У рамках проєкту сайту 24 каналу "Українське Різдво" ми поговорили з тими, чиє святкування кардинально відрізняється від сучасного. Кому за коляду давали не гроші, а – хліб, або й взагалі жорстоко карали.
Важливо Без алкоголю і під звуки пострілів: військові показали, як зустрічали 2022 під Донецьком
За коляду платили пампухами й лише тим, хто сподобався
Михайло Наунко, 1936 рік народження
85-річний Михайло Наунко із села Старичі Львівської області пригадує своє дитинство з радістю. Каже, що хоч тоді й жили бідно, а все ж веселіше Різдво зустрічали. Під час війни мати готувала вечерю з того, що вдалося виміняти.
Годувальниками сім'ї, хоч і за тисячі кілометрів, були батько та дід. Вони відправляли рідним різні речі, які могли роздобути під час війни у Німеччині: молотки, годинники та інші інструменти.
Брали все, що могли, аби ми тут за це виживали. Мама з бабою з тими речами ходили на Волинь й міняли їх на муку та пшеницю. Ми тоді лишалися вдома самі. Морози страшні були, дров нема, в хаті холодно. Ми лізли в солому і тулилися до купи, щоб трохи зігрітися,
– розповів Михайло.
На Святу вечерю 12 страв не готували, бо не було з чого. Головною тоді, за словами Наунка, була кутя. Робила мати й пампухи та запрашку. Для неї спеціально літом збирали гриби й сушили на зиму, аби на Святвечір був пісний суп.
Після вечері діти ходили колядувати. Тоді за коляду платили не грошима, а їжею. До місцевого священника дітвора навідувалася по кілька разів, бо той був багатший й міг більше їжі дати. Михайло мазав обличчя сажею, аби отець не дізнався, що він вже йому колядував.
Бідніші люди ділили колядників одним пампухом або хлібом. Розрізали на кілька скибочок й роздавали їх дітям. Найсмачніші пампухи давали заможні селяни, однак не всім, а лише тим, хто їм сподобався.
"Могли й не дати пампуха. Тоді вертався з нічим. Але ми не за плату ходили. Хотіли, щоб було веселіше", – зізнався Михайло.
Чоловік пригадав, що у ті зими ходив босий. Іноді ноги обмотували ганчір'ям, щоб довше проходити по снігу.
"Побігали трошки по снігу і верталися до хати. Там вилазили на пічку, трохи погрілися і далі на двір", – додав він.
Цікаво Бетлегемоші замість вертепу і вареники з бугаєвим молочком: як гуцули святкують Різдво
"Найвеселіше було ходити вертепом"
Михайло зізнався, що найбільше він любив вертеп. У нього тоді була роль жида. Для цього чоловік робив собі маску з овечої шерсті, яку випрошував у багачів.
Все обличчя нею закривав, тільки очі вирізав і додавав червоний ніс. Дуже любив я так дівчат лякати,
– пожартував Михайло.
Михайло Наунко (передостанній) у вертепі / Фото з родинного архіву чоловіка
У вертепі кожен мав по 3 – 4 вірші. Своїх слів Наунко вже не пам'ятає, а от пастушків – досі декламує. Чоловік з сумом додав, що нікого з тих, з ким він ходив вертепом, у живих вже не залишилося.
До речі, атмосфери в селі додавала відсутність світла. Тоді у всіх домівках люди зустрічали колядників під світло від свічки.
"Коли тато повернувся з війни, то Різдва вже не було. Сталін його скасував", – підсумував Михайло.
Колядували у пів голосу в камері
Ігор Калинець, 1939 рік народження
Український дисидент та політв'язень Ігор Калинець Різдво зустрічав у камері радянського політичного табору. Після офіційної тюремної вечері в'язні збиралися по 5 – 10 людей, аби відсвяткувати Різдво. Кутю робили з тюремної каші, а заправляли її цукром, який вдалося нашкребти за кілька місяців. Хтось міг чимось смачним поділитися з посилки, яка з дому надійшла. Однак ласощі на свята були великою рідкістю.
Тоді не мовилося про те, яка вечеря. Справа була зовсім не в тому. Важливо було сказати, яке сьогодні свято і привітати себе й товариство з ним,
– розповів Калинець.
Колядувати в'язням не забороняли, адже пісні у таборі були дозволені. Однак відбувалося це все тихо – у пів голосу, аби не злити адміністрацію.
У сусідніх камерах були інші народи: прибалти, євреї. Українці кликали їх до себе на Святу вечерю, адже всі були християнами.
"Ми жили в інтернаціональній спільноті, але мирно. Москалів не було. А якщо й були 1 – 2, то їх переважно ніхто до себе не кликав", – додав Калинець.
Святий вечір у спецпоселенні в Томську / Фото "Локальна історія", ілюстративне
Робили кутю зі скибочок чорного хліба
Степан Хмара, 1937 рік народження
Український політик Степан Хмара, який багато років провів у радянських концтаборах, Різдво в неволі не святкував. Адже за коляду тюремна адміністрація могла відправити у карцер на кілька діб. У таборі було кілька десятків в'язнів, тому за всіма дуже уважно стежили й за порушення одразу жорстоко карали.
Найбільше, що ми могли собі дозволи на Святу вечерю, – це кутя, яку робили зі скибочок чорного хліба,
– пригадав Хмара.
Однак у дитинстві, під час війни, сім'я майбутнього полоненого завжди святкувала Різдво. Вечерю тоді готувала матір, а малого Степана найбільше цікавило одне – коли вже вийде перша зоря. Адже весь день треба було постити, а за стіл сідати лише з першою зорею.
Різдвяний вертеп у 1930-х роках / Фото з родинного архіву Алли Українець, ілюстративне
На Різдво без даху над головою
Катерина Палюх, 1918 – 1999 роки
Сумну історію своєї матері розповіла її донька 65-річна Любов Мінджоса. У 1945 році Катерина Палюх зустрічала Різдво без хати, без чоловіка та з двома маленькими дітьми.
Наприкінці літа 1944 року Григорія забрали на фронт. Тоді Катерина лишилася сама з Параскевією, якій було лише 3 тижні, та з 4-річним Петром. Пізно восени у селі трапилася сильна пожежа. Двоє сусідських хлопців вилізли на сіно й запалили там свічку. Самостійно погасити пожежу хлопчаки не змогли, тому втекли, налякавшись покарання від дорослих. Вогонь побудив людей, коли часу на втечу лишалося обмаль.
Пожежа перекинулася на 14 хат та стодол, серед них було й помешкання молодої Катерини.
Мама кинулася з дітьми втікати в тому, в чому була. Різдво довелося зустрічати у сусідів. У них моя матір жила, поки тато не вернувся з війни. Мамі було дуже сумно, адже вона залишилася сама з маленькими дітьми без хати, а чоловік у той час був на фронті,
– сказала Любов.
Чоловік Катерини те Різдво зустрічав біля Румунії. Тоді радянська армія гнала німців назад до Берліну. "Тихенько собі колядували. Не було тілесної радості, то хоч душевна", – додала Любов. Повернувся Григорій додому після того, як зазнав поранення. Тоді молоде подружжя почало облаштовувати собі нове помешкання.
Читайте також Радість бути поруч з рідними: затишні різдвяні традиції журналістів 24 каналу
Вбивство на сам Святвечір
Наталія Наконечна, 1953 рік народження
Наталія Наконечна з Львівщини пригадала страшну трагедію, яка трапилася у її родині на саму Святу вечерю. Її дядько був головою сільської ради і постійно отримував вказівки від радянської влади та від бандерівців.
"Бандери казали роби так, а москалі – інакше. Дядько не хотів підкорятися москалям", – розповіла Наталія.
Через це надвечір 6 січня голову сільради застрелили прямо у його будинку. Хто це зробив – Наталія досі не знає.
Історії українців про Різдво в ГУЛАГУ
- Членкиню ООН Віру Чопик відіслали на 25 років у табір в Інту. На Різдво вона одягнула вишиту сорочку, яку вкрала з комори із цивільним одягом інша арештантка, та разом з подругою пішла колядувати до інших ув'язнених. Віра розповіла "Локальній історії", що хтось на неї доніс, тому її суворо покарали. Жінку відправили до бараку посиленого режиму.
- Іншу українку Євгенію Подіджей відправили до карцеру, де заборонили сідати та притулятися до стін. Лягати дозволяли лише вночі. У таких умовах жінка витримала 6 днів.
- Зв'язкова УПА Євдокія Івахів пригадала, що кутю у концтаборі робили на одну тарілку. Кожен міг з'їсти лише по 1 ложці і передавав далі – як причастя.
- Моральний дух в'язнів підтримували священники, які у календарі відзначали дати усіх свят. Ройовий сотні УПА "Рубачі" Микола Кліщ розповів, що у таборі міста Джезказган отець з Мукачева навіть відправив святкову літургію на Різдво. Страх покарання не зупинив нікого.
- Раїса Руденко розповіла "Радіо Свобода", що на свята наглядачі табору ставали ще жорстокішими. Вони повторювали, що ув'язненні мають страждати, а не веселитися. Однак люди ввечері завішували вікна, ставили когось на сторожу та починали молитися й колядувати. До українок долучалися й росіянки.
- Померлий український діяч Левко Лук'яненко пригадував, що ув'язненні влаштовували протести у таборах. Вони голосно співали "Нова радість стала", а коли до камери підбігав наглядач, то коляду підхоплювала наступна камера і так далі. Тоді по цілому коридору лунали українські колядки.