Про те, як журналісти та їхні рідні готуються до Святвечора, які страви подають до столу, як проводять 7 січня, у що вірять та які різдвяні спогади бережуть ще з дитинства, читайте у матеріалі в межах проєкту сайту 24 каналу "Українське Різдво".

Читайте також Кутя, колядки, вертеп і напій Маннергейма: різдвяні традиції українців США і Канади

Багато років тому, приблизно 23 грудня. Мороз показує свою владу, щипаючи за щоки, під ногами скрипить сніг. З портфелем я йду зі школи. На вулиці вечоріє. Біля дому мене зустрічає дідо. Він каже кодові слова: "все є, купила". Я мимоволі всміхаюся, запитуючи "полуничний?". Дідо ствердно киває головою. Ми сміємося. Це наш щорічний ритуал – бабця тижнів за 2 до Різдва їздить на ринок, аби купити все для 12 страв на Святвечір, а дідусь завжди мене інформує про успішність бабусиних покупок. Особливо про те, чи вдалося знайти полуничний кисіль, який обожнює вся дітвора. А потім я чекаю, дні повзуть особливо повільно, та мені трепетно й радісно водночас. Я перегортаю листки календаря, аж поки він не сповістить – час.

Я весь день не їм, щохвилини фантазуючи, як кластиму до рота всі ті 12 страв. У результаті це зробити важче, ніж мені думалося. На небі з'являється вона – перша зірка. Дідусь пильно її відстежує. Тоді спішить у хату оголосити, що народжується Христос. Тут і для кожного – для мене, мами, тата, сестри, братів, дідуся, бабусі, тітки, дядька. Сьогодні, так само як 2 тисячі років тому у далекому Вифлеємі.

Ми молимося, а тоді їмо. Спершу часник, потім кутю. Я весь рік так чекала тих вареників з капустою. Я мала й щаслива. Я відчуваю затишок і спокій – ми разом, ми сміємося, ми довго колядуємо. Потім я віншую. Я вірю, що малому Ісусику теж дуже затишно у його яслах. Але я подумки накриваю його своїм теплим пледом.

Наступного тижня, коли ще зовсім темно, я йду у церкву. Хор співає по-особливому святково, я у ньому. Відчуваю себе чудово, адже причетна до чогось важливого.

Потім гості, сміх, забави та знову колядки.

Наш час. Я досі чекаю Різдво та Святвечір. За нашим столом сидять не всі, хто був у моєму дитинстві. Хтось святкує вже на небі (я щиро вірю у це), ще хтось – далеко від рідного дому. Та стільці не пустують, їх займають нові люди. Тепер я сама виглядаю першу зірку. Побачивши її, завжди згадую діда й мимоволі усміхаюся.

Затишок, подарунки та рідня: Різдво Катерини Козачинської

Родина заступниці головного редактора Катерини Козачинської святкує Різдво 7 січня. Журналістка родом з міста Миколаєва (того, що обласний центр). Пригадує, що її батьки дотримувалися посту, який передував Різдву. Вона ж у дитинстві постила лише на Святвечір.

Ввечері 6 січня на столі обов'язково були 12 пісних справ. Стравами вважали і сіль, і хліб. Ми запалювали свічку, читали молитву і сідали до столу,
– пригадує Катерина.

А ранок 7 січня був часом вітати всіх з Різдвом. "У нас була традиція, щоб похресники принесли подарунки своїм хрещеним. Ми могли завітати в гості один до одного з дарунками, затишно провести час", – каже журналістка. Такі моменти назавжди закарбувалися в її пам'яті – в одному місці збираються частинки родини, які у звичайні дні бачилися не часто. Для дітей то була особлива радість, адже можна було досхочу награтися.

Та, мабуть, найприємніші для Катерини моменти – зустрічі у бабусі та дідуся: "Це було суперзатишно – на вулиці сніг, ми даруємо один одному подарунки, розмовляємо, сміємося".

Родина журналістки не ходила колядувати й щедрувати. Однак у школі збиралися вертепи, які вітали з Різдвом вчителів у їхніх домівках. Це теж потрапило у скарбничку найцінніших спогадів Катерини.

Кудись далеко на одвірки відійшла традиція дарувати подарунки на Новий рік. Діда Мороза остаточно витіснив святий Миколай. Журналістка тішиться, що українці з різних куточків країни стають єдиними у тому, як, коли та що святкувати – "більш проукраїнськими".

Святвечір, ялинка й сіно: традиції Івана Магуряка

Редактор стрічки новин Іван Магуряк розповів, що на Бойківщині, звідки він родом, є багато особливих різдвяних традицій. Наприклад, перед вечерею на Святвечір увесь день ніхто не їсть. "Ну принаймні, кожен старається це робити", – додає Іван. Також у його родини вже роками існує й інша чудова традиція – прикрашати ялинку 6 січня.

У нашому домі ялинка стає саме різдвяним символом,
– наголошує журналіст.

Ще дитиною він кілька разів вмовив батьків прикрашати лісову красуню до Нового року. Однак тепер сам наполягає на тому, аби робити це на Святвечір.

Різдвяна вечеря в родині Івана ніколи не обходиться без м'якого сіна на столі. "Після трапези ми ним зв'язуємо столове приладдя", – каже він. Ще предки вірили, що так родина триматиметься разом увесь наступний рік.


Святковий стіл родини Івана Магуряка / Фото з архіву журналіста

Зверніть увагу Купання, солом'яні павуки, керечун та бетлегеми: як українці в давнину Різдво святкували

Дідусь зі сіном, молитва і спільні тарілки: Різдво Наталі Боднар

Для керівниці відділу новин Наталі Боднар Різдво і Святвечір – особливі й дуже затишні свята. У ці дні вся родина збирається у бабусі у селі на Львівщині. Різдвяних традицій обов'язково дотримуються, бо вірять – у цьому вся магія святкування.

Вранці 6 січня, на Святвечір, бабуся з мамою або тіткою журналістки починають готувати пісні страви.

Квасівку, капусту з горохом, вареники, пампухи, рибу, кутю. До себе на кухню стараються нікого не пускати, щоб "добре виросло тісто на пампухи",
– каже Наталя.

Вона ж з племінниками у той час прикрашає ялинку – скляними іграшками й цукерками. Солодощами на свята ласуватиме дітвора.

За однією з родинних традицій, перед вечерею до хати заходив дідо і заносив оберемок сіна, кажучи: "На щастя, на здоров'я, з тими святами. Дай Боже ті пережити й наступні дочекати. Христос Рождається". Далі чоловік ставив це сіно під стіл як символ того, на якому народився Ісус.

До столу родина сідає лише після того, як на небі з'явиться перша зірка. "У нас є ще традиція не їсти нічого протягом дня аж до святої вечері, не ходити до чужого і нічого не позичати", – додає Наталя.

Перед тим як сісти за стіл, в хаті вимикають усе світло, горить лише свічка і ялинка. Далі усі разом моляться вголос. Тільки після цього сідають за стіл. Спершу найстарший в сім'ї (раніше це був дідусь, а останній рік – бабуся журналістки) розламує, роздає кожному шматочок коляди (мініпроскурки, яку дають в церкві напередодні) і до кожного вітається словами "Христос Рождається", у відповідь лунає "Славімо Його".

Тоді на стіл по черзі ставлять 4 спільні для всіх тарілки зі стравами. Окремих тарілок для кожного не дають, бо їдять по 3 – 4 з однієї.

За вечерею кожен обов'язково має з'їсти зубчик часнику, щоб бути здоровим весь наступний рік, і попробувати хоч трішки кожну страву,
– розповідає журналістка.

А далі коляда – спершу співають усі разом, тоді – діти. Тільки після цього можна йти колядувати по селу.

Після вечері ложки, якими їли, бабуся Наталі зв'язує моточком сіна і ставить під скатертину, щоб уся родина була разом жива й здорова весь наступний рік. На столі залишають горіти свічку.

На Різдво усі вранці йдуть до церкви, тоді снідають, після цього – до родичів і друзів з колядою.


Святкові страви родини Наталі Боднар / Фото з архіву журналістки

Різдвяна служба у церкві: відео Наталі Боднар

Гнізда для куті та вечеря хрещеним: Різдво Вікторії Довгань

Редакторка новин Києва Вікторія Довгань розповіла про різдвяні традиції своєї родини. Зокрема, про те, в що вірять жителі села Пологи Гайсинського району Вінниччини, де живе її бабуся.

Найцікавішою для журналістки з дитинства й донині є традиція вимощувати гнізда для куті.

Перед Святвечором бабуся завжди робить гніздечко зі жмутка сіна на покутті під образами. Коли вносить кутю, діти мають залізти під стіл і приказувати: "Кво-кво-кво, іде кутя на покуття, а квочки на яйця",
– ділиться Вікторія.

За повір'ям, це потрібно, щоб у господарстві велася птиця. Раніше цю почесну місію виконувала вона, а тепер – молодший брат.

За стіл родина сідає після того, як зійде перша зірка і прочитають "Отче наш". На столі 12 пісних страв – кутя, вареники з капустою, картоплею і вишнями, узвар.

Досі збереглися на Поділлі ворожіння для незаміжніх дівчат, які колись практикувала і Вікторія: "Після вечері дівчина брала ложки, якими родина їла кутю, і йшла на поріг ними калатати. Мовляв, звідки на звук відгукнуться песики, з тієї сторони й буде майбутній чоловік".

У день Різдва, окрім церковної служби та сімейного святкового застілля, обов'язковим є обряд "носити хрещеним вечерю". Зазвичай це був калач, але тепер просто щось смачненьке, солодке.

Крім того, у селах та маленьких містечках Вінниччини досі живе чудова традиція колядок.

Ходять не лише дітлахи, але й парафіяни церкви: жінки вбрані у яскраві хустки. Вони неодмінно несуть попереду святкової процесії велику зірку,
– зазначає журналістка.

Вікторія розповіла і про традицію, яку бережуть у сусідньому селі з бабусиним – Сокирянах, де живе її тітка: "Люди, які розводять бджіл, на Різдво усією родиною підкидають ложками кутю до стелі, щоб рої ловилися". Щоправда, після цього щоліта доводиться робити ремонт, однак дійство колоритне.

Ще один унікальний український символ Різдва, який там шанують, – дідух. Вікторія мріє навчитися самотужки робити його.


Вікторія з бабусею на Святвечір / Фото з архіву Вікторії Довгань

Радимо ознайомитися Бетлегемоші замість вертепу і вареники з бугаєвим молочком: як гуцули святкують Різдво

Помани у дарунок: традиції родини Діани Квасневської

У родині редакторки стрічки новини Діани Квасневської на Хотинщині, що на Буковині, Святий вечір починається ще вранці 6 січня. Її мама з бабусею зрання ліплять та варять вареники. Всі решта страв – голубці, гриби з картоплею, риба, чорнослив, капуста, кутя – вже готові ще з минулого дня.

Потім на 2 – 3 великі столи розкладали кілька десятків однакових нових тарілок – у кожну клали голубець, рибу, вареник, трохи куті, яблуко, чорнослив, горіхи та обов'язково ложку,
– каже журналістка.

На кожній з тарілок мали бути всі 12 страв.

А далі був улюблений процес для внуків – зверху тарілку декорували пряниками, печивом, цукерками та мандаринами. Після цього на них ставили свіжі калачі, на кожен з яких – свічку.

"Приблизно до 12 години помани (милостині – 24 канал) вже мали бути готовими. Саме у цей час рідні, добрі друзі, знайомі, сусіди, хрещені та похресники починали розносити помани по домівках", – ділиться традицією Діана.

До звичного набору обов'язково додавали подарунок – іграшки дітям, хустки жінкам, сорочки чоловікам, рушники. Зазвичай поманами обмінювалися. Проте велика радість, додає журналістка, коли родина може у цей день дати поману просто, без так званого "обміну", – щиро та за упокій душ померлих.

Кожну поману дають, засвітивши в хаті свічку. Водночас кажуть за упокій, якої душі дають: за всі мертві душі, за упокій дідуся, бабусі, дитини, прабабусі, дружини, чоловіка, далі називають їхнє християнське ім'я.

Сучасні господині, не бажаючи складати різні страви в одну тарілку, часто ставлять тільки солодощі.

Але бабуся Параска постійно нагадувала: "Для померлих основна їжа та їхня нібито манна – кутя. Вона обов'язково має бути в помані. Якщо в мисці немає куті – це вже й не вважається поманою",
– пригадує Діана.

Тому за понад 20 років її пам'яті, й понад 70 бабусиної, у родині ніколи не порушували цієї традиції Святого вечора.

Процес приготування помани: Фото Діани Квасневської

Бабуся Діани розповідає про різдвяні традиції: дивіться відео

Де б не були весь рік, на Різдво разом: традиції Анастасії Зазуляк

Заступниця головного редактора сайту 24 каналу Анастасія Зазуляк родом з Тернопільщини. Різдво для неї – час об'єднання родини: де б хто не був впродовж року, 7 січня рідня разом.

У мене хрещений у США, він обов'язково прилітає на Різдво додому. У мами є 5 братів та сестер. Ми всі збираємося у домі бабусі та дідуся. Вони ж вже, на жаль, померли,
– розповідає Анастасія.

Протягом року квартира її бабці й діда пустує, та на Різдво у ній затишно й тепло, з усіх куточків України туди спішить велика родина.

На Святвечір готують пісні страви, стараються, аби їх було 12, а ще – запалюють свічку. "У нас також ставлять тарілку, келих і хлібчик для померлих. Вірять, що так померлі до нас долучаються", – додає журналістка. Вечерю її родина розпочинає з молитви, яку промовляють усі разом в один голос.

Мама Анастасії на 6 січня пече за давнім рецептом своєї матері пампухи, зазвичай з абрикосами, вишнею або маком. "Пампухи часом з'їдали ще до Святої вечері. Тому мама робить їх так багато, що кожен ще може взяти зі собою", – уточнює журналістка. Кутя у них дуже рідка – "у ній багато юшки, а ще горіхів, меду".

Колядувати ходять ще після Святвечора, однак активно спів лунає вже від ранку 7 січня. Люди знають, що у домі журналістки радо чекають колядників, тому хату ніколи не минають, попри великого собаку на сторожі.

У мене родина дуже співуча. На Різдво ми всі співаємо. Коли дідусь ще був живий, він починав, а ансамбль Зазуляків підхоплював,
– сміється Анастасія.

Тепер співати починають тати, а далі долучають усі інші. Колядують разом, не за гроші, як було у дитинстві, а задля задоволення. І це, підсумовує Анастасія, дуже особливий час, який вона страшенно любить. Моменти, в які розумієш, що сім'я – це найважливіше, що в тебе є. Тоді все робоче й особисте наче ставиться на паузу: "Ти тільки дякуєш Богу, що ти вдома, що поруч найрідніші, що вони здорові".

Усе це робить Різдво казковим, чарівним. В Анастасії жодного разу не виникло думки бути на це свято десь в іншому місті України чи за кордоном – лише дім, лише рідний Чортків.

Традиції народу об'єднують дорослих і малих у різних куточках країни та навіть далеко за її межами. Люди – найголовніший елемент, провідник будь-якої традиції. Водночас саме людина робить звичне для всіх особливим для себе. Неповторний смак куті, запах сіна, отак розкласти тарілки, сісти біля дідуся, співати колядку, яку бабуся давно-давно потайки записала на клаптику паперу – дрібнички, які роблять наше Різдво особливим. Ті емоції, які вони в нас викликають, те відчуття тепла та радості – неоціненні.