. Дуже часто ця людина готова бути, поліцейським, МЧС-ником, рятувальником, бо це пов’язано з ризиком; може бути пожежником, бо це пов’язано з ризиком і це користь для суспільства; може бути громадським діячем, депутатом, наприклад, місцевої ради; суддею, прокурором. Якщо вивчиться, то може стати. Якщо ця людина побачить десь несправедливість або небезпеку, то вона буде намагатися це виправити.
А якщо людина прийшла, а їй кажуть: "Ти був трактористом, тому сідай знову в трактор". А йому це вже не цікаво, бо він став більше ніж трактор. Якщо тоді він ще в нього влазив, умовно кажучи, своєю головою, то коли він повернувся – вже не влазить в трактор. Йому вже треба бути значно на декілька щаблів вище для того, щоб він себе міг проявити себе для користі суспільства.
"Їм треба надати можливість зайняти ту позицію в суспільстві, яка відповідає їх внутрішній трансформації" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Він вже дивиться на все довкола як на те, що він хотів би зробити для суспільства. І коли він не бачить цієї підтримки та ще й відчуває зраду від близьких, в тому числі від друзів, на його думку. Або він прийшов і бачить, що військова спілка не займається його справами як того хотілося б йому – то він може сприймати це як зраду. Хоч там її, можливо, і не було.
У нас дуже багато дорослих, які досі залишаються ментально на рівні підлітків. У нас більш ніж половина суспільства – інфантильна, а ті, хто пройшов бойові дії, у своїй більшості вже ні.
Чи можна подолати посттравматичний стресовий розлад самотужки?
Ні, це неможливо. Але ПТСР виникає не більше ніж у 20-25% тих, хто повернувся з війни. Більшість ветеранів повертається з війни без ПТСРу
Як він проявляється?
Там багато симптомів. Перелічу основні: поганий сон або безсоння; тривожні постійні думки; загострення хронічних захворювань; роздратування і гнів, флешбекі, нічні жахіття, неможливість, з нашої точки зору, побудувати нові стосунки з суспільством. А з його точки зору – довкола нього люди, які не розуміють, що "справжнє життя не таке повинне бути, як ви тут всі живете".
"Більшість ветеранів повертається з війни без ПТСРу" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Чи варто співчувати військовим?
Ні. Їм не потрібне співчуття, а чому ми повинні їм співчувати? Їм потрібне внутрішнє розуміння, що їх підтримують, що ними пишаються, що до них проявляють повагу, а не співчуття: "Ой, наші хлопчики голі і босі". Вони таке не сприймають, бо для них те, що вони роблять – подвиг. Вони можуть навіть не назвати це так. Але вони перейшли межу страху: "Ми тут, ми робимо щось щоб захистити вас. То за що нам співчувати?". А ось сказати, що вони класні – це потрібно.
Про що в них не варто запитувати?
"А ти вбивав людей?". Навіть мене питали, коли я повертався з зони бойових дій, деякі мої колеги. Також "заради чого ти йдеш туди?" А особливо "зачєм ти туда пашол? Нє мог, штолі, аткасіть?"
"Ви не такі, як були до цього"
Як їм зрозуміти свою соціальну роль після повернення?
Пояснювати. Наводити приклади. Я скажу, як я пояснював. Я їм кажу: "Дивіться, хлопці. Ви повернулися і внутрішньо вже змінилися. Ви не такі, як були до цього. Ви можете помітити це по своїх звичках, відношенню до інших, колективу, друзів, родини. Зараз, після повернення, вам держава дає можливість, наприклад, отримати нову освіту. Обирайте, де вам було б комфортніше.
Хочете в поліцію – обирайте цей університет, хочете в прокуратуру – обирайте це, хочете в управління – обирайте факультет з управлінням. Для того, щоб, закінчивши це навчання, у вас були знання про те, як змінити все навколо вас – у вашому місті, області, районі.
"Ви повернулися і внутрішньо вже змінилися" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Можливо, хтось з вас стане поліцейським чи прокурором, депутатом чи губернатором, навіть президентом, бо ви більш справедливі, більш дієві, готові зважувати ризики та зможете робити більш адекватні речі для держави замість тих людей, які там зараз. Я знаю, що є люди, які вчаться і намагаються рухатися далі.
"Суспільство – інфантильне"
На вашу думку, суспільство здатне зрозуміти ветеранів?
Суспільство теж треба вчити. Наведу приклад. У шкільних батьківських соцмережах почався спір: "Давайте будем вітати наших маленьких хлопчиків зі святом захисників Вітчизни". У нас зараз буде велике свято 14 жовтня – День захисників та захисниць України.
І я намагаюся постійно пояснювати всім цим батькам дітей, що не треба хлопчиків вітати. Це свято відноситься абсолютно до іншої категорії. До воїнів чоловіків та жінок, які воювали, захищали наше з вами мирне життя. Їх треба вітати, а не хлопчиків і дівчаток в класі. І довести батькам щось неможливо. Ну просто ніяким чином.
В мене є цьому тільки одне пояснення, крім інфантильності суспільства. Вони розуміють, особливо жінки, що вони не пустили своїх чоловіків на війну і зараз їм внутрішньо неприємно, що вони (їхні чоловіки) – не захисники. "Так давайте наших діточок почнемо вітати, ну хоч хтось буде захисником". Тобто, внутрішньо вони розуміють, що треба було б дозволити, щоб він був там.
Так себе психологічно люди захищають – "хоч якийсь захисник в нас є". Як це зробити з суспільством? Треба знімати та транслювати правильні фільми та розповідати суспільству корисні приклади. Чому не показують, наприклад, які бізнеси відкрили ветерани? Вони в кожній області в нашій країні відкрили тисячі бізнесів. Про це можна говорити, такі історії цікаві та повчальні. Можливо, хтось служить в поліції, хтось ще десь – це теж можна розповідати.
"Люди себе сихологічно захищають – "хоч якийсь захисник в нас є"/ Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
Романтизація війни. Чому це відбувається?
Для суспільства романтизація потрібна, щоб вони розуміли, що існують люди, які заради нас готові вмерти, щоб нас захистити. Або є ті люди, які готові заради нас вбивати, щоб нас захистити. Для суспільства треба знати, що такі люди є і до них треба виражати якусь повагу.
Що стосується тих, хто безпосередньо воює, їм, звісно, треба трошки по-іншому пояснювати. Вони мають зрозуміти, що це небезпечна справа, яку можна робити добре і можна навчитися робити це ще краще. І вона (ця небезпечна справа) корисна для тебе, для твоєї сім’ї та для нашої країни.
Коли людина це розуміє, що її там чекає і коли вона продовжує вдосконалювати свої навички: якщо він снайпер – вчиться цьому, якщо водій машини – дізнається про це щось нове, якщо він стріляє з гармати – в цьому вдосконалюється, то він ставиться до цього як до необхідної частини свого життя, як до професії.
Чи всі готові до війни психологічно?
Ніхто (з народження) не готовий до війни психологічно.
Чи змінилися ваші підходи у порівнянні з 2014 роком?
Звісно. Бо тоді це була підготовка, а зараз це реабілітація.
"Ніхто (з народження) не готовий до війни психологічно" / Фото – 24 канал, Валентини Поліщук
"Ці люди є хребтом суспільства"
Чому важливо дбати про психологічну реабілітацію військових?
Тому що ці люди є кістяком суспільства. Вони є хребтом суспільства. Якщо на цих людей держава буде опиратися, то ця держава і суспільство – непереможні.
А як ви особисто справляєтесь з усім почутим?
Зазвичай, хлопці самі запитують, коли розуміють, що треба і психологам якось розвантажуватись. Є різні способи психологічної саморегуляції. Один з них – спілкування з власним психологом, супервізором. Інший спосіб – це медитації, А ще розвантаження себе в тому сенсі, що треба себе любити та дбати про себе. Якщо ти розумієш, що треба поспати – то треба спати, якщо розумієш, що треба подихати свіжим повітрям – треба це робити.
Яка ціна вашого мирного неба?
Я б не назвав це ціною. В мене загинуло декілька моїх друзів на цій війні. Їх вбили. Я б не назвав це ціною. Купувати мирне небо за життя – неможливо. Вони готові були ризикувати, ризикнули та загинули. Але це не та ціна.
Я вважаю, що людське життя – неоціненне. А мирне небо – це не те, що щось коштує, це те, що ти досягаєш. Якщо суспільство не готове досягати мирного неба і щось робити для того, щоб воно було, то такого суспільства і такої держави не буде. Справжнє мирне небо – це результат перемоги в битві за нього.