З огляду на те, що це далеко не перший подібний форс-мажор на складах Міноборони, питання про виробництво боєприпасів усередині країни, що п'ятий рік перебуває в стані збройного конфлікту, стає все гострішим.
Читайте також: Вибухи на арсеналі біля Ічні: у Полторака показали, як ліквідовують наслідки
Що і як випускають?
Війна на Донбасі, спроби реформування армії, а також досить регулярні вибухи на складах зберігання снарядів уже в 2015 році поставили військових перед необхідністю розгортання власних потужностей для виробництва боєприпасів. Після довгих роздумів було вирішено взятися на найбільш дефіцитні позиції – артилерійські снаряди калібру 152 мм з прицілом на розгортання виробництва на цих же лініях снарядів НАТОвського калібру – 155 мм.
Закуплену восени 2017 року в Південній Кореї лінію з виробництва снарядів і гільз калібру від 100 до 155 мм розгорнули на потужностях "Вишневського ливарно-ковальського заводу" під Києвом і за допомогою іноземних фахівців благополучно запустили. Закупівля лінії з виробництва боєприпасів йшла через Міністерство економічного розвитку і торгівлі за рахунок 1,5 млрд грн, конфіскованих у президента-втікача Віктора Януковича.
Уже в березні 2018 року з'явилися відео випробувань перших 152-мм снарядів для буксируваних гармат "Гіацинт". А буквально нещодавно в пресу потрапили реальні фотографії і повідомлення про початок виробництва 100-мм снарядів для протитанкової гармати МТ-12 "Рапіра".
Які проблеми виникли?
Покупка лінії – це лише "вершина айсберга": слідом потягся цілий ланцюжок суміжників, від роботи яких залежить кінцевий результат. Від виробництва необхідних вибухових речовин до таких, здавалося б, елементарних речей, як закупорювання і снарядні ящики. Усього цього в Україні за 27 років незалежності просто не було, а тому довелося створювати фактично з "нуля".
При цьому частину проблем так і не змогли вирішити своїми силами. Так, на даний момент, за деякими неофіційними даними, не вирішене (повністю або частково) питання зі спорядженням порохом цих снарядів вітчизняними підприємствами. І тому його ми поки змушені закуповувати в Польщі.
До 2014 року спорядженням боєприпасів середніх і великих артилерійських калібрів займався Донецький казенний завод хімічних виробів і хімічне казенне об'єднання ім. Петровського, які тепер перебувають на окупованій території Донецької області. Крім того, загублені ще ряд стратегічно важливих підприємств цієї сфери – так, наприклад, хімічне казенне об'єднання імені Г.І. Петровського в м. Красний Луч, де виробляється вибухівка, порох, тверде ракетне паливо.
Що натомість потужностей Донбасу?
Нове для себе виробництво нині намагаються запустити на єдиному великому підприємстві спеціальної хімії – в ДКАУ "Павлоградський хімічний завод". Однак наскільки це виходить, судити поки складно. Але, принаймні, допомога з польської сторони щодо початку виробництва 152 мм снарядів не приховується і в офіційних джерелах.
Українське виробництво військової хімії нині перебуває у вкрай важкому становищі. Заводи "Зірка" (виробництво димних і піроксилінових порохів, бікфордового шнура, метальних зарядів, артилерійських снарядів калібром 23 мм, 30 мм, 100 мм і 125 мм) та "Імпульс" – єдине в країні підприємство з виробництва детонаторів – розташовані занадто близько до кордону і тому дуже вразливі у разі початку повномасштабного конфлікту.
З іншого боку, занадто близько до лінії розмежування на Донбасі – в м.Рубіжне – знаходяться хімічні заводи "Зоря" і "Південний", які виробляють вибухівку.
Вочевидь, на державному рівні варто було б замислитися про програму перенесення цих критично важливих виробництв вглиб країни, щоб гарантувати їх безпечну роботу. Втім, ця проблема стосується не лише хімічного виробництва. Те ж виробництво стволів (у тому числі, й нарізних) нині розгортається на потужностях в Краматорську – в зоні досяжності РСЗВ супротивника. Звичайно, перенесення виробництва – дуже непростий процес, але починати його потрібно вже "вчора".
Снарядне виробництво, скоріш за все, було налагоджено за рахунок коштів, які планувалося направити на будівництво нового патронного заводу – замість втраченого Луганського. Розмови про будівництво велися ще з 2014 року. Були й реальні пропозиції – від корпорації "ТАСКО" і компанії Stiletto Systems LTD. Щоправда, перші заявляли про готовність почати виробництво "тут і зараз" лише патронів калібру 7,62 × 39 мм, а другі більше просували боєприпаси власного виробництва підвищеної потужності для 7,62 мм снайперських гвинтівок.
Що потрібно армії?
Збройні сили відчувають нестачу снайперських патронів калібру 12,7 мм і, в деякій мірі, калібру 5,45 мм. Першу проблему нині вирішують за рахунок закупівлі обмежених партій патронів західного виробництва – благо, в умовах позиційної війни їх не дуже багато потрібно. А другу – за рахунок переходу на автомати калібру 7,62 мм, яких на складах досить багато, втім, як і патронів до них.
Проблему з 30-мм гранатами для автоматичних гранатометів "Костер" (Костьор), яка теж існувала після двох років війни, вирішили за рахунок прийняття на озброєння гранатомета УАГ-40 виробництва "Кузні на Рибальському". Паралельно було розгорнуто спільне з "Імпульсом" виробництво широкої номенклатури 40-мм гранат.
Ще одну серйозну "діру" з реактивними гранатами для РПГ-7 поки не закрили, і країні доводиться витрачати сотні тисяч доларів для закупівлі в Болгарії подібних боєприпасів для потреб угруповання на Донбасі і підготовки особового складу в тилу.
Скільки воно коштує?
За найскромнішими оцінками, при заявлених обсягах виробництва (18 000 штук на рік) вартість одного 152-мм снаряда для "Гіацинта" становитиме $1000. Для порівняння: танковий снаряд коштує казні $500, а закупівля однієї гранати для РПГ в Болгарії – $200- $300. Виробництво термобаричних або касетних боєприпасів, а також бойових частин до ракет різного призначення коштує в рази дорожче.
За такої ситуації необхідною умовою для розвитку цього напрямку в Україні є залучення зовнішніх позик і коштів. Адже цілком очевидно, що бюджетних грошей просто не вистачить.
Є й інший аспект – для того, щоб снаряди не були в повному розумінні цього слова "золотими", необхідно максимально завантажувати лінію виробництва. Але стільки снарядів невоюючій країні (а війна на Донбасі рано чи пізно закінчиться) просто не потрібно.
Єдиним реальним виходом у цій ситуації залишається експорт, тим більше, що країні все ще вдається утримувати свої позиції на світовому ринку озброєнь. Правда, поки це практично одні лише поставки досить дорогих протитанкових ракетних комплексів і ракет до них. Але і цих зв'язків поки достатньо, просто необхідно поступово розгортати ситуацію в потрібному нам руслі.
Чого очікувати далі?
За останні три роки виробництво боєприпасів в Україні пройшло величезний шлях. Вистачає як проблем, так і перспективних напрацювань. Наприклад, активно ведуться роботи зі створення модернізованого варіанту 122-мм снаряда для РСЗВ "Град". Хоча на складах ще досить радянського запасу, однак подальший розвиток реактивних систем як класу можливо лише за рахунок використання снарядів зі збільшеною дальністю ураження цілей.
Рано чи пізно держава повернеться до планів будівництва заводу з виробництва патронів. Сподіваємося, на той час військові вже остаточно визначаться з калібром, який їм потрібен. Причому, судячи з тенденції (наприклад, заявлений перехід артилерії на НАТОвську номенклатуру 90-105-155 мм), основним для ЗСУ буде калібр патронів 5,56 мм. Його випуск і доведеться оперативно налагоджувати.
Читайте також: Нечесна гра: чому українцям досі не дозволили володіти зброєю?