Мирон Гордійчук – кандидат історичних наук, завідувач Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка та один з лідерів студентського протесту на Євромайдані. В інтерв'ю сайту 24 каналу в рамках проєкту "Барикади Гідності" чоловік розповів про загрози, які "стояли" перед Україною, про те, заради чого на революцію вийшли студенти, якими були перші виходи колон на Майдан Незалежності та як змінився характер протестів після силового розгону вночі 30 листопада 2013 року.
Актуально "За ці кілька хвилин ми переродилися": як герої у 2021 згадують перший кривавий розгін Майдану
"Основна загроза – це загроза суверенітету"
Мирон розповідає, що виріс у місті Бурштин Івано-Франківської області. Також він наголошує, що в студентських протестах було багато вихідців із західних земель України, але всі були дуже різними. Ті студенти, які були в Києві, дуже сильно відрізнялися від львів'ян, які були більш радикальними.
Ми направду намагалися знайти консенсус та зробити лінію більш виваженою, щоб київське суспільство нас зрозуміло. А те, що я родом із західних земель, впливає на мої уявлення. Я вважаю радянський період більшовицькою окупацією і де-факто до 2013 року Україна була пострадянською. У нас ще багато є проблем у цьому напрямку, але після Євромайдану ми стали чимось іншим,
– зауважив він.
В одному з інтерв'ю ви казали, що йшли на Революцію Гідності проти Митного союзу. Які загрози особисто ви бачили для України у зближенні з Росією?
Я історик. За останні 300 років вся наша кооперація з Росією була на шкоду нам. Як мінімум, ми повинні навчитися жити без Росії якийсь довгий час. Основна загроза – це загроза суверенітету. У нас було дві альтернативи – або Угода про асоціацію з ЄС або Митний союз та будь-які інтеграційні процеси з Росією.
Ми можемо подивитися на нинішню Білорусь, яка є учасницею цього інтеграційного процесу, де зараз є умовно спільна держава і, можливо, на якомусь етапі вона буде поглинута. Після розпаду СРСР, будь-який інтеграційний процес – це спроба відновити якийсь імперський проєкт. До того ж нинішні росіяни говорять про це відкрито. Ідея "руского міра" з'явилася у 2008 році.
Мирон Гордійчук / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Насправді до Революції Гідності на моїй пам'яті був мовний майдан. Ситуація була схожою на білоруську, де української мови було мінімум. Ми мали б ситуацію, що в Східній Європі є Росія і російська мова та культура, Україна та російська мова та культура. Це вже культурні передумови для поглинання. Основна небезпека – це поглинання.
Я історик і мені дуже важливо те, що Україна має ствердитися як окрема нація, бажано політична. Якщо це буде у союзі з Росією, то цей процес буде або загальмований, або зведений нанівець, і де-факто це могло б призвести до російської ідентичності, тобто "дружби народів", "одного народу". І наш ворог апелює до того, що українці та росіяни – це один народ.
Історія з Митним союзом – це історія про те, що нам би почали розказувати, що ми один народ.
У "Координаційну Раду Майдану" також входило більше львів'ян?
Це був дуже складний хаотичний процес. Якщо говорити з учасниками Помаранчевої революції, то на той момент була чітка структура. У тому Майдані, до якого значно краще готувалися, було близько двох тисяч людей, які організаційно витягували все. На момент Революції Гідності мені було 22 роки, я ровесник нашої країни. Були люди з досвідом Помаранчевої революції, було нове покоління. Організаційно це все виглядало складно, бо в часи Януковича в громадянського суспільства була величезна апатія.
"Через наївність, мабуть, все й спрацювало"
Тобто, байдужість?
Так величезна нескоординованість дій, всі нарікали на дії один одного, й ми, як студенти нарікали на дії тогочасної опозиції. Хотілося б дистанціюватися від неї, й ми говорили, що ми аполітичні, хоча треба було казати, що не партійні. Тобто, відсторонитися від партій, але ми, студенти, не розуміли, що це все, що ми кажемо, – політичні вимоги насправді. Ця наївність була присутня в багатьох людей тоді. І внаслідок цієї наївності, мабуть, все й спрацювало.
Коли почався Майдан, були дуже розрізнені сили, не було чіткої структури, яка б заводила щось. 21 листопада вийшли люди і я був того вечора. Потім було вшанування жертв Голодомору і треба було зробити так, щоб Майдан "дожив" до неділі. Всі наші ресурси були кинуті на це.
Ви є одним з лідерів студентського протесту. Як гуртували студентів, що ви їм говорили?
24 листопада, коли був мітинг на Європейській площі, так сталося, що Станіслав Грещишин, з яким ми жили в кімнаті, створив групу в соціальній мережі "КНУ йде на Майдан". Тоді вже існувала група "КПІ йде на Майдан". У підсумку так сталося, що я виводив колону КПІ. Тобто, вже 24 листопада, як мінімум, студенти з КНУ імені Т. Шевченка та КПІ колонами по сто людей йшли на Євромайдан.
Читайте Я ніколи не бачив такої спільноти людей, – інтерв'ю з Олегом Рибачуком про Революцію Гідності
Нам треба було якось дотягнути до четверга, коли Янукович підпише або не підпише Угоду у Вільнюсі. Ми мали зробити низку акцій протесту. Найлегше в мегаполісі підняти студентів. Вони найлегше піддаються і не треба відривати людей від роботи. Ми мали запустити помітну хвилю.
Гордійчук каже, що найлегше в мегаполісі підняти студентів / Фото Валентини Поліщук, 24 канал
Тези могли звучати так: "Це покоління політиків не підписує, так дозвольте нашій молоді, пам’ятайте, що ми є". За місяць до того в Молдові пройшли масові акції на підтримку євроінтеграції й ми цим захоплювалися. Нам видавалося, що молдавани – молодці, а ми – нікчеми, які нічого не можемо зробити. У Львові ці події розгорталися значно швидше, бо там представників Януковича було мало і всі були налаштовані опозиційно до того режиму.
24 листопада вже створилися, на жаль, два Майдани: один на Європейській площі, так званий "політичний", а один біля Стелли Незалежності, так званий "громадянський". Були певні розбіжності й ми страшно були незадоволені тогочасною опозицією. У перші ж дні була створена "Координаційна Рада Майдану", де проводилися наради та до розгону студентів багато чим керувала саме вона.
На тому великому мітингу треба було оголосити, що наступний тиждень – це тиждень студентського страйку. Хлопцем, який оголосив про це, виявився я. Але все було нескоординовано.
Спершу було домовлено, що попереджувальний страйк буде в середу. А в четвер мав бути великий страйк. У Києво-Могилянській академії було старше покоління, представники якого входили в цю спільноту й вони були ще учасниками Помаранчевої революції. Відповідно вони штовхали швидше цей процес. І так сталося, що у вівторок "Могилянка" виходила на велику акцію протесту.
Мирон Гордійчук оголошував на Майдані про студентський страйк / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
Ми розуміли, що вони прийдуть до університету Шевченка, а він не готовий до цього. Ми попросили всіх своїх студентів зібратися біля пам’ятника засновникам Києва. Прийшло близько 100 людей й ми створили "страйковий комітет" одразу на місці. Хоча формально та юридично про те, що ми не ходимо на пари, що ми страйкуємо, мали б оголосити органи студентського самоврядування.
"Сарафанне радіо" зашаруділо і було зрозуміло, що буде достатньо велика кількість людей. Навіть те, що 1000 студентів університету Шевченка вийшло – це "вау". Я де-факто розривався між "Відсіччю", яка займалася організаційними моментами, та цим страйковим комітетом.
Потім ми вели переговори з іншими вишами, бо треба було і їх підіймати. В університеті Шевченка на той момент сидів перший заступник Табачника – Євгеній Суліма. Я знаю, що він закрив в кімнаті голову студентського самоврядування Інну Степанець, яка нас підтримувала, щоб вона не вийшла до студентів. На перерві закрили й університет, але студенти були на вулиці. Так відбулося об’єднання двох колон. Тоді відбулася перша така натхненна акція.
"Ми зробили не свідомо, але фантастично правильно"
Яку роль зіграли студенти в Революції Гідності?
Студенти намагалися як мінімум взяти на себе відповідальність та "погратися" в злагодження якихось позицій. У середу ми вже підтягнули значно більше навчальних закладів, а в четвер вже були й львівські. Направду, якщо підсумовувати ці активності ходіння з колонами, то все це було дуже мирно. Ми збиралися у парку Шевченка та йшли на Майдан. Була створена така симпатична картинка, яка дуже надихала.
А дорослі були незадоволені тим, що ми робимо. Але мені видається, що ми зробили не свідомо, але фантастично правильно. Це була така позитивна атмосфера без розчарування. Якби це була агресивніша атмосфера, то суспільство могло б побачити, що "придурків побили, вони ж самі ненормальні були". Так сталося, ми ж не знали, що буде розгін Майдану.
У четвер зібралося близько 15 тисяч. Я належу до тих людей, які вважають, що хвиля студентського протесту була зреалізована від сили на третину. У часи Помаранчевої революції збиралося 50 тисяч студентів. У Києві значно більше студентів, а навчальний процес був припинений тільки у "Києво-Могилянській академії". Тому я б не вважав цю хвилю успішною.
Ввечері у четвер все видавалося закінченим. У будь-яких акціях протесту треба красиво зайти та вчасно вийти. Інакше це виходить маргіналізація протесту. Це була історія про "гру в довгу", ми програвали кілька років. У моїй голові, ми мали б створити щось, що дає гіпотетичну можливість Віктору Федоровичу не переобратися у 2015 році.
Мирон Гордійчук / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
На початках, у перші дні це виглядало, як передісторія 2015 року, бо всі розуміли, що вибори й ця суспільна ситуація може розігратися у 2015 році. Я до кінця не вірив, що революція переможе, бо ми були приречені чинити опір. Якби не було з боку тодішньої влади проявів терору, то ми могли б програти.
Як ви пам’ятаєте перший розгін Майдану?
Ми всі думали, що все має закінчитися. У п’ятницю великих ходінь не було. Було багато розчарованих людей, які прийшли на Майдан. Говорилося вже про те, що ми згортаємося, що ми цей бій програли, головне не програти війну. Ми вже в той день думали як зберегти цю протестну активність та як захищати права студентів від репресій. У ту ніч розгону я ночував у гуртожитку, оскільки пару ночей до цього я був десь на Майдані.
Масовий протест проти свавілля "беркутівців" став переломним моментом в українських протестах кінця 2013 року, змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий, а також додавши їм масовості. Які у вас були думки, емоції, коли ви побачили новини про побиття?
Близько 5:00 ранку мені зателефонували дівчата з "Могилянки" та сказали, що "прокидайтеся, побили". Перші години дзвонили до наших студентів та запитували, чи все з ними гаразд, чи не покалічені вони. Пів дня я був зазначеним в списках "зниклих безвісти". Мені телефонували родичі.
30 листопада були такі списки людей двадцяти, які зникли безвісти. Я, чомусь, був серед них. Я людина, яка готувалася до таких революційних подій. Які були емоції? Банально вийти на акцію протесту. Ти ж розумієш, що це все набуває великого історичного масштабу.
Гордійчук каже, що після побиття студентів розумів, що все набуває великого історичного масштабу" / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
А хто складав ці списки?
"Координаційна Рада Майдану", кому не додзвонилися. Я не зрозумів, чому я туди потрапив. В суботу вже була велика кількість людей і тут вже накопичувалася агресія відповіді. Будучи учасником громадянського руху "Відсічі", я встиг в друкарню на вулиці Пушкінській завезти листівки, які роздавалися на Майдані.
Що там писали?
Виходьте на протест 1 грудня. Це був момент, коли ти ставав рядовим учасником чогось дуже великого та глобального. І студенти були однією з частин цього всього. Я скажу чесно, що є міф, що побили дітей, але там не тільки діти, тобто, студенти були. Були різні люди, які в ту ніч ночували, але чому застосували невиправдану силу – я не розумію.
У цей день починають встановлювати житлові намети та металеві щити. Ви також залишалися ночувати на Майдані?
Тоді настала справжня зима, було холодно. І я кілька ночей був на Майдані, а зазвичай я був вдень. Не так важливо було стояти на Майдані, як важливо забезпечувати, щоб на Майдані була стала кількість людей. Я був у 16 сотні Самооборони Майдану, яка була на базі ГР "Відсіч" біля Лядських воріт.
У нас дерев’яна хатинка, ми з дощок склепали хату. За 15 метрів від нас жив Сергій Нігоян, але я з ним не був знайомий. Він постійно тут був і це була трагедія для нас. На Майдані вночі треба було чергувати в спокійніші дні, а в інші, коли були сутички, то всі все кидали та йшли туди.
Сергій Нігоян – учасник і один із бійців 3-ї сотні Самооборони Майдану, вбитий під час протистояння на вулиці Грушевського в Києві / Фото з архіву 24 каналу
1 грудня пройшло "народне віче". Як ви його пригадуєте?
Було багато посмішок. Ми пройшлися колоною, потім були заворушення в Урядовому кварталі. Тоді було відчуття того, що влада впала, така була інформаційна блокада. Ти просто ходив і спостерігав на подію фантастичного розмаху. Було натхнення братання, емоційне піднесення, бо 1 грудня вийшло дуже багато людей за щось добре та проти всього поганого.
До теми Народжені на Майдані: спогади людей, з яких почалась Революція Гідності
Все погане асоціювалася з тим, що було напередодні. Тоді захопили КМДА, треба було показати, що ми фіналізували цей день якимись здобутками. Це все почало нагадувати Помаранчеву революцію з захопленими будівлями в центрі. Формувалася така собі "січ", згодом почнуть створюватися загони самооборони. І знову все зупинилося, бо політики не були готові висунути ультиматум.
"Це закономірний процес, просто був би інший привід"
Вже зараз 8 рік російсько-української війни, чи думали ви тоді, що саме так будуть розгортатися події?
Я історик. І це закономірний процес, просто був би інший привід. Якщо ви пригадаєте інформаційне поле перед Євромайданом, то там стріляли в наших рибалок, були економічні війни, газові війни.
Росія розв'язувала свої проблеми на Кавказі та після Грузії, тому все було зрозуміло: або ми розвиваємося у напрямку їхньої політики й вони нас поглинають мирно, або ми пробуємо відійти й буде така реакція.
Гордійчук каже, що після подій у Грузії вже все було зрозуміло / Фото 24 каналу, Валентини Поліщук
А під час Революції Гідності було зрозуміло, що буде війна?
Хотілося вірити, що це буде через рік або три, що буде час підготуватися. Було зрозуміло, що були літаки забезпечення для "Беркуту", якісь такі постачання. Було зрозуміло, що ми були під російським протекторатом у форматі Януковича. Не хотілося до останнього вірити, що це буде сьогодні. Могло бути по-різному. Я вважаю, що росіяни зробили глобальну помилку, що окупували Крим та частину Донбасу.
На відео, опублікованому в ЗМІ ще 1 грудня, видно, що "Беркут" обходиться з затриманими з особливою жорстокістю. Коли за ґратами опинялися люди, котрі виборювали свободу, котрі виборювали своє право на справедливість, право на свободу думки та свободу мирних зібрань. Якщо порівняти права людини в Україні тоді та зараз, то як змінилася ситуація?
На мою думку, ситуація з правами людини покращилася, бо я за вісім років не бачив брутального, не покараного розганяння якогось мирного протесту. Було кілька неприємних моментів, але всі зразу вибачалися. Якщо говорити про права певних меншин, то я бачу разючу зміну ставлення до них.
Як відбувався жорсткий розгін Євромайдану в 2013 році: дивіться відео
Також у нас можна говорити майже все, тобто є свобода слова. У нас була тема про створення національного мовника, бо на каналах ти бачиш позиції олігархів. Я б сказав, що більшість наших каналів – припартійні структури. Також мені прикро, що культурно-просвітницького контенту мало.
"Нам треба шукати всім разом уявлення, що таке Україна"
Ви якось казали, що "молоді люди є набагато ближчими до європейців та набагато далі від своїх батьків по поглядах". Дійсно, багато представників старшого покоління – вихідці з СРСР. Яку роль грає освіта для ментального самоусвідомлення та ідентичності? Та як можна об’єднати в Україні всі покоління?
Об’єднати щось та зробити однаковим можна лише у тоталітарному режимі. Не буває такого, що ви об’єднали. Нам треба шукати всім разом уявлення, що таке Україна. Ми можемо бути різними, але ми не шукаємо нічого спільного з тими, хто вважає, що України не існує. Якщо ми визнаємо, що українська нація існує, то далі всі ми "одного поля ягоди".
Якщо ми виносимо за дужки тих людей, які не сприймають українську державність як таку, а, на жаль, такі є. Після розпаду СРСР всім тим, хто жив тут, дали громадянство, зокрема, і окупантам. Ми ж повинні визнати, що представники КДБ, інших структур, які бачили цю територію виключно як частину російського простору, тут залишилися. Деякі з цих людей, вибачте, не спроможні вивчити українську мову за 30 років.
Ми можемо дискутувати що таке Україна, чи вона виключно для українців, чи для політичних українців. Ми можемо бути абсолютно різних поглядів, але якщо ми займаємо позицію, що в нас є український суверенітет, якою вже буде Україна – ми вже домовимося. Не можна домовлятися з тими людьми, для яких Україна – це помилка на політичній карті.
Цих людей виносимо за дужки, а далі будемо домовлятися. Я думаю, що спокійно можна домовитися через концепцію багатоманітності та різноманітності поглядів. Ми ж насправді вибрали дуже лагідну модель українізації. Мені 31 рік йде, а цей процес ніяк не завершиться, це дуже прикро.
Тут кожен другий депутат, який йде на політичне ток-шоу, говорить іноземною мовою, яка асоціюється з державою, з якою ти воюєш, це прикро. Я не думаю, що до жителів Донбасу треба звертатися російською мовою, бо "вони не поймуть". Я вважаю, що за 30 років вже немає українців, які не зрозуміють.
Революція Гідності / Фото Волинських новин
Ви аналізували для себе, якби "режим Януковича" не був подоланий, у якій ситуацій ми зараз би були?
У Білорусі. Я б сидів. Це прикро. У мене є знайомий білорус Кім Самусенко, який вже рік сидить, його брат сидить. У нього 1-річна донька і він сидить, бо вони програли свою революцію. Кім належить до тих, хто розуміє, що їхня революція має вести до антиросійського напрямку. Не знаю, як це закінчиться для нього. Мабуть, буде колись національним героєм Білорусі. Ми, наприклад, ніч перед розгоном нормально ставилися до того, що ми сядемо.
Кожну річницю Революції Гідності хочеться підсумувати, наскільки вдалося втілити те, заради чого виходили люди. На вашу думку, наскільки вдалося?
Вдалося змінити владу та не вдалося змінити систему. До того ж це більше про постреволюційний період. Найважливіше, що вдалося відстояти суверенітет і ми втратили не так багато, як могли втратити. Найважливіше, що вся владна вертикаль залишається в рамках порядку денного Майдану. Революція Гідності – це ключовий етап української історії всього післярадянського періоду. Це "зачаття нації", це майданна історія.