Окупація та спроби втечі
Олександру було 11 років, коли розпочалася війна з Росією. Разом з матір'ю вони виїхали на море, а батько залишився. Вже повертаючись, на одному із блок-постів їх з батьком попросили вийти з машини.
Читайте також Україна гартувалася у вогні: як змінювалася армія за 30 років незалежності
Батьки казали мені як є. Ніхто війною це тоді не вважав. Все до певного моменту. Казали, що щось відбувається довкола. Щось, що суперечить нормальному людському життю. Казали, що треба їхати,
– пригадує Олександр.
Після 9-го класу Олександр вступив у приватний коледж у Києві. З ним тимчасово переїхали та батьки.
Однак, я не в те коло спілкування потрапив, не той інтерес був, і навчання моє відійшло на другий план. Я на все забив, зараз маю другу спробу,
– каже хлопець.
Олегу з Луганської області також виповнилося 11 років, коли розпочалася російсько-українська війна. Він пригадує, як в кінця травня 2014 року розпочалися бої на краю міста.
"Там були перші сутички та це нас хвилювало. З кожним днем було все гірше й гірше. Ті люди, які прийшли, захопили корпус СБУ. Я вчився в одній зі шкіл. Мої батьки були на роботі й подзвонили моїй бабусі. Вони попросили забрати мене, там щось починалося", – пригадує Олег.
За словами хлопця, мати пояснювала, що це тимчасова відпустка на два тижні. У Києві хлопчик пішов у школу, однак провчився там лише до жовтня 2014 року. У Луганській області залишалися бабусі та дідусі. Олег пригадує, що світла на окупованих територіях не було кілька місяців.
Зв'язку теж не було, тому мої батьки не знали, що з їх батьками. Було дуже складно виїхати до них, якщо у тебе не було машини. Мій дідусь один раз виїхав і подзвони матусі – у неї були сльози на очах, тому що було неочікувано і вона нарешті дізналася, що з ним все гаразд,
– розповідає Олег.
Хлопець пригадує, як сідав на потяг "Київ – Луганськ", щоб провідати родичів та віддати генератора на випадок, якщо світла знову не стане. Через деякий час сім'я остаточно повернулася у Луганську область.
"У будь-якому місці, де б ти не знаходився – зустрічаєш людей формі та зі зброєю. На ринку ти бачиш як солдати щось купують або просто ходять, але у них була зброя і це сильно напружувало", – каже Олег.
"Виховання" дітей в ОРДЛО / Фото з ресурсів окупованого Донецька
Після окупації Владислав з Донецької області також виїхав з матір'ю в Україну. Хлопець розповідає, що у його селі нічого, фактично, не залишилося.
"Там один ліхтар біля магазину і все. Є зруйновані будинки, але мені навіть подобається, як все ціле, а одна стіна обвалилась. Це дуже красиво. Пусті вулиці, інтернет погано ловить. Звичайне село, взагалі нічого немає. Там є блок-пост, який проїжджаєш. Ось і все", – розповідає хлопець.
В школу Владислав не ходив впродовж навального року. Батьки розповідали хлопчику, що "Росія проявляє агресію. Тому треба переїхати, щоб бути у безпеці". Додому він так і не повернувся. Разом з родиною вони перебралися згодом у Маріуполь.
"Я і до цього ще рік пропустив, бо я мав перелом двох рук і потрапив у лікарню. За все життя я так пристойно пропустив школу. Погано вийшло, але потім догнав, ЗНО складав. До речі, успішно. А з мого села всі друзі перебираються, хто куди", – каже Владислав.
Одяг та ліки: дорого та для "обраних"
У Луганській області високі ціни на одяг. Олег розповідає, що завозять його через російсько-українську митницю, де дають хабарі, а потім везуть у приватні підприємства. Тому, каже хлопець, коли приїжджаєш в Україну – все здається дешевим. В так званій "ЛНР" також з'явився "Держбанк" та картки, якими люди можуть розраховуватися у магазинах, використовуючи пін-коди.
Нас відрізали від світу. Тому в Україні все здається таким інноваційним,
– каже Олег.
За його словами, під час коронавірусу в деяких аптеках ліки продавалися не всім, "адже раптом вони знадобляться "обраним" – депутатам або міністрам".
"Для звичайних людей вони не були доступними, треба було мати зв’язки, щоб дістати. Тобто, є верхівка, а є звичайний люд", – зазначає хлопець.
До школи так званої "ЛНР" Олег пішов у 5 класі. Ще тоді, пригадує він, викладали давню історію України. Однак, через деякий час цей предмет скасували, а книжки замінили на нові підручники. Зокрема, "Історію Вітчизни" навчали по книжках "Історії Росії" під виглядом гуманітарної допомоги Кремля. На тиждень діти також мали одну годину "Української мови" та дві – "Української літератури". У 2019 році державну мову України скасували.
"У моїй школі пощастило і погляди на політику були більш нейтральні. Але, наприклад, вчитель з "Правознавство" та "Російської мови" були направлені на Росію. Ми вчили гімн республіки з "Російської літератури" на оцінку. Це вчителька захотіла і сказала: "Ось всі знають гімн, а ви не знаєте, вчіть". – каже Олег.
"Я знаю, ким я є і мені цього достатньо"
В школі, де навчався Олександр, також скасували "Історію України". За його словами, не зважаючи на регіон, в його навчальному закладі завжди викладали українською мовою. Однак, в 7-му класі предмет "Української мови" зробили факультативним, тобто не обов'язковим.
"Я ходив певний час, а потім також припинив. Я там один сидів, мені скучно було. Там досі не зрозуміло в яку сторону рухатися. Люди з перемінливими політичними поглядами дуже гостро сприймають всю цю ситуацію. Вони не знають, куди та що, якою мовою розмовляти і як позиціювати себе. У мене такої позиції немає, бо я знаю, ким я є і мені цього достатньо", – каже Олександр.
За його словами, багато вчителів звільнилися та виїхали. Зокрема, предмет "Географії" був у розкладі, але на практиці зовсім не викладався до кінця навчального року через брак кадрів. Хлопець пригадує як "повним ходом йшла агітація молодих кадрів".
"Ці вчителі були вищої категорії і їм не було сенсу в чомусь себе пригноблювати. Вони викладали 30 років українською, а після цього різко на російську перестрибнути? Я думаю, що буде важко", – сміється Олександр.
"Пісні співали, як в тих анекдотах: "Володимир Путін – молодець". До такого маразму це все доходило. Щоб виконати домашнє завдання з "Правознавства", ти маєш посилатися на якісь довідки з законів "ЛНР", аж до такого", – зазначає Олександр.
Хлопець пригадує, як посеред уроку у клас зайшла невідома жінка, роздала листівки й сказала: "Вам це треба вивчити на понеділок". На листівці був гімн "ЛНР".
"Ти повинен був знати його, ти ж "громадянин країни". Там же "країна", дуже смішна ситуація", – сміється Олександр.
"Ігри донських козаків" у Луганському національному університеті ім. Шевченка / Фото підконтрольних бойовикам ЗМІ
ЗНО, ЕДЕ чи внутрішній іспит?
В 11-му класі діти на окупованих територіях можуть складати три екзамени: Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) – якщо вступаєш в Україну, Єдиний державний екзамен (ЕДЕ) – якщо вступаєш у виші Російської Федерації або внутрішній – якщо залишався в Луганській області.
"Коли я їздив складати ЗНО, то познайомився з дівчинкою з іншої школи Луганської області. Їй сказали, що не видадуть атестат після того, як дізналися, що вона складає ЗНО", – каже Олег.
За його словами, дата складання екзаменів у Луганській області збігалися з датою, коли проходило ЗНО. Тому, треба було вибрати, що саме ти здаєш. Якщо ти хочеш вступати у російські виші, ти мав складати ЕДЕ. У кожної школи, за словами хлопця, була така можливість. Для цього діти мали написати заяву.
Олег пригадує, що ті, хто хотів навчатися у Росії, мали прокидатися близько 4:00 ранку та йти на автобуси, які спеціально формувалися. Після цього діти перетинають українсько-російську митницю та їхали у Російську Федерацію, де складали екзамени. Для тих, хто хотів залишитися, вищі навчальні заклади Луганської області самі організовували вступні іспити.
"Це як в СРСР було. Якщо ти хочеш вступити в Луганськ, то можеш вступати й за результатами ЕДЕ. Тобто, якщо у Росію тобі не вийде, то ти можеш сюди, у Луганську область", – каже Олег.
"У мене декілька однокласників складали ЕДЕ, ЗНО хотіли скласти більше людей. Але не у всіх це вийшло. Коли ти вступаєш в Україну, не дуже про це говорять, тільки, якщо є довірливі відносини. Я можу догадуватись, бо бачив як у коридорах домовлялися про репетиторство, шептались з вчителем, питали як вступити по програмі "Донбас – Україна", – розповідає Олег.
Хлопець розповідає, що більшість свого часу в Луганській області сидів вдома. До карантину кілька разів виїжджав в Україну.
"Я звик вдома більше сидіти або гуляв з братом. Я не так сильно контактував з однокласниками", – каже Олег.
Олег розповідає, що в "ЛНР" на вихідних часто відбувалися концерти "щоб розвеселити народ". В ОРДЛО також з'явився захід "День республіки". "Святкували" його Луганській області 12 травня, а в Донецькій – 13 травня.
"До карантину ледь не кожен тиждень хтось з російських співаків приїжджав. На "День республіки" там навіть салют був. 9 травня він тривав аж десять хвилин, дуже багато грошей йшло на ці заходи", – каже Олег.
Діти на окупованій території України / Фото з ресурсів окупованого Донбасу
Для того, щоб в'їхати у Луганськ, треба мати луганську прописку. Інакше тебе не впустять, наголошує Олег. Він пригадує, як одного разу переходив з другом митницю, щоб потрапити в Україну.
"Хтось із воєнних, хто регулює її, сказав до когось з людей: "Звертайтеся до Міністерства закордонних справ республіки". Ми стояли з другом і сміялися, що в Луганську воно є. Не знаю про яку ситуацію йшлося, але скоріше за все про те, що у людини не було луганської прописки. Це був гарний жарт", – сміється Олег.
Олександр розповідає, як проходив через блок-пост у Станиці Луганській. Основна кількість пенсіонерів, каже хлопець, регулярно виходить за пенсією в Україну через цей пропускний пункт.
"Це справжнє випробування, особливо влітку, коли натягнуті тенти залізні, стоять 200-300 людей у купці й немає як розвернутися, стоять під спекою. Там стабільно чергують швидкі медичні допомоги, які забирають дідусів та бабусь, яким стає погано. В такій атмосфері проходити цей пункт годин 5 – важко", – каже Олександр.
"Я дуже радий, що повернувся в Україну"
Олег розповідає, що його сім’я розуміла, що у Луганській області "ніякого майбутнього немає і в Україні більше можливостей реалізувати себе". До університету в Україні він поступив по програмі "Донбас-Україна" на бюджет. Однак, вся його родина залишилася у Луганській області, бо "у них там робота та свій дім".
До теми Російські ЗМІ та покарання для батьків: діти розповіли про життя на окупованих територіях
Сюди можуть вступати діти з тимчасово окупованих територій, Криму та діти з прифронтової зони, які навчалися на межі розмежування. Якщо ти не склав ЗНО, розповідає хлопець, то є можливість скласти інші екзамени. Для цього треба прийти в освітній центр "Донбас-Україна", де видадуть направлення. Після цього треба скласти два екзамени: з української мови та історії України, а третій екзамен складає окремо кожен університет. Дітям держава також надає стипендію – 4500 грн та забезпечує проживанням в гуртожитку.
Олег говорить українською мовою. У Луганській області він займався з репетитором в онлайн-форматі. Каже, ЗНО здав на високий бал.
"Я вважаю, що ця мова більш солов’їна. Цю мову потрібно знати. Можливість поїхати туди є, але можуть виникнути проблеми. Мені неприємно багато чого пам’ятати. Я дуже радий, що повернувся в Україну. Не дуже позитивне минуле", – каже хлопець.
"Мам, я хочу в Україну"
Олександр розповідає, що переважно всі однокласники здавали ЕДЕ, їх організовано на автобусах вивозили у Росію. З усієї школи він єдиний, хто вступив по "квоті-2".
"Коли мені вступати треба було, я сказав: "Мам, я хочу в Україну". І вона знайшла цю програму. Я тут народився, ця країна – ближча мені. Там все набагато складніше. Тут якийсь прохід до цивілізації, саме до цивілізації. Там тоталітаризм панує, мені таке не подобається. Це я про Росію зараз, бо на окупованих територіях він там ще іграшковий. Надумали собі щось", – каже Олександр.
Він розповідає, що з міста всі стараються виїхати. А в кого не було можливості, в кого будинок і земля – той залишається. У його батьків виникли проблеми з роботою. У матері, каже хлопець, є три вищі освіти та досвід роботи, а в Україну приїхала і мала працювати "в незрозумілій конторці". Батьки Олександра були підприємцями, однак з початком війни їм стало важко.
"Люди, які все життя пропрацювали головою, мають змінювати щось. Там не те що жити неможливо, просто уявіть, що ви виходити на вулицю у неділю, а в парку 90% людей, яких ви побачите – пенсіонери. Здавалося б, у неділю в парку мав би побачити сім’ю, яка гуляє з дитиною. Коли я сиджу і п’ю в центрі міста каву, то мені не хочеться бачити машину з чоловіками та з автоматами", – каже Олександр.
Зараз він поступив на бюджетну форму через програму "Донбас – Україна". Пригадує, як приїхав в Київ і пішов сам гуляти "куди очі бачать, бо немає комендантської години, все відкрито. Місто живе вночі".
"Тут вночі більше людей, ніж там вдень. Я не знаю, чи буду туди їздити, надто багато інтерв’ю дав. Я просто не приховую ніколи нічого, а мама хвилюється і каже, щоб я нічого лишнього не казав. А я такий який є. Що мені боятися? Я правду говорю. Те, що бачив – те і говорю. А якщо нас за правду наказувати будуть, то що це?" – розмірковує Олександр.