Читайте першу частину: Українці цінують своїх Героїв тільки посмертно, – 18-річний доброволець
Продовження
Чи є координація між Збройними силами України і "Правим сектором" на позиціях?
Бажання вести активні дії що в ЗСУшників, що в "правосеків" ну просто величезне! Коли оголошують перемир’я, вони гатять… Ти хочеш дати "отвєтку", а не можеш… Це вбиває.
А координація є. Ти ж не будеш сам атакувати Донецьк. Без підтримки ЗСУ багато не зробиш. Ну захопиш одне селище – і все… А от щодо порозуміння – з цим бувають проблеми. ЗСУшники часто кажуть вчорашнім школярам від'їжджати, коли гаряче… А хтось взагалі називає довбонутими фанатиками й нищебродами.
У тебе були думки лишити добровольчий батальйон і підписати контракт із ЗСУ?
Такого бажання не маю. У 2016-му підписали удвічі більше контрактів, ніж у 2017-му. А от у 2018-му в чотири менше. Звільняється багато людей. Коли підняли зарплати в рази, то в лави ЗСУ сунувся значний відсоток заробітчан. Як кажуть: почни займатися пропагандою афер – до тебе прийдуть аферисти, почни піднімати святі ідеї – до тебе підуть ідейні. Не сприймай буквально. Але дещиця правди в цьому є.
Коли тебе називають дитиною і говорять, мовляв, не варто пускати таких на війну, як реагуєш?
Такі слова мені до одного місця. Тільки думки близьких за духом багато важать. Розумієш, я себе відчуваю старшим за однолітків. Бо батьки розлучились, і я рано став самостійним. З 14-ти років навчався у коледжі, далі забезпечував себе матеріально сам. Підпрацьовував: тягав мішки з піском на сьомий поверх.
Воювати – мій вибір свідомий. От тільки не всі це розуміють. Не шкодую, що частина молодості пройшла за вишколами і за війною.
Хто у твоєму розумінні – дитина?
Дитина – малий, який нічого в житті не розуміє. Також діти сидять по "кабаках", бо для них життя – "лафа".
Дитина стає дорослою не тоді, коли досягає повноліття, а коли несе відповідальність за свої вчинки. І усвідомлює, як чинити, аби життя не було "відбувайлом". Маєш розуміти, що ти не просто сюди прийшов. Варто діяти і лишити пам’ять по собі. Твоє життя не марне, коли є, за що боротись.
Чому зараз у багатьох негативне ставлення до добровольців?
Не тільки до добровольців. З часів Данила Галицького, коли сильна держава була, однак розпалася, народ потрапляв у ярма: польське, литовське, австрійське, татарське, російське... Розумієш, українці звикли до сопливих пісень, шмарклів і сліз. "Перетерпимо" – як девіз. У нашій літературі немає уславлення героїв. Тільки "Ой, який бідний козаченко пішов та й поліг" співають. У сильних народів такого немає. У них охвалення Воїнів у піснях. Їх показують сильними, а не ниють, що ті загинули. Прийти на землю і піти з неї – діло нехитре.
Зробити дещо за життя, аби тебе могли восхваляти в піснях – це вартісно. І найменше хочеш, щоби тебе оплакували.
На мою думку, наш народ з сильного перетворився у пристосуванців. Тому й родилася фраза: "Нам нєчєго дєліть". Нам є що ділити! У нас своя суверенна країна. Своя земля. Свої традиції. Своя мова. Свої ідеологічні вподобання.
А зараз дрібка людей вирішує долю країни. Нас намагаються розбити на дрібні групи, поставити з різних боків політичних барикад. Це робиться, щоб відбити віру народу в те, що боротьба можлива. Створюють ті Майдани, щоб люди дух випустили, покричали… А далі розпускають по домівках. Звідтам і народжуються добровольці. Бачиш, Майдан показав, що таким чином нічого не змінити.
Читайте також: Як ми докотились до того, що майданівців судять після Революції Гідності
Наприклад, коли механізм дає збій, і в ньому заміняють кілька шестерень, то далі і шестерні дають збій, бо механізм наскрізь прогнив. Так само склалося і в системі влади: скільки б людей не приходило, вони ставатимуть такими ж, як і попередні. Бо система побудована так, щоб людей розчинити. На кожного є метод впливу: для когось діти, для когось гроші, для когось загроза життю... І люди просто розчиняються. Всі шукають особистої вигоди, а не прагнуть зробити так, щоб всім жилося краще.
Але ж на своїй особистій коняці далеко не заїдеш. Бо вона захекається і здохне. Тому треба думати не лише про себе. Доки не зміниться докорінно система влади, то ніяких змін не варто очікувати ні у війні, ні в цивільному житті, ні загалом у країні.
Чого найбільше хочеш зараз: перемоги, миру чи помсти?
Миру перемогою з великою помстою. Але найбільше хочу, щоб наш народ усвідомив цінність людського життя.
Скільки втратив побратимів за час війни? Рахунок на десятки?
Ні. Одиниці. "Гюрза" став першим "двохсотим" на цій ротації. Потім кількох на Мар’янці "задвохсотило". Ще 19-річний "Шльоцик" загинув. А тепер ось "Діллі"…
Читайте також: На Сумщині провели в останню путь 19-річного добровольця "Діллі"
Знаєш, на спостережному пункті ми можемо обговорювати все: від комунізму до націонал-соціалізму. Деякі молоді фанатики серед наших можуть "угорати" по націонал-соціалістичній ідеї Гітлера. Але в окопах я не спостерігав комуністів. До "правосеків" дивне ставлення: часто фашистами звуть. Після смерті "Діллі" почали лити бруд у коментарях і скидати мені фото Андрія з залізним хрестом із свастикою. Ми – галімі нацики для них. Їм ліпше поважати тих, хто п'є по закутках. Аніж тих, хто їх захищає, але має відмінну від їхньої думку. Є різниця між тими, хто щось робить, і тими, хто тільки проповідує.
Чи має мирне населення уявлення, що таке війна?
Ніхто не зрозуміє, що таке війна насправді, доки біля хати не ляже міна. Або доки не побачить, як це, коли когось розриває на шматки. Зрозуміє ще той, хто мав військового, який загинув.
Я не бажаю війни на наших мирних територіях, але інколи здається, що по одній міні біля населеного пункту краще б покласти для пристойності. Аби зрозуміли, що таке страх. І що війна близько. Але наше завдання – все робити для того, щоб цього не було.
Чим ти займався до війни і в чому себе бачиш після неї?
До війни професійно займався футболом. Після війни – не знаю. Не можу будувати планів, бо можливо, їм не збутися ніколи. Хочу вернутися на півроку додому. Відпочити морально. Працювати на дядька не буду. Згодом, можливо, відкрию свою кав'ярню, щоб мати особистий заробіток і працевлаштувати побратимів.
Дівчина чекає?
Так, на диво. Вісім місяців зустрічаємось, з них шість – від ротації до ротації.
Поважає твій вибір?
Так. Як будь-яка інша жінка, вона нервується. Хоче, щоб я приїжджав частіше. Був довше. Її тато воював в Авдіївській промзоні. Вона розуміє, що таке війна.
Як важко, зайду в бліндаж – прокричусь. Або в голос продекламую щось із "Кобзаря". Полупашу ту стіну руками – і стає легше. Аніж розказувати їй деталі військового побуту.
Як реагує твій батько?
З 2015-го року батька немає. Його смерть – початок сюрреалізму для мене. Далі через рік помер дід. Потім – бабка. Я просто навчився жити без них. Але не можу усвідомити безповоротність. Це схоже на сон. Спиш – і тобі сняться кошмари. Але маєш надію, що прокинешся в якійсь іншій реальності.
Ти чекаєш, коли прокинешся?
Просинаючись у бліндажі, який вже два тижні тече, у якому тиждень немає світла, кожного разу надіюся, що реальність зміниться. Можливо, було б краще, якби ми ніколи б не знайомились з "Діллі". Ішли б по вулиці в мирному житті, наші погляди перетиналися б… І на цьому все. Так було б набагато краще, ніж те, яким боком вилізла ця війна для нього.
Але. Кожного разу я прокидаюся від дзвону будильника у цій темряві під дзюркіт води у відро і розумію, що мій "день сурка" продовжується. Займаюсь одними й тими ж справами, однак це вже добре.
Яке основне завдання ставиш перед собою?
Не втратити країну. Підготувати своїх побратимів до боротьби. Щоб вони стали пліч-о-пліч з тобою, а не ховалися по кутках, як щури. Яким би я міг підставити своє плече, які могли б надати плече допомоги. Моє основне завдання – не підставити побратимів, щоб хтось не дай боже загинув через мене. В артилерійській справі важливо не схибити в розрахунках – "не задвохсотити" своїх. Не так страшно померти самому, як пережити смерть когось через тебе. Цього боюсь найбільше.
Читайте також: Начнет ли Россия полномасштабную войну против Украины?