В Україні волонтерський рух розпочався ще на початку Незалежності, у 1990-х роках. Офіційно його існування визнали 2003 року спеціальною постановою Кабміну. Величезний стрибок у розвитку він зробив під час Революції Гідності. Від початку війни на Донбасі волонтери стали явищем загальновідомим серед українців та знаковим для суспільного розвитку.

Цікаво: Від чого залежить реінтеграція Донбасу?

Волонтери допомагають чинним військовим та ветеранам, переселенцям та тим, хто проживає у сірій зоні. Вони надають підтримку дітям і дорослим, піклуються про здоров'я людей і тварин, їхній комфорт і безпеку.

Журналісти 24 каналу зібрали для вас історії дуже яскравих українських військових волонтерів, у яких вони спробували пояснити, для чого їм потрібно було волонтерство та що вони отримали від життя заради допомоги іншим.

Антоніна Селіна – значно більше ніж просто волонтерка. Вона – людина, закохана у флот.

Антоніна Селіна/Фото: Facebook

Її історія стосунків із ВМС почалась із прохання бабусі зустріти в Одесі курсантів-нахімовців, які виїхали з окупованого росіянами Севастополя. Антоніна зустріла курсантів. І настільки включилась у підтримку українських військових, у першу чергу – військового флоту, що досі не може зупинитись із наданням різноманітної допомоги.

Навіщо мені волонтерство? Це – моя країна. Я не можу стояти осторонь. Я хочу тут жити. Я хотіла тут народити свою дитину. Я хочу, щоб моя донька тут жила. Чому флот? Я – одеситка. Я поважаю і люблю всіх військових. Але схиляюся перед своїми,
– пояснила вона.

Від моменту анексії Криму Антоніна стала людиною, без якої український флот не був би таким, яким він є зараз.

Антоніна Селіна/Фото: Facebook

За свою активну допомогу вона має чимало відзнак та нагород від Міністерства оборони та Збройних сил України. Є кавалером Ордену княгині Ольги.

Вона також постійно наголошує: "Україна – морська держава. Якщо у нас не буде флоту – у нас не буде нічого. Крім того, у кожного має бути якесь захоплення".

Хтось їздить на мотоциклах. Я не люблю мотоцикли. Я люблю кораблі. Я допомагаю ВМС. Всі вони – специфічні. Вони дуже закриті. Але якщо дізнатися їх трохи краще – не любити їх неможливо.

Селіна також переконує, що від своєї волонтерської роботи вона отримала дуже потужну віддачу – віру у нашу країну, нових неймовірних людей і можливість побачити Україну з іншої – найкращої – сторони.

Читайте також більше про історію Антоніни Селіної у спецпроекті 24 каналу, який присвячений ВМС України

У минулому пластунка Ірина Вовк – журналістка 24 каналу.

Ірина Вовк/Фото: Facebook

Коли на Донбасі розгортались найзапекліші бої у 2014-2015 роках – підтримувала бійців різних підрозділів на передовій. Почалась її волонтерська діяльність із журналістської роботи – Ірина поїхала у Донецьк знімати репортаж.

Те, що я стала робити з 2014 року трапилося через (і завдяки) Революції Гідності і війні. І було напряму пов’язане із моєю професією, яка "штурхає" у вир подій. Після Революції і анексії Криму, у квітні 2014 року, ми з подругою поїхали у Донецьк, щоб відзняти весь цей шабаш, який там творився. Я сама хотіла побачити "картинку" цього на власні очі, а не через чужі стріми,
– розказала Вовк.

Тоді вона не просто побачила картинку, а буквально відчула на собі всю серйозність ситуації – опинившись на "підвалі" у бойовиків, з якого вдалось вибратись буквально дивом.

Після Донецьку – поїхали знімати трагічні травневі події до Одеси. "Після Донецька і Одеси все стало сприйматися не як "дешеві дурні" мітинги, а як прицільна робота сепаратистів і їх поплічників на початок війни. Потім збили вертоліт Кульчицього. А коли знищили перед посадкою ІЛ-76, я вже поїхала на фронт", –розказала вона.

Ірина Вовк/Фото: Facebook

За її словами, цей день став переломним для багатьох: на фронт поїхали тисячі людей. І воїнами, і їхніми помічниками. Спостерігаючи за всіма цими людьми, Ірина була вражена відсутністю у них найлогічніших речей: дико вражали танкісти в гумових шльопках, десантники в "домашніх" футболках, "стокілограмові" броніки, потріпаний незручний "дубок", важенні шкіряні чорні берці, які уже починали тріскати.

Потім класні хлопці, яких ми там зустрічали, стали гинути: по одному і десятками. Одного не врятував бронік, іншого не довезли до медиків, бо поламалася машина, ще один – від осколку в голову.

"Як зараз пам'ятаю, хтось в мережі кинув клич – "допомогти львівським десантникам". На нього відгукнулося стільки людей, що я повірила: якщо це зробить кожен для якогось підрозділу, то в нас усе вийде. Я попрохала у соцмережах "допомогти дніпровській 25ці". І люди стали допомагати: гроші, речі, туристичне і мисливське спорядження, їжа, генератори, пальне чи просто листи з теплими шкарпетками", – пояснила Вовк.

Всього за час своєї волонтерської діяльності, Вовк змогла закрити потреби різних військових підрозділів на загальну суму більше ніж 4 мільйони гривень. "Це триває й зараз: триває, бо досі не може завершитися ця клята війна, бо досі убивають хлопців і дівчат на передовій, бо досі у військовиків є якісь потреби. Сьогодні, щоправда, волонтери дуже фільтрують реальні потреби. За п’ять років набрались досвіду, обпіклися на помилках, і нині вже не відправляєш шкарпетки і форми, але збираєш кошти, приміром, на тепловізійні приціли", - розказала вона.

Після того, як інтенсивність її поїздок на передову знизилась, Вовк реалізувала великий проект на одну з найтяжчих тем у роботі із військовими – пам’яті загиблих. Кілька років її проект "Полинові воїни" розказував історії загиблих воїнів через спогади близьких та рідних.

Що мені дало волонтерство? Впевненість, що завтра ми ще житимемо (ну, чи наші друзі, бодай, або діти). Бо коли твоя армія під час війни з твоєю країною, то ворог ще бодай трохи не зможе переступити твій кордон,
– каже Вовк.

Поза війною Ольга Гальченко – правозахисниця, яка працює у фонді "Відродження", який намагається забезпечити безкоштовну правову допомогу для населення в регіонах України. Її історія приходу у волонтерство також розпочалась із роботи.

Ольга Гальченко/Фото: Facebook

"На початку літа 2014 року мене по роботі занесло у Херсонську область. Тоді саме відбулась анексія Криму, і там, де-факто, з'явився кордон, який треба було охороняти. Знайомі провели мене в одну з військових частин, де стояли наші. У мене від побаченого волосся на голові заворушилося: у хлопців не було з екіпіровки майже нічого, хто в чому: в сланцях, кросівках, одна куртка на двох", – згадує волонтер.

Зараз іронічно говорять про солдатів "голі-босі", а тоді вони дійсно такими були. Ворог – у кількох кілометрах від нас навпаки - злий, сильний, наворочений до зубів. Я тоді плакала від безсилля, від страху. Потім взяла себе в руки, подумала – не таке вже і безсилля,
– розказала Гальченко.

Тоді вона подумала, що якщо купити кілька карематів, то це не підірве сімейний бюджет і полегшить життя українським військовим. Потім – друзі та колеги трохи допомогли грошима, аби купити не лише каремати, а ще й форму та берці. Потім – вдалось зібрати гроші ще і на тепловізори. Потім якось несподівано Ольга почала підтримувати не лише воїнів "південного кордону", а і українських бійців на Донбасі. В якийсь момент виявилось, що найбільше вона допомагає тим, кому допомога потрібна найбільше – добровольчим батальйонам.

"Ближче до осені 2014 року я познайомилася із бійцями "Правого сектору". Познайомилася заочно – контакти мені передав друг, журналіст, який їздив у Піски, знімав про них репортаж. Ми додзвонювалися, часто розмовляли, це був справжній телефонний зв'язок з пеклом, вони тоді були у Донецькому аеропорті. Я знала, що машини вбивалися там дуже швидко, а від їхньої справності залежали життя. Прийшла в голову божевільна думка купити хлопцям джип. Я ж люблю непрості завдання. Підняла всіх на вуха. Почали збирати гроші. Дуже допомогли мої колеги. Якось миттєво все вийшло і ось вже польський джип їде на схід. Найсмішніше, що я тоді навіть в очі не бачила цих бійців, тільки голос в телефоні чула на фоні вибухів і стрелкотні", – розказала Гальченко.

Особисто і цими бійцями вона познайомилась лише взимку 2015 року – під Донецьком, у Пісках, коли набралася сміливості таки поїхати туди "в гості".

Це була неймовірна зустріч. І це виявилися прекрасні люди – легендарний П’ятий бат, "Правий сектор". Пишаюся, що доля звела саме з ними. Вони рідко щось просили, а якщо просили, то суто по справі: будматеріали, приціли, запчастини. Добровольцям я допомагала всі наступні роки. Їм все ще потрібна волонтерська допомога,
– каже вона.

Всього за п’ять років волонтерської роботи Ольга та її сестра організували та відвезли бійцям на передову 20 машин, одну станцію зв'язку, щонайменше із десяток тепловізорів та теплоприцілів. І купу побутових дрібниць, які завжди необхідні на фронті, і які жоден з військових волонтерів не візьметься порахувати.

На питання, що особисто вона отримала від своєї волонтерської діяльності, Гальченко відповідає жартівливим переліком: чотирьох фронтових кошенят, чоловіка-правосєка і безцінний досвід.

Ольга Гальченко/Фото: Facebook

Потім додає, що якщо говорити серйозно, то за п'ять років, проведених на Донбасі, вона опанувала екстремальне водіння треками різного ступеня складності. Навчилась базовому поводженню зі зброєю (набити ріжок, зарядити, перезарядити). Опанувала агресивний фандрейзингу (починаючи від знижок на ліхтарики в переході, закінчуючи збором грошей на пересувну станцію зв'язку для ССО). Виявила у собі талант до проведення дипломатичних переговорів (опрацьований на різних рівнях: від бійців Військової служби правопорядку на блокпостах до кабінетів чиновників). Та розвинула власну стресостійкість.

Поруч зі мною з'явилися люди, на яких можна покластися в будь-яких питаннях. Не скажу, що їх багато, але вони справжні, а це дорогого коштує. Не хочеться зараз згадувати про втрати, у кожного вони є і їх багато. Хочеться вірити, що я змогла десь трохи змінити початковий розклад на нашу користь. Ця думка мене гріє і мені легше засипати ночами, знаючи, що я виклалася на 100%,
– сказала Гальченко.

"Якщо зовсім серйозно. Запал енергії, який я підхопила на Майдані, впевнено проніс мене ці п'ять років, не даючи опускати руки. Волонтерство допомогло нарешті подорослішати, набратися впевненості в собі, зрозуміти що важливо, а що – не дуже. Набагато швидше і ефективніше будь-яких семінарів із самовдосконалення, лайф-коучів і духовних практик. Я зразка 2014 року здаюся собі сьогодні дріб'язковою, легковажною і безглуздою. Я у 2019 році, після Пісок і Авдіївки, і Мар'їнки, подобаюся собі набагато більше. Я більше знаю, вмію, я і відчуваю, проживаю набагато більше. Волонтерство змінило мені життя з двох вимірів на повноформатний 3D", – розказала волонтерка.