Архів
Курси валют
Погода
      youtube @24
      Loading...
      google @24
      RSS СТРІЧКА
      Загальний RSS

      Топ новини

      Відео новини

      Захисники Мар'їнки: надіємося на краще, готові – до будь-чого!

      3
      Олександр Сирський під час перевірки служби на бойових позиціях поблизу Мар’їнки
      Олександр Сирський під час перевірки служби на бойових позиціях поблизу Мар’їнки / Фото автора

      Командувач об'єднаних сил генерал-лейтенант Олександр Сирський перевірив службу на бойових позиціях поблизу Мар’їнки.

      ...Той день починався чудово. Для воєнкора нагода стрибнути в автомобіль когось із командирів – завжди велика удача. І ось нещодавно у складі групи Командувача об'єднаних сил нам вдалося побувати на позиціях поблизу Мар'їнки. Те, що побачили і почули від наших захисників, військовослужбовців бригади, представляємо увазі нашого читача.

      Був гарячий червневий день. Відкрита трикутна кватирка військового УАЗа не давала достатнього протягу ще в дорозі до позицій. "Тепленький" бронежилет забезпечував ситуацію особливою пікантністю. Ми п'яту годину поспіль пробиралися окопами, позиціями, командно-спостережними пунктами. І всюди – втомлені обличчя та іскорки вогню в очах наших захисників. Жарти крізь втому, впевненість у перемозі через відчуття постійної небезпеки, холодний професіоналізм у гарячих обставинах.

      Читайте також: Що таке втрати і що таке "темне і страшне" – мені добре відомо, – військовий "Шахтар"

      Командувач запитує командирів, що їм потрібно, чим необхідно забезпечити. Перевіряє систему оборони, дивиться захищеність позицій, уточнює деталі, щось радить, віддає розпорядження, спілкується з бійцями. Спочатку це виглядає дещо дивно, адже, здавалося б, у нього більш глобальні завдання. Але ми бачимо те, що бачимо. Зрештою, коли людина спрямована на результат і хоче знати обстановку без прикрас – нічого дивного.

      Поки основний склад групи спілкується з командирами, ми, не втручаючись у деталі, під диктофонний запис беремо інтерв'ю в бійців. Спочатку у бригаді, потім біля командно-спостережних та на опорних пунктах. Тут не прийнято багато говорити. Однак історії вражають, а крізь прості слова пробивається неабияка сила духу.

      Війна – не перешкода гарній формі

      Андрій "Терміт", водій

      позивний Терміт
      Андрій "Терміт"

      – Півтора роки служу у цій бригаді. Воюю з 2014 року. Друга хвиля мобілізації, батальйон територіальної оборони, потім в артилерії.

      – Які бойові точки пройшли?
      – Зараз вже і не пам'ятаю (усміхається). Згадувати не хочеться.

      – Як родина?
      – Все добре. Маю маму, сестру. Дзвоню їм час від часу.

      – Хвилюються?
      – Та, напевне. Бог його знає. Мені кажуть, коли дзвоню, що вдома все нормально, що не переживають.

      – Чим захоплюєтеся?
      – Спортом. Навіть тут намагаюся знайти час. Багато часу не треба. Якихось дві години тричі на тиждень вистачає щоби підтримувати себе в формі.

      – Плани на майбутнє?
      – Зараз поки важко щось сказати. Ще контракт півтора року. А далі – знову служба.

      Побратимам, друзям, рідним хотів би побажати всього найкращого.

      Читайте також: Війна затягує: захисники Світлодарської дуги про службу, побратимів та сім'ї

      Від батька до сина…

      Старший солдат Анатолій Меджибіж, навідник і дальномірник ЗУ-23

      Старший солдат Анатолій Меджибіж
      Анатолій Меджибіж

      – Перший контракт уклав на початку 2016 року. Служив у першій танковій бригаді хімрозвідником.

      – Чому вирішили залишитися?
      – Тягне. Закінчив контракт. Прийшов додому. Побув. Тягне назад. Повернувся.

      – Що було найважче?
      – Навіть не можу сказати. Мені вже не 16 років. Вставати зранку для мене уже звично (усміхається). Побачив строкову службу ще при радянській владі. Чергувати по-бойовому звик уже тут.

      – Чи доводилося наводити ЗУ на ціль?
      – Кожного дня тренуємося. Поки стріляти не доводилося. Тут.

      війна
      Ось такі попередження часто трапляють на території, де проходять бойові дії

      Син зараз знаходиться в Києві. Служить строкову в Національній гвардії. Стараємось якнайчастіше зідзвонюватися. Запитувати один одного, як справи. Йому ще залишилося півроку строкової служби. А далі – молода людина, хай вирішує. Чи здобувати освіту і нову професію, чи йти в армію. Я в будь-якому випадку вибір підтримаю.
      Побажання хлопцям – щоби кріпилися на передовій. І взагалі – щоби швидше війна вже закінчилась.

      – Що плануєте?
      – Не знаю. Підписав контракт тільки 20 березня цього року. Тому поки – служити. А там життя покаже

      Десантна родина

      Віталій Жемчук, старший сержант, командир відділення

      Старший сержант, командир відділення Віталій Жемчук
      Віталій Жемчук

      – До війни працював з бетонними виробами. На службу перший раз призваний по мобілізації у 2015 році. Пройшов Водяне, Опитне. 81-ша Окрема десантно-штурмова. 5-й батальйон. Тактична група.

      Що розказати? Навіть не хочу згадувати. Не те, що розказувати. Краще б цього ніхто не бачив, а тим більше – наші діти. У мене синові 20 років, не хочу, щоби він бачив те, що я побачив. Троє хлопців з моєї роти не повернулися. Просто не хочеться згадувати.

      Однозначно, зміни у війську – в кращу сторону. Вже якось почала держава про нас думати. Раніше – якби не волонтери, – самі знаєте, що було б.

      Напруження завжди є. Час такий і місце. Не знаєш чого чекати. Зараз спокійно, а за хвилину – може статися всяке. Будемо надіятися на краще. Щоби скоріше це все закінчилося. Але готові до будь-чого.

      Мене особисто влаштувало б одне закінчення. Повернути усі наші території і наші кордони. І щоби стало так, як було колись. Щоб і в Крим можна було поїхати відпочити на море з сім'єю, і на Донбасі більше не стріляли.

      Син Володя – ну як не переживає? Йому 20 років. Усе розуміє. Комісію проходив – запитала його психолог у військкоматі, де хоче служити. Він відповів: "Хочу там, де тато", – і назвав бригаду.

      Читайте також: Рецепти щастя з фронту: "У мене є все! І навіть собака"

      Я кажу: "Для чого тобі ця бригада? Є по сусідству така сама у нас вдома, у Львові. Хочеш служити – служи. Хочеш стрибати з парашутом – стрибай. Я забороняти не буду".

      Чи хоче до мене? Хай строкову спочатку відслужить, а далі – як вирішить. Захоче підписувати контракт – я нічого не маю проти. Будьмо мужні, тримаймося. Перемога за нами!

      Прапорщик Роман Матвіїв, командир взводу матеріального забезпечення

      Прапорщик Роман Матвіїв
      Роман Матвіїв з щеням-помічником

      Воюю з 2014 року. Прийшов до військкомату і попросив, щоб призвали. Тоді саме тривала хвиля мобілізації. З того часу в АТО, ООС. Починав з Луганського аеропорту. Що там розказувати? Усі все знають. Далі – Піски. Там був поранений. Ну а тепер – тут.
      Як отримав поранення? Танк обстрілював взводний опорний пункт. Там, де була стіна, – з'явилися "ворота".

      – Як тут зараз?
      – Нормально.

      – Для Вас, чи загалом нормально?
      – Правильно розумієте. Як для кого. Маю дружину, дочку, сина. Дочка вже 5-й курс закінчує. Син 7-й клас.

      – Переживають?
      – Та мабуть.

      – Чи часто бачите рідних?
      – Коли в пункті постійної дислокації, – бачу.

      – Як з матеріальним забезпеченням?
      – Ви знаєте, нормально. Ми отримуємо продукти в достатній кількості. Харчуємося в їдальні. Можна он подивитися, які запаси зберігаються.

      – Чи близько тут до передової?
      – Так, близько.

      – Чи заважає це?
      – Ні не заважає. Ми обираємо оптимальні маршрути для доставки.

      Порівнювати забезпечення з тим, що було раніше не доводиться. Воно в рази краще. Уже з 2015-16-го років наша армія міцно стала на ноги: і в плані забезпечення, і в плані підготовки. Переважно, зараз служать люди, які десь були, щось бачили. Це надійні люди.

      До війни працював у школі завгоспом. Можна сказати, пішов і далі по своїй лінії. Треба, щоб хлопці і дівчата були задоволені. Треба розуміти людей. Якщо солдат голодний – як він буде воювати. Ми це усі прекрасно знаємо.

      Я в 1992 році служив. Але частину тоді розформували через скорочення. Переводитися кудись далеко не хотілося. А тепер, коли почалася війна – побачив, що потрібен.


      Роман Матвіїв

      – Плани на майбутнє?
      – Додому їхати. Коли це все закінчиться.

      – А яке закінчення Вас влаштує?
      – Мене влаштує одне закінчення війни. Повернення всіх наших територій. Я особисто на інше не згоден.

      – Як у хлопців настрій?
      – Так само. По-іншому бути не може.

      – Чи часто зараз стріляють?
      – Стріляють.

      – Що було найстрашніше?
      – Коли ми виходили з аеропорту. Таке тільки в фільмах бачили. А потім уже не було страшно.

      – Як виходили?
      – Тоді уже зайшли танки. Російські солдати. Взяли в полон нашого заправщика, який заїхав і заблудився. А потім командири розділили нас на групи по 7 чоловік. Зайняли оборону. Скільки могли – тримали. Воювали і виходили, хто як, зустрілися на "Побєді", а звідти уже в Чугуїв.

      Читайте також: Скажу лише одне: Дякую! – Сирський про захисників Світлодарської дуги

      Проривалися з боєм. Патронів набрав. Більше ніяких речей. Дві "мухи" (реактивні протитанкові гранати – прим. авт.), автомат і купа патронів. Наша група вийшла у повному складі.
      Побажання хлопцям – будьмо мужні, тримаймося. Перемога за нами!

      Трагедія і парадокси війни

      Наша група рухається далі. Впадає в око апокаліптичний пейзаж. Трагедія і парадокси війни. Розбита покинута дитяча машинка, розкидані просто на вулиці м'які іграшки. Дитяча радість розстріляна крупним калібром. Гігантські пробоїни у покалічених будинках. Скільки ж біди тут наробили окупанти!

      Машинально об'єктив фотоапарата піднімається до очей. Прицільний погляд, фокус, кнопка, звук затвора, кадр. Швидко опустити камеру і прикрити об'єктив, щоб не блиснув, від гріха подалі. Декілька кроків. Попередження про міни. Палюче сонце і фізичні навантаження роблять своє. Крізь розбиту бетонну брилу проросли і буйно розцвіли квіти. Фотоапарат машинально піднімається, а погляд знову ловить композицію в об'єктиві.

      Переставляти ноги дозволяють неймовірної сили враження. У першу чергу – від незламного духу наших захисників. Потім – від усього, що робиться навколо. Старанно борються між собою бажання попити води, запалити цигарку і лягти поспати просто тут, на землі. Кидається в очі наклеєне кимось на стіні попередження:

      війна
      "Воїне, рідні чекають тебе вдома живим. А ворожий снайпер чекає твоєї помилки!"

      Зняти кришку об'єктива, погляд, фокус, звук затвора, кадр…

      – А генерал хоч колись втомлюється? – тихо і з прихованою надією запитую у когось з офіцерів. Розумію, що це негарно. Розумію, що, на відміну від нас, кореспондентів, хлопці живуть у такому ритмі і з такими навантаженнями постійно. Але ж у них військовий гарт, а ми – лише "бійці клавіатури". Уже самого ноги не несуть, хоча на витривалість і не скаржуся...

      – Не дочекаєтеся, – відповідає з усмішкою старший лейтенант. Він не п'є, не палить, і, попри все, знаходить час на спорт. Крім того, колись служив у спецназі. Звички тримати себе в формі залишилися. Якщо погано – краще скажіть. Доставимо Вас до командно-спостережного пункту – дочекаєтеся групу там.

      – Та ні, то я просто запитав. – Гідність усе-таки перемагає втому. Декілька кроків. Знову щось цікаве. Все машинально: об'єктив, фокус, кадр…

      Мінлива реальність

      В якусь мить реальність навколо починає змінюватися. За декілька сотень метрів на фланзі активно працює кулемет. Тут постійно щось гримає, але цього разу швидкі короткі черги чути виразно. Приєднуються автомати. На якусь мить пошкодував, що в руках камера, а не звичний АКС. Ще мить – захотілося, як зазвичай, – впасти на дно окопу, і тільки потім розбиратися в ситуації. Але характерного свисту не чути. Отже, стріляють не по нас. І головне – ніхто із групи не подав вигляду, що щось сталося. Ані місцеві супроводжуючі, ані офіцери, що приїхали з перевіркою.

      Загартовані війною люди уже наслухались достатньо вибухових "оркестрів" і добре знають, що становить небезпеку, а що – ні. Продовжуємо рух і роботу уже на наступній позиції. Втома проганяє страх. Фотоапарат продовжує працювати. Командувач оглядає чергову позицію і починає розмову зі старшим. Тут це сержант. Я відловлюю когось із бійців, вмикаю диктофон і починаю робити свою, значно простішу, роботу – брати інтерв'ю.

      На командно-спостережному пункті батальйону дізнаємося, що сталося.

      – Двоє "трьохсотих" поранені. Один легкий. Рука. Інший – важкий – куля пройшла збоку між пластинами бронежилета. Вдалося стабілізувати стан і евакуювати.

      – Точно двоє? Там була серйозна стрільба.
      – Відпрацювала снайперська пара орків. Два постріли. Кулемети, які ви чули – наші, ми прикривали евакуацію.

      – Втрати противника?
      – Завтра дізнаємося. Було не до цього. Хлопці били на придушення, але досить прицільно…

      Разом із оточенням відходимо в сторону щоби дати командирам поспілкуватися. За поранення людей ніхто нікого не похвалить. Навіть на війні, де не завжди є можливість уникнути втрат, щоб ти не робив. Точно хтось почує декілька "гарних" слів. Напевне будуть рішення, як зробити так, щоб це не повторилось. Можливо, десь побудують укріплення або працюватимуть специфічні підрозділи. Але це уже не наша справа, і УАЗик рве з місця, наче спортивний болід.

      Тут повільніше не можна, – пояснює водій, наче вибачаючись за те, що моя швидкісна оптика не встигає сфокусуватися на навколишньому апокаліптичному пейзажі.

      Я його розумію, і теж хочу доїхати живим, а не згоріти в цій машині. З іншого боку, фотоапарат уже відпрацював, а значить – мені можна з чистою совістю заснути просто на передньому сидінні. Небезпека і вибоїни не заважають. Тут усі професіонали, кожен добре знає свою справу. Втома витісняє страх. Вода між сидіннями – просто за щастя. На грані свідомості, переходячи у перший сон, проривається простий висновок із побаченого:

      На п'ятому році гібридної російської агресії українське військо сильне, як ніколи. Усі, від штурмовика до тилового старшини, від солдата – до генерала, від вчорашнього випускника школи до дідуся, який виховує внуків, – це обстріляні і грамотні професіонали, які чітко знають свою справу і діють як єдиний організм. За будь-яких обставин. Це неймовірно хоробрі люди, які стримують жорстокого і підступного ворога, нехтуючи смертельною небезпекою. Це справжні герої, які знаходять у собі сили сміятися під час тяжкої і небезпечної роботи. Це ті, хто поверне мир на Донбасі і синьо-жовті прапори над Кримом!

      Фото автора

      Читайте також: І клаптика землі не віддамо, – старший лейтенант "Учитель"

      powered by lun.ua
      Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
      Коментарі
      Більше новин

      Читай новини навіть без інтернету

      Завантажити

      Читай новини навіть без інтернету

      Залиште відгук