Дарію Гермак затримали під час останнього уроку. Дівчинку видала вчителька, яка певний час жила з нею під одним дахом.
Цікаво На Львівщині перепоховали 16 воїнів УПА, вбитих НКВС
10-річна Дарія допомагала повстанцям
Дарія Гермак народилася у 1936 році в селі Радохинці Мостиського району. З 10 років вона була зв'язковою Української повстанської армії.
"Ніхто не дивився у ті часи на молодий вік. Діти помирали. Їх, як котів, за ноги викидали, де які болота більші є. Ніхто їх не рахував. Такий був час", – розповіла Дарія Гермак.
Ще тоді маленька дівчинка самотужки вирішила допомагати повстанцям, адже серед них був і її брат Петро. За словами жінки, вона і зараз зробила б той самий вибір.
То була Українська повстанська армія, там нікого не примушували. Навіть діти допомагали у всьому. І чим могли допомагали дітям. Тому я в такому ранньому віці долучилася до помочі повстанцям,
– згадує співрозмовниця.
Дівчинка була досить дрібненькою, тож ніхто не міг подумати, що вона – зв'язкова. Дарія приносила воякам УПА їжу, розповідала, де "москалі", та, куди можна піти, а куди – ні. У 1950 році радянська влада засудила її брата.
"Брат був повстанцем, засудженим до смертної кари. Проте йому сказали, що ти й так "падохнєш", і дали 25 років каторги. На тій каторзі такі умови були, що люди довго не виживали", – додала жінка.
Після цього у родинному будинку Дарії Гермак оселилася вчителька. Дівчинці стало набагато важче допомагати УПА.
"Вона їла в нас, що було, нічого сама не готувала й разом з тим слідкувала за мною. Чому вона у нас поселилася? Де краща хата була, там і заселилась. Нікого не питали – хочеш, чи не хочеш", – розповіла Гермак.
Брат Дарії Гермак був повстанцем / Фото "Мілітарний"
До теми Львів просить Зеленського надати 98-річному ветерану УПА звання Героя України
Школярку засудили до 10 років таборів
Вчителька зауважила, що дівчинка постійно ходить до лісу. Вона стала слідкувати за Дарією. У сумці школярки жінка знайшла антирадянські листівки й зрозуміла, що вона допомагає УПА. Вчителька вирішила видати дівчину.
"Коли я вже дізналася, що вона мене видала, то казала татові: "Не звертайте ніякої уваги. Хай люди у селі беруть до себе. Виганяйте її скрізь, щоб і близько не було", – зауважила співрозмовниця.
На останньому уроці фізики 5 грудня 1951 року Дарію та двох інших дівчат-зв'язкових, Іванку та Анелю Тирус, затримали. Після допитів школярку арештували й доправили до в'язниці в Дрогобичі. Пізніше її перевели до Самбора. За "антирадянську пропаганду та агітацію" 14-річну дівчину засудили до 10 років таборів.
Спочатку Дарію відвезли в дитячу колонію суворого режиму в табори в Тутаєві Ярославської області. Згодом її перевели у Кінешму Івановської області.
"Була постійна амністія, колонія ставала порожньою, тож вони переміщали мене, як і ще двох політв'язнів – полячок із Західної Білорусі. Так нас кидали, щоб їм була зарплата за те, що ніби хтось в тій колонії є", – додала жінка.
В'язні у таборі ГУЛАГу / Фото Wikimedia Commons
Читайте також Тисячі засекречених документів НКВС викладають в мережу: унікальні фото
Дівчинку хотіли двічі вбити
Гермак розповіла, що умови в колонії були жахливими. Дівчинку називали "фашисткою" та всіляко з неї знущалися. Дарія відбувала покарання серед дітей, яких засудили за важкі злочини, зокрема, за вбивство.
"Мене навіть двічі хотіли вбити. Була така вихователька, яка казала на тих, хто вбивав людей: "С них еще люди будут". А про мене: "Я не знаю, зачем эту фашистку сюда привезли. Ее надо было сразу расстрелять". Тобто з тієї, що тата на шматки порізала чи двох сусідських дітей вбила, будуть люди, а з мене – ні", – додала жінка.
Співрозмовниця дивується, як у неї вистачило сили пережити такі важкі умови. Одного разу Дарія сіла обідати разом із іншими в'язнями. Вони одразу ж відібрали у неї їжу та розділили між собою. Дівчинці не лишили й шматка хліба. Вона постійно ходила голодною та пила воду, щоб не зомліти.
Знаєте, показували, що там було в німецьких концтаборах. Це навіть порівняти не можна з тим, як було в радянських таборах. Там був акцент на тому, щоб якомога більше нищити людей. Не важливо, хто, де та що, аби тільки нищити,
– відзначила Гермак.
Жінка зауважила, що у книзі Віктора Суворова прочитала про ту так звану радянську перемогу над фашизмом. Однак вона стала можливою завдяки безлічі життів.
"То не є перемога трупами, такою ціною. Стільки людських життів поклали. Це – поразка. Бо, що найцінніше в армії? Солдат. А як їх нема, то зброя сама не буде стріляти", – додала співрозмовниця.
Дарія Гермак (праворуч) / Фото "Територія терору"
Зауважте "Ми не співпрацюємо з окупантами": Львів не віддасть рештки агента НКВС, попри рішення суду
Труднощі після звільнення з табору
Дарію Гермак звільнили з ув'язнення у 1954 році. Після повернення вона пройшла 2 курси у Львівському державному університеті імені Івана Франка. Однак через свій політичний статус так і не змогла завершити навчання.
"Мені не дали вчитися. Сказали, що я не маю права мати вищу освіту. Тоді мені дали пораду: "Якщо ти закінчиш університет, тобі ніхто не дасть роботи, йди в якийсь технічний виш", – зазначила жінка.
Зрештою, вона вступила у технікум легкої промисловості. Дарія успішно довчилась і пішла працювати на швейну фабрику. Переслідування припинилися, однак за жінкою все ж продовжували слідкувати.
"Вже повстанців не було – всіх повбивали. То що там мене переслідувати. Просто слідкували. Але мені не було вже чого боятися", – додала Гермак.
Наразі Дарії Гермак – 85 років. Вона вже вийшла на пенсію. Жінка досі дотримується проукраїнських поглядів та не забуває свого минулого. Зокрема, у Радохонцях вона організувала створення меморіального місця, де поховано бійців УПА.
Відкриття виставки "Втрачене дитинство" / Фото Мирослава Трофимука
Цікаво Останній на Черкащині: у Тальному демонтують пам'ятник комуністичному діячеві
Біля "Території Терору" відкрилась надзвичайна виставка
Львівський меморіальний музей тоталітарних режимів "Територія Терору" відкрив виставку зі спогадами людей, які дітьми постраждали від радянського та нацистського режимів. Вона розташовується на площі, тож прийти сюди можна навіть у період жорсткого карантину.
Цілий рік співробітники музею працювали над записом свідчень людей, які у ранньому віці стали жертвами репресій, депортацій, свідками масових вбивств і геноцидів XX століття у Центрально-Східній Європі. Історії документували разом із чеською громадською організацією Post Bellum у межах міжнародного проєкту "Втрачене дитинство", який підтримує Євросоюз за програмою House of Europe.
Вуличну виставку "Втрачене дитинство: почуте та "непобачене"" відкрили 29 жовтня. Через карантинні обмеження подія відбулася в онлайн-форматі. Директорка музею Ольга Гончар розповіла, що проєкт створювали тоді, коли вже було зрозумілим, що 2021 рік буде роком у карантині. Тому фахівці усвідомлювали, що потрібно думати над новими форматами.
Наша виставка – це вуличний формат, тому навіть, якщо завтра все закриється, кожен зможе переглянути її на нашій музейній площі українською та англійською мовами,
– додала Гончар.
Героями виставки стали жителі та жительки Заходу України, кримська татарка та чешка. Дехто з них мав досвід зростання у таборах чи на спецпоселеннях. Інші ж народилися у ГУЛАГу або провели дитинство в період людських катастроф – Голокосту, Голодомору чи Другої світової війни.
Наприклад, на стенді є історія Гелени Естеркесової. Вона – свідок Голокосту, який відбувався в Європі. Своєю чергою, Калайджу Гульнар депортували разом із кримськими татарами. Також про своє життя розповіли люди, які постраждали за те, що їхні батьки були учасниками повстанського руху або підтримували його.
"Є історії двох доньок священників – тут ми показуємо досвід репресій проти греко-католицьких священників. Є історія Юрія Зірченка. Він і його батьки були свідками одразу кількох подій. Юлія Николин народилася у репресованих батьків на спецпоселенні, а є історія людини, яка народилася у таборі ГУЛАГу", – зауважив науковий співробітник музею Юрій Коденко.
На стендах розмістили фото оповідачів, їхню біографію та цитати, які часто показують не лише досвід однієї людини, а можуть бути спільними для багатьох, хто пережив страшні події XX століття. Також там є QR-коди, зісканувавши які, можна прочитати детальну історію кожного героя чи героїні на міжнародному архіві Memory Of Nations.
2-річні діти у "яслах" табору ГУЛАГу / Фото Юрія Зірченка
До теми Це суперечило концепції, – науковиця пояснила, чому СРСР приховував трагедію у Бабиному Яру
Сибір – не лише географічний орієнтир, а й історичний
Історикиня Ліана Бліхарська розповіла: коли Червона армія витіснила німецькі війська із Заходу України, мирне життя, на жаль, не почалося. Ще понад десятиліття тут тривала боротьба з антирадянським спротивом, підпіллям.
"Жертвами ставали не лише люди, які брали безпосередню участь в підпіллі, а також їхні рідні, родини. Часто жертвами були й люди, які з одного боку були змушеними переховувати партизанів, а з іншого – їх здавали сусіди", – додала історикиня.
Бліхарська зауважила, що переважно для проєкту записували інтерв'ю про переселення кінця 1940 – 1950 років. За словами історикині, про це потрібно говорити, адже люди, які пережили репресії, дуже швидко помирають, а пам'ять затирається.
Покоління молодих людей часто не знає про ці події. Ми не розуміємо, чому українці народжувалися в Омську, Челябінську, Комсомольську-на-Амурі, Казахстані. Сибір все частіше стає просто таким географічним орієнтиром, а не історичним,
– зазначила співрозмовниця.
Автори проєкту ставлять "втрачене" дитинство на противагу щасливому радянському.
"Однією з наших тез є те, що діти потребують дитинства. Усі вони потребували його, за винятком, якщо це не були діти "ворогів народу". Тобто в радянській державі для них не було місця. І такого "щасливого радянського дитинства" вони не бачили", – розповіла Бліхарська.
За словами історикині, дивно, але герої проєкту не говорили про своє дитинство, як про втрачене. Для багатьох з них це були просто спогади, які навіть викликають позитивні емоції.
"Це дуже тяжко збагнути, коли ти слухаєш про смерть, голод, про те, як діти, замість гратися, вчилися готувати ховрахів, щоб сім'я мала, що з'їсти, і водночас чуєш про прекрасну природу, саморобні іграшки, дружбу та успіхи в навчанні", – зауважила Бліхарська.
Маленький кримський татарин, депортований за "співпрацю з німцями" / Фото УІНП
Читайте також Не було нічого святого, – історик про радянські війська, які замінували й підірвали центр Києва
Яблука як символ повернення додому
Історикиня додала, що проєкт "Втрачене дитинство" спонукає глибше дослідити цю тему. Адже серед героїв були й такі, які нікому не розповідали про свій досвід, навіть своїм рідним.
"Наш проєкт є не лише про виселення, а й про повернення. Ми завжди про це питаємо, адже у 1953 році після смерті Сталіна жителі спецпоселень могли повернутись, бо їх звільнили з комендатури. Цікаво, що для багатьох людей, особливо дітей, які не пам'ятали України, повернення асоціювалося з яблуками", – розповіла Бліхарська.
Так, яблука стали провідним мотивом проєкту. Усі герої говорили, що ці фрукти в тайзі не ростуть, і їм було дуже цікаво, що таке ті яблука та які вони є.
"Бо батьки лише розповідали дітям про яблука. Це таке щось зовсім тривіальне, але дуже важливе", – зауважила історикиня.
Часто повернення в Україну було складнішим, ніж саме виселення. Адже репресовані просто не мали, куди повертатися. Людям не дозволяли приїздити до своїх рідних сіл і міст.
"Вони не могли прописатись, і через це не могли отримати роботи. Якщо сім'я поверталася з дітьми, то часто дітей віддавали бабусям, дідусям, якщо тих також не були вивезли. Тоді батьки їхали у великі міста, щоб можна було отримати роботу, і вже потім забирали дітей", – додала Бліхарська.
Здебільшого політв'язням вдавалося знайти постійне місце проживання через десятки років. Тож їхні діти вже дорослими поверталися до батьків. Окрім цього, вони не могли отримати належного доступу до вищої освіти.
"Усім треба було писати автобіографію і показувати паспорти, у яких мовилось, що вони народилися в Сибіру. І всі все розуміли", – зазначила співрозмовниця.
Історикиня підсумувала, що під час інтерв'ю з героями також говорили про проголошення незалежності у 1991 році. Вони розповідали, що для батьків найвизначнішою подією було побачити прапори України, які вивісили на будівлях. Тобто, попри тяжку долю та ув'язнення, вони не розгубили своїх патріотичних поглядів. Відтак великим щастям для репресованих було принаймні у старості стати свідками народження того, за що вони так жертовно боролися.
Велелюдний мітинг під Верховною Радою 24 серпня 1991 року / Фото Укрінформ
