Радість бути поруч з рідними: затишні різдвяні традиції журналістів 24 каналу

Про те, як журналісти та їхні рідні готуються до Святвечора, які страви подають до столу, як проводять 7 січня, у що вірять та які різдвяні спогади бережуть ще з дитинства, читайте у матеріалі в межах проєкту сайту 24 каналу "Українське Різдво".

Читайте також Кутя, колядки, вертеп і напій Маннергейма: різдвяні традиції українців США і Канади

Багато років тому, приблизно 23 грудня. Мороз показує свою владу, щипаючи за щоки, під ногами скрипить сніг. З портфелем я йду зі школи. На вулиці вечоріє. Біля дому мене зустрічає дідо. Він каже кодові слова: "все є, купила". Я мимоволі всміхаюся, запитуючи "полуничний?". Дідо ствердно киває головою. Ми сміємося. Це наш щорічний ритуал – бабця тижнів за 2 до Різдва їздить на ринок, аби купити все для 12 страв на Святвечір, а дідусь завжди мене інформує про успішність бабусиних покупок. Особливо про те, чи вдалося знайти полуничний кисіль, який обожнює вся дітвора. А потім я чекаю, дні повзуть особливо повільно, та мені трепетно й радісно водночас. Я перегортаю листки календаря, аж поки він не сповістить – час.

Я весь день не їм, щохвилини фантазуючи, як кластиму до рота всі ті 12 страв. У результаті це зробити важче, ніж мені думалося. На небі з'являється вона – перша зірка. Дідусь пильно її відстежує. Тоді спішить у хату оголосити, що народжується Христос. Тут і для кожного – для мене, мами, тата, сестри, братів, дідуся, бабусі, тітки, дядька. Сьогодні, так само як 2 тисячі років тому у далекому Вифлеємі.

Ми молимося, а тоді їмо. Спершу часник, потім кутю. Я весь рік так чекала тих вареників з капустою. Я мала й щаслива. Я відчуваю затишок і спокій – ми разом, ми сміємося, ми довго колядуємо. Потім я віншую. Я вірю, що малому Ісусику теж дуже затишно у його яслах. Але я подумки накриваю його своїм теплим пледом.

Наступного тижня, коли ще зовсім темно, я йду у церкву. Хор співає по-особливому святково, я у ньому. Відчуваю себе чудово, адже причетна до чогось важливого.

Потім гості, сміх, забави та знову колядки.

Наш час. Я досі чекаю Різдво та Святвечір. За нашим столом сидять не всі, хто був у моєму дитинстві. Хтось святкує вже на небі (я щиро вірю у це), ще хтось – далеко від рідного дому. Та стільці не пустують, їх займають нові люди. Тепер я сама виглядаю першу зірку. Побачивши її, завжди згадую діда й мимоволі усміхаюся.

Затишок, подарунки та рідня: Різдво Катерини Козачинської

Родина заступниці головного редактора Катерини Козачинської святкує Різдво 7 січня. Журналістка родом з міста Миколаєва (того, що обласний центр). Пригадує, що її батьки дотримувалися посту, який передував Різдву. Вона ж у дитинстві постила лише на Святвечір.

Ввечері 6 січня на столі обов'язково були 12 пісних справ. Стравами вважали і сіль, і хліб. Ми запалювали свічку, читали молитву і сідали до столу– пригадує Катерина.

А ранок 7 січня був часом вітати всіх з Різдвом. "У нас була традиція, щоб похресники принесли подарунки своїм хрещеним. Ми могли завітати в гості один до одного з дарунками, затишно провести час", – каже журналістка. Такі моменти назавжди закарбувалися в її пам'яті – в одному місці збираються частинки родини, які у звичайні дні бачилися не часто. Для дітей то була особлива радість, адже можна було досхочу награтися.

Та, мабуть, найприємніші для Катерини моменти – зустрічі у бабусі та дідуся: "Це було суперзатишно – на вулиці сніг, ми даруємо один одному подарунки, розмовляємо, сміємося".

Родина журналістки не ходила колядувати й щедрувати. Однак у школі збиралися вертепи, які вітали з Різдвом вчителів у їхніх домівках. Це теж потрапило у скарбничку найцінніших спогадів Катерини.

Кудись далеко на одвірки відійшла традиція дарувати подарунки на Новий рік. Діда Мороза остаточно витіснив святий Миколай. Журналістка тішиться, що українці з різних куточків країни стають єдиними у тому, як, коли та що святкувати – "більш проукраїнськими".

Святвечір, ялинка й сіно: традиції Івана Магуряка

Редактор стрічки новин Іван Магуряк розповів, що на Бойківщині, звідки він родом, є багато особливих різдвяних традицій. Наприклад, перед вечерею на Святвечір увесь день ніхто не їсть. "Ну принаймні, кожен старається це робити", – додає Іван. Також у його родини вже роками існує й інша чудова традиція – прикрашати ялинку 6 січня.

У нашому домі ялинка стає саме різдвяним символом– наголошує журналіст.

Ще дитиною він кілька разів вмовив батьків прикрашати лісову красуню до Нового року. Однак тепер сам наполягає на тому, аби робити це на Святвечір.

Різдвяна вечеря в родині Івана ніколи не обходиться без м'якого сіна на столі. "Після трапези ми ним зв'язуємо столове приладдя", – каже він. Ще предки вірили, що так родина триматиметься разом увесь наступний рік.

Зверніть увагу Купання, солом'яні павуки, керечун та бетлегеми: як українці в давнину Різдво святкували

Дідусь зі сіном, молитва і спільні тарілки: Різдво Наталі Боднар

Для керівниці відділу новин Наталі Боднар Різдво і Святвечір – особливі й дуже затишні свята. У ці дні вся родина збирається у бабусі у селі на Львівщині. Різдвяних традицій обов'язково дотримуються, бо вірять – у цьому вся магія святкування.

Вранці 6 січня, на Святвечір, бабуся з мамою або тіткою журналістки починають готувати пісні страви.

Квасівку, капусту з горохом, вареники, пампухи, рибу, кутю. До себе на кухню стараються нікого не пускати, щоб "добре виросло тісто на пампухи"– каже Наталя.

Вона ж з племінниками у той час прикрашає ялинку – скляними іграшками й цукерками. Солодощами на свята ласуватиме дітвора.

За однією з родинних традицій, перед вечерею до хати заходив дідо і заносив оберемок сіна, кажучи: "На щастя, на здоров'я, з тими святами. Дай Боже ті пережити й наступні дочекати. Христос Рождається". Далі чоловік ставив це сіно під стіл як символ того, на якому народився Ісус.

До столу родина сідає лише після того, як на небі з'явиться перша зірка. "У нас є ще традиція не їсти нічого протягом дня аж до святої вечері, не ходити до чужого і нічого не позичати", – додає Наталя.

Перед тим як сісти за стіл, в хаті вимикають усе світло, горить лише свічка і ялинка. Далі усі разом моляться вголос. Тільки після цього сідають за стіл. Спершу найстарший в сім'ї (раніше це був дідусь, а останній рік – бабуся журналістки) розламує, роздає кожному шматочок коляди (мініпроскурки, яку дають в церкві напередодні) і до кожного вітається словами "Христос Рождається", у відповідь лунає "Славімо Його".

Тоді на стіл по черзі ставлять 4 спільні для всіх тарілки зі стравами. Окремих тарілок для кожного не дають, бо їдять по 3 – 4 з однієї.

За вечерею кожен обов'язково має з'їсти зубчик часнику, щоб бути здоровим весь наступний рік, і попробувати хоч трішки кожну страву– розповідає журналістка.

А далі коляда – спершу співають усі разом, тоді – діти. Тільки після цього можна йти колядувати по селу.

Після вечері ложки, якими їли, бабуся Наталі зв'язує моточком сіна і ставить під скатертину, щоб уся родина була разом жива й здорова весь наступний рік. На столі залишають горіти свічку.

На Різдво усі вранці йдуть до церкви, тоді снідають, після цього – до родичів і друзів з колядою.

Різдвяна служба у церкві: відео Наталі Боднар

Гнізда для куті та вечеря хрещеним: Різдво Вікторії Довгань

Редакторка новин Києва Вікторія Довгань розповіла про різдвяні традиції своєї родини. Зокрема, про те, в що вірять жителі села Пологи Гайсинського району Вінниччини, де живе її бабуся.

Найцікавішою для журналістки з дитинства й донині є традиція вимощувати гнізда для куті.

Перед Святвечором бабуся завжди робить гніздечко зі жмутка сіна на покутті під образами. Коли вносить кутю, діти мають залізти під стіл і приказувати: "Кво-кво-кво, іде кутя на покуття, а квочки на яйця"– ділиться Вікторія.